Андрій Рибачук з мамою Ганною Григорівною
Професійність маневицьких хірургів і мамина любов подарували друге життя редактору інформаційного інтернет-видання Район.Маневичі Андрієві Рибачуку, якому тринадцять років тому через нещасний випадок поїзд відтяв обидві ноги.
Його історію розповідає Маневицька районна громадсько-політична газета «Нова доба» від 22 грудня, пише «Район.Життя».
Наді мною була Божа рука
У день тієї трагедії машиніст вечірнього дизель-поїзда «Ковель-Сарни», який від Маневичів набирав швидкість у напрямку Рівненщини, із тривогою вглядався у темряву. Невже на колії лежить людина? Так! Лежить! Це був Андрій, у якого, коли він повертався додому, якраз на залізничному полотні стався епілептичний напад.
Він був без свідомості. Не чув ні пронизливого сигналу потяга, ні звуку запізно натиснутих аварійних гальм. У той фатальний вечір він був одягнутий у непомітний в темряві одяг чорного кольору, але шкіряна куртка відблискувала світло фар поїзда. Ці відблиски й побачив машиніст. Але запізно. Потяг усіма вагонами переїхав через непритомного хлопця, а тоді лиш спинився.
Перші спогади в Андрія про той вечір – коли він був у кареті екстренки. Чув слова фельдшера, звернені до водія: «Давай швидше, бо ми його не довеземо!», намагався відповісти на питання медиків про особисті дані. Була велика кровотеча, тільки в дорозі хлопець втратив понад два літри крові.
«Ще на колії я міг би стекти кров’ю, але, вочевидь, тоді наді мною була Божа рука: я лежав обрізаними кінцівками доверху і це зменшило крововтрату. Коли мене везли в операційну, в мене тиск був сорок на двадцять, а під час операції сталося дві зупинки серця», – розповідає Андрій.
«Я дуже вдячний хірургам Богдану Івановичу Сидоруку і Василю Наумовичу Салівончику, що врятували мені життя. Відклав для них свою першу золоту медаль, завойовану на міжнародних спортивних змаганнях серед осіб з інвалідністю, але все якось не зберуся її передати», – додає він.
Усі три операції після аварії, в тому числі й пересадку шкіри, йому провели в Маневичах.
Усі ці тринадцять років свого життя після аварії він із вдячністю згадує працівників хірургічного відділення, реанімації – лікарів та медсестер, санітарок, які часом і ночували біля нього на сусідньому ліжку, аби при потребі прийти на допомогу.
Мамина любов діяла як обезболююче
Шансів на життя після аварії Андрієві давали мало, але він вже наступного дня почав самостійно дихати. Коли прийшов до тями, не розумів, що з ним сталося.
«У палату зайшли мама, брат та сестра, двоє моїх друзів і якось «дивно» на мене дивилися. Я відчував, що зі мною трапилося щось дуже погане, але не міг зрозуміти, що саме», – каже він.
Коли ж дізнався, що потрапив під потяг і залишився без ніг, був шокований. Зізнається, що найважчими для нього були перші чотири дні після аварії. Не знав, навіщо тепер йому таке життя, думав, що краще б він загинув… Але бачив повні любові очі своєї вмить посивілої мами й розумів, якою трагедією для неї стала б його смерть.
«Мама надихала мене боротися за життя, терпіти пекучий біль від ран. Був період, коли мені вже не можна було продовжувати колоти сильнодіючі наркотичні обезболюючі, а без них я не міг витримати нестерпний біль. Тоді маму пускали до мене в палату в реанімацію, вона клала мені свої руки під голову, і я засинав. Цього не можна пояснити, але тоді я відчував таке тепло, таку любов, які огортали мене», – згадує Андрій.
Його мама Ганна Григорівна – скоромна жінка-трудівниця, яка завдяки своєму люблячому материнському серцю робила для сина справжні дива. Вона всі ці роки піклується про нього.
«Навіть коли ми посваримося, мама все одно приносить мені зранку сніданок. Мовчки, не озиваючись до мене, але приносить», – з теплотою говорить він.
Навчився жити без ніг
У перші три місяці після трагедії, поки гоїлися рани, ще тоді 23-річний Андрій навчився ходити на руках. Не міг залишатися на місці, а пересуватися якось по-іншому змоги не було. Потім він став користуватися кріслом колісним. Має і протези для ніг, та на них йому зручно хіба що постояти.
Нещодавно друзі подарували йому велоколяску, на якій в кінці вересня в пам’ять про загиблого Героя Андрія Дудіка здійснив забіг довжиною в десять кілометрів у Велику Яблуньку.
«Я прийняв себе таким, яким став. Кому буде краще від того, що я хотітиму померти? Можливо, так Бог захотів змінити моє життя, вказати на якісь мої помилки й зробив це саме таким чином. Але вже коли я живу так, навіщо скиглити?» – роздумує Андрій.
«Стараюся допомагати у хатніх справах, на кухні, якось було навіть торти пік, сам рубаю дрова, займаюся спортом. Натреновані руки дають можливість вправно керувати візком, на якому пересуваюся, тож я ним проїхав кілька разів до озера Тросне (21 км) та їздив в урочище Білі Береги за Колки (37 км).
Люблю брати участь у різних заходах, зокрема у спортивних. Із них маю вже цілу колекцію нагород. Завдяки ГО «Довіра», я багато де бував, маю чимало хороших друзів, кохану жінку. Роблю все, що можу, й іншим, хто опиняється в подібних ситуаціях і жаліється на життя, кажу: «А ви пробували не заростати мохом?» – додає він.
Із мрією колись-таки мати хороший Інтернет
Андрій за паспортом маневичанин, хоч до селища йому діставатися через ліс кілометрів зо три із його рідного хутора Лоше, який за документами є частиною Маневичів. Раніше це була єдина вулиця Хутір Лоше, а тепер поселення розширили й поділили на вулиці. Андрієву назвали Бурштиновою. Їхній будинок поки єдиний на ній і йому дуже проблемно через те, що на Лоше не підведений Інтернет.
«Ніколи навіть припустити не міг, що працюватиму у сфері журналістики. Пройшов комп’ютерні курси, цікавився програмуванням та розробкою сайтів. Але коли мені запропонували працювати редактором, не відмовився, бо так я маю роботу вдома, перебуваю в курсі всіх новин, відчуваю себе частинкою чудової журналістської команди», – зазначає Андрій.
Він, до речі, веде не тільки «Район.Маневичі», а й пише для інших інтернет-ресурсів, зокрема, тих, які займаються розробкою й рекламою комп’ютерних ігор. А завдяки його благодійній ініціативі, в одній з інтернет-спільнот нещодавно зібрали майже 45 тисяч гривень на виготовлення необхідних для збереження життя військовослужбовців речей – аптечок, турнікетів тощо.
«Я вже п’ятий рік редактор інтернет-видання «Район.Маневичі» і для мене дуже важливо мати хорошої якості зв’язок. За власні кошти прокладати лінію на Лоше для мене нереально, та я дуже сподіваюся на вирішення цього життєво важливого питання. Тим більше, що у перспективі там має бути багато користувачів. Але зараз, у час війни, я про це вже й нікому не нагадую. Обходжуся інтернетом «Лайфселл», який кращий у вечірні або нічні години, тож у той час в більшості й працюю», – каже Андрій.
Юлія Музика
Фото із архіву Андрія Рибачука