Ірина і Володимир могли померти під обстрілами. Хто допоміг їм виїхати з прифронтових міст сходу

З початку повномасштабного вторгнення триває евакуація людей з прифронтових територій. Допомагає у цьому й команда благодійного фонду «Восток SOS». Зокрема вони евакуйовують і допомагають маломобільним та людям з інвалідністю. Наразі команда вже евакуювала 34 500 українців зі східних регіонів України. Серед них — Ірина Артемова із Сіверська та Володимир Мельников зі Слов’янська.

Наразі вони обоє проходять лікування. Ірина у Німеччині, а Володимир у Дніпрі. Їх історії для Свої розповіли у благодійному фонді «Восток SOS».

Ірина із Сіверська лікується у Німеччині і вірить, що гулятиме за руку з онуком

Ірина Артемова жила у Сіверську на Донеччині. Доглядала за лежачою мамою, хоча сама ледь пересувалася з ціпками — жінка травмувалася перед великою війною. Ірині разом з мамою довелося голодувати і виживати під обстрілами. У червні її мама померла. Ірина залишилася сама — без підтримки і допомоги.

— Я думала, що після 2014 року вже загартована. Та хто ж знав, що буде ще гірше, — каже Ірина.

7 лютого жінка сильно впала і добу пролежала на холодній підлозі. Опалення не було, а під квартирою — підвал. Жінка застудилася, зрештою їй вдалося докричатися до сусідів, які відвезли її до лікарні.

Ірину евакуювали із Сіверська у червні / Автор: Восток SOS

Медики не давали втішних прогнозів, сказали, що жінка не ходитиме.

— Я вжахнулася — не те слово! Мені не можна не ходити, в мене мама лежача, більше нікого нема. Сказала лікарям, що ходитиму і крапка! Всім покажу, яка я сильна. Я й до перелому погано ходила, бо проблеми із суглобами вже давні. Інвалідність мала після черепно-мозкової травми. Звісно, не бігала, з двома ціпками пересувалася або на милицях, але всю хатню роботу сама порала, — розповідає Ірина

24 лютого Іра йшла годувати маму, як завжди. Їжу несла в кульочку, в зубах. Руки зайняті ціпками, по-іншому ніяк. Вдома за ходунки Ірині був старий офісний стілець, його сусіди притягли із гаража. Ролики від нього відпали за пару тижнів, але нічого іншого не було. Тільки ціпки. Тоді 80-річна мама Ірини була в кризі: кричала від болю, стогнала, вимагала уваги, не спала декілька діб.

Запаморочилося в голові, впала, далі не пам’ятаю. Прокинулася від того, що дуже зимно

Так Ірина і зустріла 24 лютого — хвора, застуджена, з лежачою мамою і малим песиком. Собака прибився до Іри — замурзаний, побитий, худющий, голодний.

— Мабуть, відчув споріднену душу. Я така ж голодна і обскубана тоді була. Побита життям, — каже Ірина

За чотири місяці Ірина дізналася, що таке голод. Уже в квітні їсти було нічого. Волонтери носили передачі до підвалу, ніби там людям було найгірше. Квартиру з двома неспроможними жінками помічали рідко. Із гуманітарки Іра зберігала тушкованку для мами. Сама із цуценям перебивалась кашею. Кашу заливала на ніч водою, а коли розбухало — тим жінки і снідали.

Мама померла у червні. Іра кричала у вікно: “Люди, допоможіть, хто-небудь!”. Та нікого вже не було, навіть сусіди незадовго до того виїхали з міста, не витримали. Під’їзд Іри ще стояв, а будинок поруч був зруйнований.

Крики Ірини почули військові, коли патрулювали вулицю. Допомогли винести тіло матері надвір, викопати яму. Так жінка і поховала маму.

Збила лутки, порубала на хрест. Щоб хоч якось по-людськи було. А що я ще могла зробити для неї? Більше нічого

І навіть тоді жінка не думала евакуюватися. Тим часом у Сіверську ставало все страшніше — постійний гуркіт, обстріли, в квартиру через розбиті шибки налетіли мухи, спекотно. Жінка залишилася без зв’язку, бо старенький телефон вибухнув. Випадково зайшла давня знайома, наступного дня поставила перед фактом — збирайся, за годину ти їдеш. Ірина не хотіла їхати без собаки, але його волонтери не взяли. Тепер вона переживає за його долю, бо скоро зима.

