Роман Кашпур – Мій челендж на підтримку поранених, які втратили кінцівки!
22.02.2023
Поділитися
Моя історія
Друзі,
мене звуть Роман Кашпур, я українець, учасник та амбасадор Програми Кіборгів фонду «Громадянин», діючий військовий на протезі, волонтер, народився 8 лютого, 1997 року. Закінчивши 11 класів школи, вступив до Хмельницького Національного Університету, кафедра здоров’я людини (спеціальність: фізичний реабілітолог та тренер по фітнесу).
Але, коли в Україну прийшла війна, не міг залишитись осторонь і почав допомагати. Спочатку, як волонтер, збирав кошти на армію, а потім вирішив, що здатний на більше.
У 2016-му році у віці 19-ти років, добровольцем відправився на схід України, захищати свою Державу, тому що вже тоді розумів, що ворога потрібно зупинити на порозі, а не чекати поки він ввійде в хату!
16 травня 2019-го в ході виконання бойового завдання наступив на ворожу протипіхотну міну, в результаті вибуху втратив праву нижню кінцівку.
Але психологічно, моя ампутація мене не зломила, тому що йдучи на війну (особливо у розвідку), я чітко усвідомлював, який це ризик і що може трапитись, тому коли ампутували ступню, я нікого і ні в чому не звинувачував.
Після поранення, з самого першого дня, я налаштовував себе на одне: я буду жити ще активніше ніж до поранення, я буду бігати так, як ніколи раніше.
Ставши вперше на протез і зробивши перші кроки, я зрозумів, що не все так погано, а протез це хоч і “штучна” кінцівка, але і з нею можна повноцінно жити і не просто ходити – а бігати!
Через 9 місяців після поранення, завершилась моя реабілітація і мені встановили “постійний-повсякденний” протез. Відразу ж, після примірки я вийшов на вулицю і пробіг свої перші 50 метрів. Ту пробіжку, я назавжди запам’ятаю, як день, коли я впевнився, що ампутація – це не кінець життя, а навпаки, це новий виклик долі, котрий або зламає, або зробить сильним!
2020. Мої перші змагання з кросфіт для адаптивних атлетів. У категорії “профі” я переміг. Та перемога неабияк замотивувала мене, і я зрозумів наскільки важливо не замикатись у собі, а навпаки відкриватись людям, приймати участь в соціальних проектах.
Особливо відмічу, що спорт надзвичайно допомагає у психологічній та фізичній реабілітації людям, котрі втратили здоров’я внаслідок війни. Всі наші вчинки залежать від перенасичення енергії (емоцій), тобто які емоції переповнюють, такі вчинки і робить людина. Чим мені допоміг спорт – це виплеск енергії, вироблення гормонів щастя, та насичення позитивними емоціями. Два величезні плюси: і виплеск енергії, і користь для здоров’я.
2021. Я прийняв участь у всеукраїнських змаганнях, котрий організовував проект “Ігри Героїв”. Та переміг там у трьох категоріях: підтягування, поштовх гирі довгим циклом та кросфіт.
Рекорд України у номінації “Тяга літака АН-26(16 тон) людиною з інвалідністю”, ось з чого я почав свій мотиваційний шлях для важкопоранених бійців.
Чому мотивувати людей для мене важливо? Тому що це приносить задоволення моїй душі і доповнює мій життєвий ритм, а головне я, як ніхто знаю просту аксіому: краща мотивація – це та, котру показує людина, котра вже опинилась в непростій ситуації. Вчинком!
Не словом – а ділом.
Я намагаюсь на власному прикладі показати, що ампутація – це не вирок, протез – не обмеження, а інвалідність – це лише запис на папері, котрий ні в чому не обмежує!
Коли людина з руками і ногами приходить та починає говорити: «Все буде добре! У тебе все вийде!» – це потрібно, але не досить. Вкрай необхідний приклад тієї людини, яка вже пройшла шлях від поранення, ампутації до повернення в активне життя. Тільки така людина може показати, що ампутація і протез – це не кінець, не обмеження, а просто нова сторінка життя.
Зараз в моїй країні іде війна за наше існування. І ми переможемо! Після нашої перемоги будуть дуже потрібні програми, подібні тій, що започаткував БФ «Громадянин» (https://ctzn24.com/en/)
Нам доведеться багато займатися і протезуваннями, і допомогою людям з ПТСР, щоб повернути всіх до нормального життя через досягнення у спорті, роботі, у житті. Потрібно мати мету і навчитися контролювати свої емоції. Так мене навчала мама. Тепер я її розумію.
До вищесказаного додам, що в мене два сина. І я точно не можу подати їм приклад інваліда, котрий, втративши кінцівку, опустив руки. Ні, навпаки, я мотивую своїх дітей до того, що потрібно завжди вставати, як би боляче ти не падав, і як би не було важко далі, але потрібно встати і боротись!
Мій наступний челендж пробігти Лондонський марафон 2023, щоб максимально привернути увагу до питань допомоги пораненим, які втратили кінцівки, залучити додаткові кошти на найсучасніше протезування і програми реабілітації та соціальної підтримки Кіборгів.
