Поранення за 9 днів до дембеля та 26 медичних операцій

Із Романом Ганецьким кореспондент АрміяInform познайомився у Музеї українсько-російської війни, що у Володарці на Київщині. Роман – боєць 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу, зазнав у 2015 році поранення, після якого досі лікується.

Після запису інтерв`ю чоловік показує в мобільному телефоні відео, зняте під час бою біля Мар`їнки. Роман дає згоду на його публікацію: «Тільки запікаєте там окремі моменти, бо надто емоції зашкалювали…»

Тож читайте про те, як живеться воїну після важкого поранення, про його побратимів, з якими бачиться щороку 5 вересня, й дивіться коротке, але емоційне відео згаданого бою.

У Німеччині виростили 18 сантиметрів кістки…

‒ Пішов до Збройних Сил України за повісткою 6 вересня 2014-го. Потрапив у 28-му бригаду. У 2014‒2015 роках виконував бойові завдання в Мар`їнці, Кураховому, Красногорівці, Костянтинівці. Зазнав поранення руки 26 серпня 2015-го у Мар’їнці за дев’ять днів до демобілізації – міна «120-та» влупила у машину. Довгий час лікувався у Німеччині… Вирощували мені 18 сантиметрів кістки. Бо її вирвало з суглобу. Нині лікуюся у київській клініці «Ілайя», там відбувається біотехреабілітація поранених військових. У мене брали фрагменти з кістки ноги, таза й спинного мозку. Із цих клітин тепер вирощують суглоб. Уже було 26 операцій. Ще дві чекаю – вставлятимуть суглоб та кріпитимуть пластину до кістки, ‒ розповідає Роман.

Відомо, що на початку війни за повісткою до армії йшли далеко не всі. Запитуємо в Романа про його мотивацію.

‒ Ми розуміли, що за нами – батьки, діти й незнайомі люди, які співчували нам у Кураховому, Мар`їнці… Коли 28-ма бригада виходила з Мар`їнки восени 2015-го, люди там плакали, не хотіли, щоб ми лишали їх. Хоча мешканці були різні. Буває, що в очі сміються, а потім за спиною у тебе гранату підкинуть…

Не можна назвати взірцем дисципліни, але і хуліганом не був

За словами ветерана, бійці 28-ї бригади досі спілкуються – з 2015 року щовересня зустрічаються біля арки «Дружби народів» у Києві, вшановують пам’ять загиблих. На запитання, хто з колег запам’ятався, Роман відповідає: всі вони були, як одна родина. Серед довгого переліку побратимів, яких згадує, лунає ім`я відомого київського журналіста Олександра Золотька:

‒ Позивний у нього був «Журнал»…

АрміяInform зв’язалась із Золотьком і поцікавилась, чим запам’ятався герой нашого матеріалу.

‒ Із Романом знайомий з вересня 2014-го. Були в одній групі в «учебці», вчились на командира бойової машини десанту на полігоні біля Яворова. Він був старшим навчальної групи. До війни служив у ВДВ, був вправним солдатом, але жодного разу не ставився зверхньо до менш досвідчених. Служили в різних ротах 28-ї. Але спілкувалися багато. Не можна його назвати взірцем дисципліни, але і хуліганом не був. Знав чимало озброєння і не цурався роботи. А головне – намагався бути там, де більше війни, і зробити все від нього залежне. Не поводився як герой, але на таких вояках і трималась наша оборона. Дуже прикро, що зазнав такі поранення й перебуває у «підвішеному» стані. Плюс контузія та взагалі поранення зробили неможливою подальшу роботу, якою він займався до служби. Про таких людей зазвичай не кажуть, що вони герої чи патріоти. Та й самі вони це не стануть виголошувати. Але я впевнений – саме такі люди як Роман ‒ справжній хребет нашої незалежності та війська, ‒ розповів Олександр.

Найбільша розрада – дружина, діти, живі батьки та спілкування з побратимами

Розпитуємо Романа, як його родина пережила важкий період 2014‒2015 років та як він планує жити далі.

‒ Звісно, щоденні дзвінки від мами, батька, дружини, коли я був там. Але нічого конкретного не розповідав, просто говорив, що все гаразд. Їм те знати не потрібно… Потім довгий період адаптації. Десь рік звикав до іншої обстановки… Нервовим став після війни… Робота з психологами, може, комусь щось дає, а мені нічого не дала. Отримав другу групу інвалідності – це за чотири роки тільки добився… Тепер треба оформлювати пенсію. Планую стати на квартирну чергу… Знаєте, коли ми потрібні були, нас забирали, обіцяли, що все зробимо для вас, тільки йдіть у армію, а нині почуваємося деколи відпрацьованим матеріалом…

Боєць каже, що найбільша розрада для нього – дружина, діти, живі батьки та спілкування з побратимами. Серед володарчан близько 300 мешканців – учасники АТО та діючі військові.

‒ Планую влаштуватись на роботу охоронцем. Одна рука не працює, але інша ж є – вже можна щось робити. Нині у мене 14-річний син у школі навчається, донька, 18 років – теж учиться в Києві. Треба дітей забезпечувати й самим жити.

Євген Проворний

Фото – Дмитро Юрченко