— Висадили мене у Покровську, віддали волонтерам і поїхали. На чужому візку. У Дніпрі мене з вагону не вивезли, сиджу, трясуся. Знову солдати допомогли, погукали волонтерів з перону. А я сиджу і думаю: “Ну, все — завал, поїхала з однієї ями в іншу, пропаду. Ніхто мене не візьме, я страшна, ще й лущилася вся від псоріазу, від стресу загострився”. А тут підійшла дівчина, розпитала, вислухала і каже: “Ви тепер наші”, — розповідає Ірина.

Жінка приїхала до Дніпра влітку. Тоді всіх людей, що приїхали евакуаційним потягом “Покровськ — Львів”, зустріли волонтери різних організацій, або ж приїхали родичі.

Ірину не зустрів ніхто. Вона сиділа на пероні у візку, роздивлялася навколо, від розпачу жінка заплакала. Тоді її помітили евакуатори з команди “Восток SOS” і запитали, що трапилось.

У Центрі Ірина в’язала і шила / Автор: Восток SOS

“Ірина не знала, хто саме її вивіз, але ті люди обіцяли — жінку зустрінуть і прилаштують у лікарню. Ніхто не зустрів і що робити далі, евакуйована гадки не мала”, — розповідає Ольга Володимирова, членкиня евакуаційної команди Восток SOS.

Зазвичай за кілька днів до приїзду людини з прифронтової території команда “Восток SOS” підбирає варіант розселення до одного з безпечних закладів у центральній Україні, але у цій ситуації потрібно було діяти негайно. Заплакану Ірину поселили в Центрі для тимчасового перебування маломобільних і людей з інвалідністю у Дніпрі.

У Центрі Іра прожила понад три місяці, бо варіанти для розселення ніяк не знаходилися, а лікарні за її надскладний тазовий перелом не бралися. Та Іра за себе взялася сама: персонал і жильці дивувалися — звідки в неї сили на “прогулянки” коридором.

Іра хапалася за ріжки ходунків, скрипіла зубами, але щоразу робила більше кроків. Придумала собі фізичні вправи — відтискалася від тих же ходунків і качала руки

До повномасштабної війни Ірина Артемова працювала в школі вчителькою молодших класів і малювання. Жінка гарно шиє, плете, вишиває. Каже, цей хист від прабабці. У Центрі жінка постійно в’язала шалики, жилетки, шкарпетки. Люди приносили старі речі, вона повертала новеньке — розплетене і перев’язане, від душі.

У жовтні благодійному фонду вдалося знайти можливість відправити Ірину до Німеччини. Вона потрапила до списків, які “Восток SOS” подав на розгляд уряду Німеччини, що взявся допомагати вимушено переміщеним українцям з лікуванням і реабілітацією. Трансферу чекали довго, але врешті все склалося — Ірина у Гамбурзі.

— Яка в мене мрія? Хочу миру й тиші. Колись давно ми казали — ми за мир, мирного неба всім бажали. Але то були пусті слова. Тільки зараз я розумію, про що це. У мене є внук, йому півтора роки. Я дуже-дуже-дуже хочу побачити, як він виросте. Левко. Він чудовий. Я знаю, що триматиму його за руку і ми разом гулятимемо. Надія вмирає останньою. Всі лікарі, що дивляться мої знімки і досі кажуть: ”Ого! Ходити не будеш!” А я кажу: “Так я ходжу вже!”. Я вперта. Якщо сказала, то зроблю, — впевнено каже Іра.

Володимир зі Слов’янська поступово одужує і вірить, що зможе повернутися до нормального життя

Володимир Мельников жив у Слов’янську. Чоловік ледь не загинув у власному гаражі — він тяжко захворів і залишився сам. Якби не сусідка, яка записала його на евакуацію з міста, не зміг би вижити.

— Якби не всі ви, я б і досі лежав у тому гаражі. І не факт, що живий. Або скнів би у будинку для старих. А я ж іще не старий, я ще станцюю! — говорить Володя співробітникам фонду “Восток SOS”, які вивезли його з прифронту та допомагають досі.

Нині Володимир поступово одужує / Автор: Восток SOS

Чоловік приїхав до Дніпра 6 червня — на четвертому місяці повномасштабної війни. Його рідний Слов’янськ тоді став невпізнаваним — зруйнований і зранений постійними обстрілами. Бувати у Дніпрі чоловіку досі не доводилося, але вибір був невеликий: або померти вдома в гаражі без медичної допомоги, або їхати геть, туди, де не стріляють.

