Роман Кашпур пішов на фронт невдовзі після святкування свого 19-річчя. Хлопець, за фахом інструктор з фізичного виховання, воював у «Правому секторі». Служив стрільцем, кулеметником, артилеристом, паралельно заочно навчаючись. Пройшов пекло шахти «Бутівка», Авдіївську «промку», інші гарячі точки. Далі боєць з позивним «Скіф» підписав контракт з окремим 74-м розвідувальним батальйоном Збройних Сил України. У 2019 році Роман підірвався на протипіхотній міні, втративши ногу, пишуть «ФАКТИ».
«Я бачив хлопців без кінцівок, які своїм прикладом доводили, що життя не закінчилось»
— На початку березня 2019 року розвідники «Правого сектору» та 24-ї залізної Королівської бригади Збройних Сил України звільнили частину «сірої зони» — комплекс ферм неподалік Мар’їнки, — розповів «ФАКТАМ» Роман. — Потім звільнили ще декілька вулиць Мар’їнки та перейшли до селища Олександрівка, що фактично є передмістям Донецька. Я вдячний своїм побратимам, особливо «Тритону» та легендарному розвіднику «Колу» — старшому сержанту Олександру Колодяжному, який навчив мене азам розвідувальної справи.
Ми часто проводили розвідувальні рейди до ворога в районі села Оленівки. Мали втрати, особливо через підриви. Під час рейду 16 травня я наступив на протипіхотну міну на відстані десь за 20 метрів до ворожих бліндажів. Майже через усе мінне поле стрибав на одній нозі, спираючись на плечі друзів — «Тритона» та Славіка. Потім хлопці почергово несли мене ще близько 900 метрів до евакуаційної машини. «Скіф» народився у вишиванці”, — казали згодом мої побратими. Адже все сталося на День вишиванки.
— Що відчували в перші секунди після підриву?
— Cпершу не відчував болю. Нога наче заніміла, приблизно так, коли з усієї сили вдаришся об цегляну стіну. Усе ніби в тумані, бо була ще й контузія. Бачив пальці, що висіли на залишках шкіри… Згодом з’ясувалось, що вибухом мені розтрощило п’яту, пошкодило кістки. Мене прооперували у лікарні міста Волновахи. А у Харківському військовому шпиталі медики повідомили: немає гарантії, що вдасться сформувати культю та підшукати зручний протез, аби міг ходити. Я у напівсвідомості твердо заявив лікарям: «Ріжте ногу так, щоб можна було займатися спортом». Мені ампутували ногу майже на рівні носіння військового черевика.
— Знаю, що Харків двічі зіграв у вашому житті особливу роль…
— Дійсно, у Харкові відбулися дві доленосні для мене зустрічі. Там я зустрівся зі своєю майбутньою дружиною — харківською волонтеркою Юлією. На четвертий день після поранення мені зателефонували з невідомого номера. У слухавці приємний жіночий голос: «Алло, я Юля, волонтер з Харкова, мені твій номер дав «Дракон». Це мій перший командир з «Правого сектору». «Якщо ти не проти, я зайду сьогодні до тебе, провідаю», — сказала Юля. Я, звісно, не заперечував.
З першого погляду я відчув симпатію до цієї дівчини і вже не міг не думати про неї. І вона не могла викинути мене з голови (сміється). Друга зустріч — коли нас відвідали організатори та учасники всеукраїнського турніру «Ігри Героїв» та Святослав Вакарчук. Я бачив хлопців без кінцівок, які своїм прикладом доводили, що життя не закінчилось. Один атлет, у якого була ампутована нога так само, як у мене, швидко побіг, показуючи нам усім гідний приклад. Тоді я чітко поставив собі за мету — бігати, як цей хлопчина, а то й швидше.
Згодом я познайомився з Олександром Гончаровим — харківським волонтером та організатором «Ігор Героїв». Моєю тренеркою була відома спортсменка та волонтерка Юлія Коваль. Згодом вона стала хрещеною мамою нашого сина Олександра. Потім було ще багато радісних та дуже сумних подій…
— Вам вдалося зустрітись із побратимами-розвідниками?
— Моїх побратимів теж госпіталізували до Харкова. «Тритон» і «Кол» підірвались під час спецоперації із затримання одного з винуватців збиття малайзійського «Боїнга-747» у 2014 році Володимира Цемаха. «Тритон» був у дуже важкому стані, а «Кол» — у критичному. У нього було поранення голови… Мені вдалось відвідати «Тритона» у шпиталі, а до «Кола» не пустили. Згодом більшість поранених перевели до Київського військового шпиталю. Поступово «Тритон» одужував, а «Кол» після майже трьох тижнів боротьби помер. Героя поховали у Дніпрі. Я теж їздив на похорон. Вже ходив на милицях.
— А як ви одружились із волонтеркою Юлією?
— Після реабілітації приїхав до Юлі і сказав: «Давай жити разом». Вона довго вагалась, але переломним моментом стала розмова з її старшим сином Іванком. За час нашого знайомства та прогулянок ми потоваришували. Якось Іванко запитав у мами: «А Ромчик не против стать нашим папой?» Звісно, не проти… З січня 2020 року ми почали жити разом та винайняли квартиру у Харкові. Побралися влітку минулого року у моєму рідному Хмільнику. Одружувались у подільських вишиванках. А чотири місяці тому у нас народився син Сашко.
У Романа та його дружини Юлії нещодавно народився синочок Сашко
«Через місяць тренувань я пробіг свій перший кілометр»
— Як швидко ви відновили заняття спортом?
