“Маю боротися, поки є життя”: боєць 3-ї штурмової бригади про ампутацію ноги та прохання до оточення “не відвертатись” (ФОТО, ВІДЕО)

Чернігівець Євген Сивопляс у складі Третьої окремої штурмової бригади під час боїв під Авдіївкою у лютому 2024 року отримав травматичну ампутацію ноги. Нині він лікується у Луцьку і має мету: за рік подолати 10 тисяч поверхів. Ще під час першого поранення зрозумів, що сходинки – його місце сили. Паралельно знімає відеоролики не лише зі своїми тренуваннями, а й із закликом до оточення – не відвертатись та висловлювати вдячність пораненим воїнам за захист. З бійцем поспілкувалась радіоведуча Лілія Духно в ефірі “Українського Радіо Чернігів”, інформує Суспільне.

Далі зі слів Євгена Сивопляса:

Авдіївка. Лютий

Це було в Авдіївці. Ми захищали посадку, яка була перпендикулярна до дороги, по якій виходили наші суміжні війська. А фактично, якби ми не втримали цю посадку, то ворог би нас оточив. Було надвідповідально втримати це.

Ворог працював потужно артилерією, у нас було багато поранених, і нам постійно потрібні були резерви. Додавати людей, щоб тримати цю лінію. І я був відповідальний за оборону цієї посадки, йшов зустрічати наступний резерв, робив крок правою ногою, а коли переносив центр тіла, то вже нікуди було його перенести – осколок перебив ногу, і мені здалося, що нижче коліна нога взагалі відлетіла кудись в бік.

Євген Сивопляс на фронті до ампутації однієї ноги. Євген Сивопляс

Я впав на спину, підіймаю стегно, і не бачу залишку ноги. А він просто так обвис, кістка не тримала, вона була потрощена, і я не побачив цю частину ноги.

Евакуація

Евакуація була складна тим, що ця посадка була дуже густою, і хлопці, які прийшли мене забрати, теж були весь час під вогнем. Тобто постійно працювала артилерія, і вони мене спочатку тягли під руки, знесилювались, просто тягли за бронежилет, за руки. І ми всі так втомилися, що я їх просив просто залишити мене, бо в мене не було сил якось продовжувати цю евакуацію.

Коли відбувається втрата крові, різко втрачаються сили. Це вже моє третє поранення, і ось кожне попереднє про те свідчило.

Приїхав бронетранспортер, і він був повністю забитий. Мене туди передавали-передавали по руках, поклали, і ми поїхали. Потім я зрозумів, що мене поклали теж на якогось важкого трьохсотого. Він не міг сказати, що йому незручно, а я розумів, що він якось стогне, намагається трошки рухатися, а в мене не було сил себе якось поправити.

Боротьба з фантомним болем

Десь на кінець травня — початок червня заплановане протезування. А наразі відбувається лікування фантомних болів. Це взагалі виявилося для мене великою несподіванкою, коли в бою я отримав це поранення. Я думав, що після того, як відтяли ногу, що з кожним днем мій стан буде покращуватися. Але з’явився фантомний біль. Ніби з’явився біля мене додатковий всесвіт.

Фантомний біль постійно може змінюватися, бути дуже різним. І полікувати його видається дуже складно: треба вживати такі максимальні дози ліків. І наразі мені зробили катетеризацію прямо в нерв. Чотири рази на добу дають таке знеболювальне, щоб розірвати зв’язок нерва з мозком. Якщо це не допоможе, то наступний крок – це просто спалити нерв.

Поранення під Бахмутом у 2023 році

Це було перше поранення, яке трошки змінило моє уявлення взагалі про бій, про те, як реагує організм під час цього. Фактично для мене багато чого відкрилося, що пропав цей військовий наївний романтизм.

Попри це, до цих поранень також можна звикнути, що треба очікувати важкої евакуації, що турнікет – це велике випробування. І біль від турнікета може бути таким, що хочеться обрати смерть: відкрити його потихеньку, щоб витікали залишки крові, ніж терпіти цей біль. Перший раз турнікет мені накладав побратим, бо в мене такий був рівень стресу, так тремтіли руки від переляку, що я не міг собі його накласти. Побратим поруч це зробив. До речі, під час третього поранення було вже найменше стресу. Навіть по рації я передавав спокійним голосом, що в мене травматична ампутація. Наче це відбулось не зі мною.

Сходинки – місце сили

Шлях розпочався ще з першого поранення. Я перебував в госпіталі. Були дірки від осколків, обрізали тканини обпечені, запалені, тампонували. І щодня міняли ці тампони, але ж не зашивали.