Евакуюватися вмовила сусідка — фактично виштовхала силоміць. Зателефонувала на гарячу лінію “Восток SOS”, продиктувала його дані та вказала локацію, де шукати.

Вова лежав у гаражі, бо майже не міг рухатися і говорити — навесні він зламав шийку стегна, і одночасно його вразив інсульт

Останній рік Володимиру не щастило з роботою, тож перебивався випадковими підробітками, найчастіше — на будівництвах. Там і покалічився, бо впав з другого поверху. Було боляче, але більше непокоїло інше: оніміли й перестали слухатись рука, нога і язик, тож пояснити, що сталося, він не міг.

Та й не було кому — вже кілька років чоловік жив сам. Тільки жаліслива сусідка звернула увагу, що Володимира давно не видно, зазирнула в гараж, де він мешкав, і вжахнулася — схудлий, виснажений, з перекошеним обличчям, він був сам на себе не схожий.

Їхати з дому чоловік нікуди не хотів — грошей не було ані на квиток, ані на лікування. Врешті сусідка переконала, що водії “Восток SOS” безплатно вивозять людей з небезпеки і допомагають сісти в евакуаційний потяг. Володимир не сказав, що згоден, тільки подумати обіцяв.

Але за три дні до гаража під’їхав невідомий бус і два хлопця хутко підхопили Володимира, обережно посадили всередину. Незчувся, як уже і в потязі сидів, а потім на вокзалі Дніпра його винесли з вагона інші чоловіки, такі ж обережні та швидкі. Чоловік залишився на пероні біля хлопця з собакою і рудої дівчини. Вони посадили його на візок, потім у машину і відвезли до лікарні.

Автор: Восток SOS

Місяць у лікарні для чоловіка пройшов з користю — у нього майже відновилася мова, потроху розгиналися пальці. Тільки поламана в березні нога не давала спокою — дуже боліла, особливо вночі.

Евакуатори з дніпровської команди “Восток SOS” про чоловіка не забули — після лікування влаштували в Центр тимчасового перебування для маломобільних і людей з інвалідністю. Там евакуйовані живуть кілька днів, поки не знайдеться місце в іншому безпечному місті України. Але з Володимиром вийшло інакше: в чоловіка не було жодних документів, а без них він не міг отримати групу інвалідності й потрапити до державного заклад. Медики визначили — Володимир зможе непогано ходити, якщо зробити операцію. Питання лише в грошах.

Небайдужі люди зібрали потрібну суму на операцію. Гроші для самотнього Вови переказували люди з Німеччини, Америки, Франції, України. За декілька тижнів зробили операцію. Оперував чоловіка військовий хірург, також переселенець, тільки з Маріуполя.

Тепер Володимир щодня робить вправи, яким навчив реабілітолог, бо мріє відновитися і працювати. Нещодавно похвалився: вийшов із кімнати і лише за кілька хвилин зрозумів, що забув милиці

Але про щасливий кінець у цій історії говорити зарано. В Центрі Володимиру допомогли відновити документи, навіть закордонний паспорт отримати. Але каменем спотикання є реєстрація — її нема. А відтак поки що не вдалося оформити інвалідність, щоб Володимир отримував пенсію та мав засоби для існування. А ще він міг би поїхати на реабілітацію до Європи, до Німеччини, наприклад. Але йому всього 50, під час війни за кордон не випустять, хоч і на милицях.

Володимир Мельников / Автор: Восток SOS

50-річний ювілей Володимир Мельников відзначив у Дніпрі, в Центрі для маломобільних. На день народження подарунків не чекав — каже, давно забув, що таке свято.

— Ви й так мені цілу операцію подарували! — каже співробітникам центру, які стали друзями. — Ви мені вже рідні!

Проте волонтерам вдалося влаштувати невеличке свято. Зараз найбільше чоловік чекає допомоги з офіційними документами.

***

З 24 лютого команда благодійного фонду Восток SOS евакуювала 34 500 українців зі східних регіонів. З них — понад 3000 тисячі маломобільних людей. Фонд надає всебічну правову та гуманітарну допомогу, сприяє психологічній адаптації та громадянській освіті.

Якщо ви хочете покинути прифронтові території або евакуювати ваших близьких, номери гарячої лінії благодійного фонду:

+38 099 311 53 36;
+38 099 311 53 02;
+38 099 710 48 72;
+38 099 311 53 14.

Свої.City