А тепер майже незрячі батьки тішаться дитинкою, пише «Вісник+К»
Надія Кирилович із села Піщів донедавна Новоград-Волинського району Житомирщини завжди усміхнена. Хоч життя не раз випробовувало її різними негараздами. Вона майже втратила зір у шкільному віці, потім було нещасливе кохання і народження сина. Але нарешті у її житті з’явилась опора. Хоч коханий має ще серйозніші проблеми із зором, та почувається з ним найщасливішою у світі.
У здорових батьків – хворі діти
У батьків Надії та Івана схожі долі. Бо через втрату близьких людей вони стали прийомними татами й мамами. В Івана раптово померла рідна сестра, і батьки взяли під опіку трьох онуків. А в Надіної мами загинула сестра, тож її син та донька виховувалися в родині, як рідні. І Кириловичі, і Літвінчуки найперше хотіли навчити усіх своїх дітей любові, працелюбності і поваги. А ще ж в обох родинах виховувались діти з проблемами зору.
– У нас велика дружна і весела сім’я, – гордиться Надія. – Скільки себе пам’ятаю, як ще добре бачила, ми завжди разом, одне одного любимо і допомагаємо.
А потім картинки в пам’яті стають менш виразними. Якось Надію у школі штовхнули, і вона впала. Відтоді кожні пів року мама лягала з донькою в лікарню, та врятувати вдалося лиш залишки зору. На жаль, не допомогли подальші обстеження і лікування у найвідоміших офтальмологічних центрах України. Лікарі лиш знизували плечима: ні операції, ні медикаменти не допоможуть, треба берегти те, що є. Але Надія радіє й цьому. Бо хоч не так, як здорова людина, все ж краєм ока бачить і милується своїми дітками. Та й чимало хатньої роботи виконує без сторонньої допомоги.
– У мене друга група інвалідності по зору, але ж є люди, які геть нічого не бачать. Думаю, їм значно гірше, а мені ще не біда, – по-філософськи каже.
У хаті завжди чистенько, наварено і пахне пирогами. Влітку її постійно можна побачити на грядках, а взимку застати за в’язанням. Навчилася робити речі з ниток навіть зовсім навпомацки. Хоча мама у неї вдома – частий гість. Бо розуміє: дочці потрібна підмога.
Немовлям видалили одне око
Її Іванові було важче адаптуватися до життя. Бо як це – повноцінно бачити світ – він не знає. Зізнається: втратив одне око зовсім немовлям. Але завдяки батькам зміг закінчити школу і навчитися давати собі раду.
– Мама ніколи мені не розповідала, що сталося, – каже Іван Літвінчук. – Але якось в баби випитав. Розказала, як мама показувала мені іграшки, а я не реагував, лише коли брав у руки, тоді усміхався. Мені було тоді чотири чи п’ять місяців. Так зрозуміла, що я не бачу, і стала возити по лікарях. В Одесі мені до року зробили складну операцію. Тоді мені одне око зовсім видалили, зараз маю протез, а інше врятували лазером.
Та ніколи батьки із сина не робили інваліда. Він ходив у звичайну школу, на рівні з усіма старався порядкувати вдома. Так навчився не лише собі раду давати, а й тримати господарство та столярувати!
Іван – інвалід першої групи, він майже не бачить. Але сторонній людині це непомітно, настільки добре він навчився обходитися у житті. Ще й на роботу умудрився влаштуватися. Бо за ним тепер – і власна велика сім’я: дружина та двоє діток.
У старшого сина вже падає зір
З Надією він зустрівся саме завдяки своїй хворобі. Як сьогодні пам’ятає той день, коли їх зібрали з нагоди відзначення міжнародного дня людей з інвалідністю. Спочатку було лише знайомство. Пізніше зав’язалося спілкування. А потім обоє зрозуміли, що це – доля.
Пара зійшлася близько року тому. Старший Надін синок уже через раз називає дядька Івана татом. Він цьому дуже тішиться. Інакше як сином Данилка теж не називає. А нещодавно сім’я поповнилася крихіткою-донечкою. І тато, і мама, і братик дуже щасливі. Усі молять Бога лиш про одне – аби Маргаритка була здорова, щаслива і добре бачила.
– На жаль, у Данилка вже помітні проблеми з очима. Лікуємо його, – каже мама.
А Іван додає:
– Переживаємо за нього. Ось бачите – рука, пальці. Як один поранити – усім боляче… Так і сім’я. А негаразди є у всіх. Просто треба їх сприймати, як задачу – і вирішувати.
Наталія Кравчук