– Як дядько Володя зміг дати собі раду після важкої травми – зможу і я, – думав собі Роман Романович Демуш, тоді ще зовсім молодий чоловік, доля якого змусила починати життя в іншій якості та з іншими можливостями. Його родич втратив руку, але не втратив оптимізму, намагався жити, як і раніше, повноцінно. І став для Романа прикладом стійкості, того, що життя після травми не закінчилося. Так собі постановив – так помаленьку і почав втілювати.
Коли приїхали в село Курники, Тернопільського району до оселі Р.Р.Демуша із завідувачем сектору роботи з потерпілими на виробництві Тернопільського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області В. Грицишиним та журналістами телеканалу ТV-4, почули його історію для соціального проекту «Виклик долі». Казав, що без руки вже довше, аніж з нею, тож звик і до побуту, і до інших моментів, на які спочатку реагував боляче.
Після школи, відслуживши в армії, одружився і пішов працювати на підприємство з виробництва штучних шкір «Вінітекс». Мав 23 роки. Обслуговував машину, що намотувала дермантин в рулони. Якраз обрізав рулон, хотів вал поміняти. Рукав намотало, захопило руку. Відразу як забрали в лікарню – ампутували майже до ліктя. Місяць приходив до тями, лікувався. Потім оформили групу інвалідності. Старшому синові Роману якраз 5 місяць йшов.
Має Роман Романович двох синів, вже дорослих, жонатих, внуки з’явилися. Старший Роман вивчився на священника, стажувався в Римі, тепер служить в Катедральному Соборі в Тернополі, викладає в семінарії, займається при церкві з дітьми. Молодший Ігор живе і працює в Італії.
Спочатку важко було навіть звикнутися з думкою, що став людиною з особливими потребами. За тих часів підприємство було республіканського підпорядкування і за рік дали в Тернополі квартиру. Та не склалося сімейне життя і чоловік повернувся в батьківську хату – в село Курники.
– Людину праця тримає, – каже Роман Романович, – так мало бути, що потрапив я у село і тут моя реабілітація до життя пройшла успішніше. Бо робота на землі лікує від дурних думок і дурних звичок.
Перший раз взяв косу, вже будучи особою з інвалідністю. Правда, спочатку загнав у землю і зламав, але наполегливо вчився і тепер орудує нею легко. Навчився багато чому. Жартує, що найбільше не любить зиму, бо немає коло чого працювати, а дивитися телевізор цілими днями не хоче.
Тому займається улюбленим хобі – рибалкою. Має багато різних вудочок і спінінгів і для літнього лову, і для зимового. Легко їх складає однією рукою. А ще з юності любить спорт. Колись серйозно займався футболом, грав волейбол. Досі любить з вуличною командою пограти. Каже, ставлять його у волейболі під сітку або на подачу – має сильний закручений удар. Коли з Тернопільського відділення Фонду запросили його на І етап Всеукраїнської спартакіади серед потерпілих на виробництві «Сила духу», вирішив піти, спробувати свої сили в гирьовому спорті.
Побував і на презентації соціального проекту «Виклик долі», який для осіб з інвалідністю організовувало управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області. Намагається не замикатися в чотирьох стінах, бути активним, цікавитись життям села.
Колись йому важче давалося спілкування з людьми, помічав косі погляди на його культю. Бо хоч мав протези, які йому оплачував Фонд, носив їх не часто. А потім зрозумів, що чим більше він комплексував через своє каліцтво, тим більше це помічали люди. Тому постановив собі, що втрата кінцівки – це не втрата життя. Що його фізична проблема не має створювати обмеження для реалізації хоча б у звичній праці. Він такий самий чоловік, як і тисячі довкола і не потребує співчуття, бо й сам вміє допомагати іншим. І відтоді змінилося ставлення не лише його до самого себе, а й оточення. Люди перестали акцентувати увагу на порожньому рукаві…
У Європі таких людей є багато. Мене вразив приклад Австрії, де особи із протезуванням не соромляться цього. Навпаки, вони намагаються його продемонструвати на різних заходах, підтримуючи інших осіб з інвалідністю.
Такий досвід стараються впроваджувати і в управлінні ВД ФССУ в Тернопільській області, постійно відвідуючи цих осіб за місцем проживання, втілюючи соціальні проекти, збираючи потерпілих на виробництві на різноманітні заходи. Ще кілька років тому в.о.начальника управління Ф.В.Бортняк наголошував: “Ми повинні забрати слово «інвалід» з нашого лексикону. Це люди з особливими потребами, з обмеженими можливостями, але саме слово «інвалід» – наче вирок”. І от нещодавно на законодавчому рівні підтвердили цю тезу. Тепер вживають вислів «особа з інвалідністю».
“Так, ці люди мають бути вмотивованими. – акцентує Федір Всеволодович. – Мають жити та спілкуватися не в спеціальних умовах, мають право вибору працювати, вчитись серед інших людей, відчувати себе частиною суспільства.
Щороку на спартакіаду «Сила духу» з кожного відділення виконавчої дирекції Фонду приїжджають ті, які нещодавно зазнали травм на виробництві і їм надзвичайно важко співвідносити себе зі статусом людей з обмеженими можливостями. Вони спілкуються, заряджаються позитивним баченням у тих, хто вже не вперше був на змаганнях, хто з власного досвіду може порадити та підтримати. Щоб вони не вважали, що їх життя розділилося на до і після травми.
Працівники Фонду вже давно направляють свою увагу та діяльність на те, щоб позитивний приклад людей з особливими потребами, які потерпіли на виробництві та не втратили оптимізму і життєлюбства, став тим відправним моментом, який змінить бачення людей з інвалідністю, які ще сумніваються у своїх можливостях та силах”.
Бо кажуть, що життєвий успіх – це не стільки те, що ми маємо, скільки те, ким ми стаємо в результаті. Роман Романович не виграв на спартакіаді призового місця, не зробив видатної кар’єри. Він звичайний роботяга, як кажуть у народі. Але він здійснив найвагомішу у своєму житті перемогу – він переборов колишні власні особисті проблеми та комплекси, вийшов зі сховку своїх страхів до людей.
Усі ми прагнемо допомогти цим людям та усім, які з тих чи інших причин стали заручниками обставин і не можуть повноцінно себе реалізовувати через проблеми зі здоров’ям. Кожен з нас може навчити чомусь корисному, заохотити, допомогти у працевлаштуванні, мотивувати, надати будь-яку підтримку людям з особливими потребами.
Це сила громадянського суспільства. Це глибина християнської чесноти: як маємо ставитися до тих, хто поруч. У великому колі проблем людей з особливими потребами все взаємопов’язано. Бо кажуть в народі: однією рукою вінок не заплетеш. Маємо простягнути їм свою.
Зоряна Замкова