— У Харківському інституті протезування через три тижні після останньої операції мені зняли шви. Далі я освоїв первинний протез. Вже за шість тижнів після ампутації став на ноги. Намагався бігати, але протез зламався. Він взагалі не був призначений для бігу та навіть ходьби у швидкому темпі. Вже під час реабілітації у Латвії місцеві лікарі відновили мені нормальне функціонування лівої ноги. А в жовтні того ж 2019 року я отримав новий зручний протез. З ним і почав тренуватись.
Протез мені встановили у п’ятницю, а в суботу я вже знімав відео зі своєї першої пробіжки. Через місяць тренувань пробіг свій перший кілометр, а ще за кілька тижнів встановив перший рекорд — пробіг 5 тисяч 200 метрів за 35 хвилин. Я досвідчений спортсмен, але чесно скажу, що це було дуже важко. Ти наново вчишся ходити, долаєш біль та втому, борешся зі своїми комплексами та страхом. Тому я дуже вдячний своїм батькам, дружині, рідним і близьким, побратимам за допомогу та підтримку. Я знаю багатьох ветеранів-фронтовиків та й цивільних людей, які після важких поранень, травм, каліцтв занепали духом. Хочу підтримати їх своїм прикладом, показати, що не варто ставити на собі хреста, і заохотити до спорту, до боротьби за своє життя.
«Я маю бути сьогодні сильнішим, ніж вчора», — говорить Роман Кашпур
— Розкажіть, а як ви стали учасником «Ігор Героїв»?
— За пропозицією організатора цього турніру Олександра Гончарова я почав готуватися. Це всеукраїнський волонтерський турнір. Участь у ньому — прямий шлях до змагань міжнародного рівня, зокрема «Ігор Нескорених». Тренерка Юлія Коваль «натаскувала» мене з кросфіту. Кросфіт відрізняється від класичної гімнастики, легкої чи важкої атлетики тим, що ти не знаєш, які завдання на тебе чекають. Це може бути підтягування, вправа зі штангою, віджимання, присідання, кочення важкого колеса… Кожного разу завдання ускладнюються, нормативи збільшуються. Це досить важкий вид спорту. І знову запекла боротьба зі своїм страхом.
У перших «Іграх Героїв» рік тому взяли участь 23 ветерани-фронтовики з 15 міст України. Змагання проходили у двох категоріях — аматори та професіонали. Мене записали у категорію «профі» серед адаптивних атлетів — спортсменів з інвалідністю. Я був єдиним учасником, який взяв участь у змаганнях вже за дев’ять місяців після поранення. Мій бойовий побратим «Тритон» теж там змагався. Так я виборов своє перше «золото».
Але після змагань почались ускладнення із культею. Потрібно було переробляти протез, а через пандемію коронавірусу усі медичні заклади, зокрема Інститут протезування, були зачинені. Тому декілька місяців мені довелось пересуватися на милицях. Коли вже повністю відновився після ускладнень, вирішив обладнати невеличку спортзалу у нашій квартирі — раптом ще якісь ускладнення зі здоров’ям або знову тренажерні зали закриють?
Я наче у воду дивився. Адже напередодні «Ігор Героїв онлайн 2021» знову ввели карантинні обмеження. Харків потрапив до «червоної зони». Але мені ці обмеження не завадили. Бо за рік таки вдалось обладнати квартиру, як повноцінну спортзалу. Штанги, гирі, гантелі, різні еспандери, з’явилась перекладина. Запропонував дружині придбати ще бігову доріжку, але Юля заперечила рішуче: «Ти тоді взагалі на вулицю виходити перестанеш».
Увесь процес змагань та підготовки проводились в режимі онлайн. Через коронавірус та зачинені тренажерні зали мені з тренером вдалося дуже мало часу потренуватися віч-на-віч. Але це теж принесло позитивний результат і зайвий раз довело, що займатися спортом можна будь-де та за будь-яких обставин. Головне — бажання.
Роман впевнений, що спорт — найкраща пігулка від стресу
— Які були умови змагань у віртуальному режимі?
— Кожен учасник мав виконати завдання та записати його на відео. Відео — один файл, без нарізок. Спортсмен повинен чітко зафіксувати час виконання усіх вправ. Цього року у змаганнях брали участь 250 ветеранів та ветеранок. Серед них — адаптивні (поранені) атлети. Я беру участь саме у цій категорії. Зареєструвався у чотирьох дисциплінах змагань із дев’яти. Це жим штанги, підтягування, підйом гирі та кросфіт — виконати комплекс силових вправ за якомога менше часу. У жимі штанги виборов п’яте місце, піднявши сто кілограмів. Але я побив свій власний рекорд, бо раніше ніколи не жав штангу такої ваги. Далі підтягнувся 55 разів — перше «золото». Підняв 61 раз 24-кілограмову гирю — теж «золото». І кросфіт — третє «золото».
Дружина із синочком Сашком на руках зробила увесь повний відеозвіт моїх онлайн-змагань. Сашко теж тягнувся до тренажерів за прикладом тата. Я присвятив свою перемогу у змаганнях саме Сашкові.
Для мене виконання надважких фізичних вправ означає довести собі, що я живу! Дійсно живу — без травм і проблем. Протез та ампутована кінцівка — це частинка мене. Їх слід тренувати нарівні з іншими частинами тіла. Незважаючи на усі складні обставини, слід ставати на ноги після кожного удару долі. Варто далі жити та боротись. Спорт — це найкраща пігулка від стресу, найліпший метод вгамувати агресію. Це й власна мотивація. Я маю бути сьогодні сильнішим, ніж вчора.
Наша команда запрошує усіх бажаючих долучитись до «Ігор Героїв». Пишіть нам у Facebook та додавайтесь.
Анатолій Мельник