Поранення не вирок, або Як ветерани війни повертаються до активного життя

08.09.2021

За інформацією фахівців Ірпінського Військово-медичного клінічного лікувально-реабілітаційного центру, 80 відсотків поранених військових, які пройшли реабілітацію, бажають продовжити армійську службу. Діяльність лікарів, психологів, фізреабілітологів та багатьох інших спеціалістів Центру сприяє тому, що чимало колишніх пацієнтів продовжують навчання у вищих навчальних закладах, беруть активну участь у громадському житті.

На бойового командира чекають у підрозділі

Із командиром саперної роти старшим лейтенантом Русланом Макогоном ми вперше зустрілися на початку квітня цього року, коли він тільки-но прибув на реабілітацію до Ірпінського Військово-медичного клінічного лікувально-реабілітаційного центру. Внаслідок мінно-вибухового поранення офіцер втратив обидві нижні кінцівки нижче колін. Ще тоді, перебуваючи на візку, Руслан впевнено зазначив, що після протезування обов’язково повернеться на службу.

І ось нещодавно у відділенні реабілітації пацієнтів з ампутованими кінцівками Ірпінського госпіталю зустрів мого знайомого – Руслан настільки швидко «пролетів» на протезах повз мене, що я навіть не встиг гукнути його. Згодом зустрілися.

– Коли вперше став на протези, головним для мене було відновити функції м’язів ніг, ‒ розповідає Руслан. – Корисні для цього не лише заняття у залі лікувальної фізкультури, а й подолання спеціальної смуги з різним покриттям, де найважчим є ділянка з піском. Та головне – сумлінно виконувати всі рекомендації лікаря, реабілітолога і не лінуватися.

Руслан Макогон

За словами співробітників відділення, Руслан Макогон прибув до них на реабілітацію дуже вмотивованим. Відчувалось, що молодий офіцер не бажав миритися зі статусом особи з інвалідністю і викликати співчуття оточуючих.

– Йому навіть психолог був не дуже потрібний, ‒ говорить старший ординатор відділення старший лейтенант медичної служби Ольга Щеглюк. – Він надзвичайно вихований, педантичний, розсудливий, спокійний, з почуттям гумору. Такий склад характеру дуже допомагає відновлюватися. Прогнозувати щодо завершення його реабілітації не беруся, але кукси ніг майже стабілізувалися і Руслан отримав постійні модулі обох стоп.

– Трапляється, що до нас прибувають поранені хлопці з песимістичними настроями, ‒ приєднується до розмови медична сестра з лікувальної фізкультури молодший сержант Марина Михайловська. – Мовляв, «усе втрачено, кому я потрібний без ноги», і зал фізичної реабілітації обходять стороною. Найдієвішим стимулом для таких пацієнтів є приклади тих ветеранів війни, що пройшли у нас відновлення: Дмитро Котов, який на двох протезах підкорив Говерлу, Роман Максимець з трьома ампутованими кінцівками – нині катається на адаптованих лижах, одружився, всиновив трьох дітей та багато інших хлопців. А сьогодні вже й Руслан є прикладом для тих, хто поступив до нас на реабілітацію нещодавно.

У відділенні фільмують перші кроки пацієнтів, їхні успіхи в реабілітації, щоб згодом продемонструвати їм позитивну динаміку відновлення. Це теж неабияк мотивує і примушує активніше працювати над собою.

За словами старшого лейтенанта Макогона, він майже щодня спілкується з воїнами своєї роти: цікавиться новинами підрозділу, успіхами підлеглих, які з нетерпінням чекають на його повернення.

– Те, що Руслан Макогон після важкого поранення ухвалив рішення продовжити військову службу, мене не здивувало, ‒ сказав у телефонній розмові начальник кафедри інженерної техніки факультету підготовки спеціалістів бойового забезпечення Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного полковник Володимир Кривцун. – За час навчання Руслан запам’ятався мені вмінням аналітично мислити, відповідальністю, акуратністю. Він не був відмінником, але мав дуже непогані лідерські якості, які свідчили, що з нього виросте здібний, розсудливий і вимогливий командир. Вірю, що зазнане поранення не завадить йому виконувати свої обов’язки. А якщо будуть труднощі, готові прийняти Руслана до свого колективу.

Ветеран війни викладатиме дітям історію

Командир розвідувального відділення окремої механізованої бригади «Холодний Яр» сержант Вадим Сидоренко 15 квітня 2020 року підірвався на протипіхотній фугасній міні під час виконання завдання в районі Жолобка. Першу допомогу надали в 56-му мобільному госпіталі, в Київському – ампутували ступню, а далі – реабілітація в Ірпіні, протезування і повернення у свою частину.

– Побратими раділи моєму поверненню, та й я тішився, що продовжуватиму службу, але з часом виник біль і ходити було дуже важко, ‒ розповідає Вадим. – Почали рости остеофіти, це кісткові тканини, які не можливо розчинити, розбити, розім’яти чи розмасажувати. Ніякі лікарські препарати на них не впливають, а біль дедалі зростав.

Вадим Сидоренко повернувся до Ірпінського госпіталю на реампутацію: лікарі видалили остеофіти і вкоротили на три сантиметри кістку задля формування більш зручної кукси. Нині Вадима Сидоренка очікує нове протезування.

– А що далі? – запитую у співрозмовника.

– Далі… з мене вже поганий розвідник, – зітхає Вадим. – У нашій професії ти повинен бути прудким, добре бігати, без будь-яких вад здоров’я. Ти не маєш бути в розвідці тягарем для своїх колег. До речі, я рідко одягав бронежилет на завдання: швидше рухаєшся – менше шансів стати здобиччю для ворожого снайпера. Отже, на іншу спеціальність або посаду я не погодився, тому вирішив завершити службу. Та й на війні я з осені 2014-го…

Звичайно, це рішення сержанту Сидоренку далося нелегко. Адже скільки було пережито ним на війні, спочатку в підрозділі ДУКа, а згодом й у розвідці 93-ї…

– До війни я навчався на історичному факультеті Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, але не закінчив – пішов воювати, ‒ продовжує розповідь Вадим. – Нещодавно поновився, але вже на заочній формі навчання. Закінчу і буду викладати дітям історію. Найбільше мене приваблює античний період і ХХ століття. Хоча, вважаю, мені буде що розповідати учням й поза межами підручників.

А поки що, як і Руслан Макогон, Вадим багато часу проводить у кабінеті фізичної реабілітації.

– Хотів би похвалитися, в які фантастичні жіночі руки я потрапив у Центрі реабілітації, ‒ усміхається Вадим. – Моя лікар Ольга Іванівна Щеглюк лише на рік старша за мене, але наскільки професіонально та відповідально ставиться до мене та інших пацієнтів! Своїми призначеннями, порадами, рекомендаціями вона лікує мене в цілому, а не лише поранену ногу. Зайвий раз переконався, що не вік є визначальним у професії, а любов до неї. А ще завдяки фізичним вправам, які мені запропонувала реабілітолог Марина Миколаївна Михайловська, і які я виконую беззастережно, відчуваю, як до мене повертаються сили. З нетерпінням чекаю на повторне протезування, щоб покинути візок і стати в повний зріст.