Хвороби скували лише їхні тіла, але не серця.
Привітати Валю та Сашка Качанів до храму прийшло майже все село.
У селі Рогізному Демидівського району Рівненщини відгуляли зворушливе весілля. На рушничок щастя стали хлопець і дівчина, які від народження обмежені в русі. Та хвороби скували лише їхні тіла, не серця. Майже 15 років Валя Романюк та Сашко Качан «зналися» лише по телефону. І коли нарешті наважилися зустрітися, зрозуміли: мають бути разом, бо кохають одне одного!
Здоров’я підірвали родові травми
Історія цього кохання настільки трагічна й щаслива водночас, що важко стримати емоції, не пустити сльозу. …І Валя, і Саша могли народитися цілком здоровими. Але доля, на жаль, розпорядилась інакше. Їхні мами пережили складні пологи, і, як наслідок, дітки отримали важкі травми, що спричинили ДЦП.
– У нас із чоловіком п’ятеро дітей, Валя – найстарша, – розповіла мама нареченої Ольга Романюк. – Вона тринадцять хвилин після народження не дихала, було кисневе голодування. Встановили діагноз ДЦП. Але він мене не злякав. Ми робили все, щоб поставити дитину на ноги: об’їздили всюди, де тільки могли. І в одному місці, ще як Валя була зовсім дитиною, стрілися біля дверей лікаря із Сашком на візочку. Ми вже знали, що це хлопчик із сусіднього села.
Але тоді якісь дружні стосунки між родинами Качанів з Рогізного та Романюків з Рудки не зав’язалися. Більше діти не бачилися.
Батьки Саші теж оббивали пороги відомих лікарів і традиційної, і нетрадиційної медицини, аби син хоч трішки на ніжки зіп’явся, та, на жаль, усе марно. А ось Валі різні сеанси таки допомогли, і вона змогла зробити перші кроки. Пізніше дівчина закінчила школу й продовжила навчання у Житомирі в училищі, де здобула фах економіста. Та роботи за спеціальністю так і не знайшла.
Сашко ж отримував шкільну освіту вдома, до нього приходили вчителі, багато займалася з внуком бабуся-педагог. Далі пробиватися на інвалідному візку хлопчина не став.
Перша зустріч після п’ятнадцяти років спілкування
– Коли дітям було років по двадцять, вони почали зідзвонюватися. Вже й не знаю, хто їм номери один одного дав. Дзвонили додому, говорили про щось годинами. Бувало, аж сердилася на Сашу, – згадує мама хлопця Валентина Федорівна. – Але потім той зв’язок обірвався, щось вони не зладилися. Пізніше знову почали спілкуватись, але раз – і перестали. Я так зрозуміла, що, певно, злякались, аби не бути тягарем одне одному. Хто його знає, як би там далі було, якби Валя до нас не приїхала. От, вони тільки раз побачились, і Саша мені сказав: «Усе. Це вона».
Мамі досі щемить у душі цей спогад: синів щасливий погляд, весела усмішка на вустах. Він говорив тільки про Валю – її вроду, доброту, сердечність. Дівчина просто полонила його. Та й сама з того побачення Валя повернулася додому іншою.
– Знаєте, колись, як читала якісь життєві історії, що хтось полюбив іншого тільки за те, що він на світі є, я в таке не вірила, – щиро зізнається наречена. – Але після зустрічі із Сашею зрозуміла: любов – то дар Божий. Як його побачила, відразу збагнула, що «попала» – «попала на любов»…
«Прокидаюся без нього — і нема сенсу для життя»
Закохані зустрічалися на лавочці біля клубу. Їхні друзі з усмішкою згадують, як Саша Валю цукерками пригощав, вона його годувала. Щоб не померзли, дівчата приносили їм щось, аби вкрилися. Потім обидві мами стали готувати дітям з дому пакунки, щоб ті мали чим перекусити. А вивозив Олександра на побачення машиною дядько.
А потім Сашко попросив дозволу у Валиної мами, аби відпустила доньку до нього, — щоб спробували пожити разом. Та не заперечила, хоч у душі не дуже вірила, що такий момент настане. І коли справді донька почала збирати речі, мама розплакалась.
– Я й не думала, що так може статися, – зізнається Ольга Григорівна. – Мені було дуже добре з донечкою. Думала, Валі більш нікого не треба, тільки батьків. Але бачте… Хвилювалась, як то має бути, але проти не стала. І сваха дуже переживала, все Валі говорила: «Ти бачиш, на що йдеш? Ще не пізно все передумати». А дитина мені каже: «Я прокидаюся без нього – і мені нема сенсу для життя. Не хочу сама бути».
– Я дуже дякую Богу, що в мене є такі батьки, які мені дали свою любов і підтримку, мене лікували і вигляділи, старалися, щоб «та Валя» хоч трошки ходила. Але чоловік то є чоловік, – каже наречена. – І річ не в тому, чи людина фізично чогось не може. Ти дивишся в очі і бачиш ту щиру любов.
Проживши разом рік, пара вирішила одружитися. Минулої неділі свідками їхніх обітниць бути разом довіку стали всі парафіяни храму в Рогізному. У кожного на очах бриніла сльоза. Допомагали молодятам тримати свічки (адже, як і ноги, їхні руки теж не дуже слухаються) брати-сестри. А молода все таїнство, попри біль, відстояла, зіпершись на свій ціпочок. Обоє виглядали дуже щасливими. А коли вийшли із храму, наречений посадив кохану собі на коліна і… візочком повіз.
Молода сім’я проживає разом з батьками Олександра. Тут для нього в будинку зроблені спеціальні пороги, аби міг виїжджати візком. Звісно, велика підтримка – родини, бо ж без сторонньої допомоги новоспеченому подружжю обійтися – ніяк.
– Якби ж у нас коляска була на моторчику чи спеціальний інвалідський скутер двомісний, ми б хоч самі могли поїхати десь прогулятись. А то я Валю можу звезти тільки з гірки, а на гірку вона мусить підійматися сама. Їй дуже важко. Але то для нас велика розкіш, бо беушний скутер коштує майже тридцять тисяч гривень.
Дивишся на цю пару – і розумієш: кохання воістину перемагає біду. Очі Валі та Саші випромінюють щастя. Мимоволі з’являється думка: а скільки звичайних, здорових пар це відчуття втратило… Бо не усі вміють так високо цінувати справжню любов.
Рівненська область
Наталія Кравчук
Фото автора