Я десь місяць ходив з дірками й не користувався м’язами стегна. Ходив на прямому коліні, тобто робив крок лівою ногою, а праву просто підтягував. І за цей час в мене відбулася така зневіра у свою праву ногу і, стоячи перед сходами, щоб зійти вниз, я хотів зробити крок цієї пораненої правою ногою, але не відчував, що зможу, і це було страшно. І мені взагалі здавалося, що я стою над прірвою. Але все ж таки я набираюсь мужності, роблю цей крок потихеньку. Стою з таким трошки болем, але це вдається, і відчуття всередині змінюється: я повертаю собі цю опору до самого себе і вирішую почати рухатися.

Євген Сивопляс ходить сходами у лікарні після третього поранення. Євген Сивопляс

В госпіталі були сходи пожежні, ними не користувався персонал. І кожного вечора після 20-ї я почав помаленьку тренуватися, ходити туди-сюди. Побачив як це впливає на мене. Я виходив з цього жертовного стану.

Ходьба стала для мене реабілітацією. Це все більше і більше захоплювало, захотілося прогресу. Я почав в рюкзак класти пляшки з водою, пізніше – гирю.

Запропонував своїм товаришам на Болдиній горі зробити такий інтенсив: 10 тисяч сходинок, а на самій горі зробити тисячу відтискань. Мене підтримали мої побратими, і ми виконували цей інтенсив упродовж п’яти годин.

Зняли шви, я повертаюся у підрозділ. Ми продовжували бути на Бахмутському напрямку. Між бойовими виходами я продовжував тренуватися.

З’явилася мета пройти 10 тисяч поверхів у 2023 році. Додаткова вага вже складала 35 кілограмів.

І цю ціль я переніс на 2024 рік. Так само зробити 10 тисяч, але вже з додатковою вагою до 50 кілограмів. Не стало завадою друге поранення, коли уламок гранати пошкодив руку.

Третє поранення. Ампутація

17 лютого отримав поранення, наступного дня – ампутація у Дніпрі. Зранку 24 лютого евакуаційним потягом Євген приїжджає до Луцька.

Після “знайомства” з милицями перше, що я роблю – знаходжу сходи в лікарні, підіймаюся на три сходинки. Розумію, що я зможу себе реабілітувати, що де б я не був, моє місце сили — це сходи. Вже ввечері я почав робити тренування. То було вкрай важко, бо навантаження впало на плечовий пояс.

Фіксувати досягнення на відео – мотивувати інших

Свої тренування Євген Сивопляс знімає на відео та викладає у соцмережі. Каже: почав це робити ще у 2023 році. Отримував зворотній зв’язок: що це надихає людей, мотивує їх щось робити. Знімає Євген і ролики із проханням “не відвертатись, побачивши людину з ампутаціями, а прикласти руку до серця та усміхнутись їй”.

Це моя особиста історія. Я вийшов в місто, шукав перукарню. І бачу, що люди назустріч уникають поглядів, відвертають обличчя. Спочатку мені здалося, що зі мною щось не так. “Я некрасивий”, “я прокажений”, чи “я потвора”, “чого ж вони мене не приймають”. Я гнав від себе ці думки, намагався переключити увагу, але все одно всі наступні люди, які йшли, повертали мене до думки: зі мною щось не так.

Євген Сивопляс на фронті та після ампутації ноги на акції, яку він сам і придумав. Євген Сивопляс

І якось було дуже образливо. Хотілося якоїсь поваги, я ж робив таку святу справу – захист нашої Батьківщини, а суспільство мене не приймає. І ввечері, коли я вже повернувся в лікарню, я подумав, що не можна цього лишати. З’явилася ідея записати перший ролик, у якому розказати про свої почуття і показати рішення: побудувати комунікацію між суспільством і військовослужбовцями без кінцівки.

Я побачив, що в коментарях написали “любимо”, все гарно в коментарях, але ж на вулиці нічого не змінюється. Зробили ще один – нічого. І ось робили третій ролик, де я тримаю плакат на вулиці, почалися зрушення.

Мене надихнуло те, що коли ми закінчили акцію, я пішов в торговий центр і чекав ліфт. З нього вийшли люди, жіночка така виходить, приклала руку до серця – це було дуже класно. Допоки я маю додатковий час після лікування, то хочеться його спрямувати на те, щоб змінити, допомогти нашому суспільству.

Після протезування – знову до війська

Навіть якщо у мене буде протез, я готовий продовжувати службу. Планую, хочу повертатися у військо і бути корисним. Вже так ефективно бігати по посадці та штурмувати не зможу на протезі, але ж бути долученим до того, щоб передавати досвід молодим хлопцям, які приходять до нас, допомагати зростати в цій професії, працювати на боєздатність підрозділу, я зможу.

Євген Сивопляс. Євген Сивопляс

“Маршують повстанці” — є така пісня XX сторіччя. У ній рядки: “Хто живий, в ряд ставай, визволяти, боронити рідний край”. І ось прикметник “живий” каже мені про те, що я маю боротися, поки є життя. Тобто втрата кінцівки, або ці періодичні поранення, не мають стати перепоною.

Денис Шапошніков