“Усе, Валю, давай тікати”: про життя подружжя з інвалідністю на кордоні з Росією та евакуацію з Вовчанської громади

У чаті мешканців Вовчанської громади останні місяці щодня з’являються повідомлення: “Може, хтось знає, де зараз … (імена з прізвищами)? Будь ласка, напишіть мені. Важлива будь-яка інформація”. І поки гортаєш донизу інші повідомлення, завмираєш: “Живі? Де ці люди? Що з ними?”

Ось уже другий місяць мешканці Вовчанська і навколишніх сіл збирають звідусіль інформацію про своїх рідних, знайомих, сусідів. Пов’язані між собою спільною бідою люди знаходять відраду в спілкуванні з земляками та землячками, які розуміють, через яке пекло їм доводиться проходити. Після повторного наступу Росії на Харківщину в травні цього року Вовчанська громада зазнала величезних втрат. Тисячі родин вимушено покинули рідні домівки. Хтось – уже вдруге, адже після визволення Харківщини з окупації восени 2022 року повернулися додому з евакуації. Хтось – уперше, як сім’я 67-річної Валентини та 70-річного Анатолія (імена змінені з міркувань безпеки) із села поблизу Вовчанська.

Обом тяжко далася евакуація як психологічно, так і фізично. Нині всі справи – оформлення внутрішньо переміщеними особами, відкриття рахунків тощо – намагається вирішити Анатолій і за себе, і за дружину, хоча це вартує йому значних зусиль, адже ходить лише, спираючись на тростину та милицю. Валентина після евакуації майже не пересувається. У неї дуже погіршився стан здоров’я. Транспортування з компресійним переломом хребта, як у Валентини, це за будь-яких умов ризик, годі й говорити про виїзд полями по бездоріжжю під обстрілами.

Із цим подружжям команда Fight For Right познайомилася в одному з гуртожитків у Харкові, де Валентина та Анатолій тимчасово оселилися після евакуації 12 травня.

Вони розказали правозахисникам, що саме для них як людей старшого віку з інвалідністю стало найбільшим викликом під час війни Росії проти України, як пережили першу окупацію свого села і чому не евакуювалися за спокійніших умов.

“Ми були одразу окуповані”

Село, у якому мешкали Валентина та Анатолій, всього за 7 кілометрів від Вовчанська і за кілька кілометрів до кордону з Росією. 24 лютого 2022 року їх розбудив син: “Почалася війна! Танки їдуть”. Анатолій розповідає, що вся техніка, яку росіяни назбирали біля кордону для повномасштабного вторгнення, рухалася повз їхній будинок колонами.

“Я рахувала, рахувала. 78 нарахувала, тоді зупинилася… Російська техніка все йшла і йшла. Ніхто не очікував, що таке Росія зробить”, – розповідає Валентина.

Щоправда, захоплення села ворогами у 2022 році не принесло стільки руйнувань та жертв, як тепер. Залишивши в селі кілька сотень окупантів, решта російського війська тоді рушила далі, вглиб Харківщини.

“Ми були одразу окуповані. Вони (російські військові. – Ред.) тут хазяйнували, свої права качали, по будинках ходили. Де не було людей, замки зривали, крали все. Однак нас тоді не зачіпали. Тільки їсти в нас не було чого. Запаси скінчилися, мололи пшеницю, щоб хліба спекти, але дріжджів не мали… Це було страшно”, – зітхаючи розповідає Валентина.

Діти й онуки Валентини та Анатолія зі своїми родинами майже одразу різними шляхами виїхали до Європи, щоб не залишатися в окупації. Так вчинили майже всі молоді сім’ї, рятуючи своїх дітей. У селі залишилися здебільшого люди старшого віку, які за станом здоров’я вже не наважувалися виїхати, або ті, хто побоювався не знайти прихистку на чужині.

Валентина та Анатолій довго обмірковували, як бути, але через стан здоров’я так і не зважилися виїхати. А коли ЗСУ витіснили росіян з Харківщини, мріяли, що невдовзі війна припиниться, і от-от повернуться рідні з-за кордону додому, обійматимуться і розповідатимуть про свої вимушені мандри чужиною, життя повернеться до усталеного ладу.

Тепліло від думки, що поки обидва будинки – і доньки, і їхній, – уціліли, лише повертайся і господарюй. Та неспокійне прикордоння, де українські оборонці регулярно затримували диверсійні розвідувальні групи, та постійна загроза нового наступу російських військ весь час стримували від повернення з-за кордону їхніх близьких. Так само, як і інші родини односельчан.

“Жити можна було”

Після деокупації Харківщини у вересні 2022 року Валентині та Анатолію підтримкою були насамперед родичі та сусіди. Тож вдавалося ці роки і господарювати на обійсті, і доглядати за своїми двома улюбленими собаками – алабаєм та пекінесом.

Завдяки волонтерам і гуманітарній допомозі сім’я під час повномасштабної війни мала все необхідне для життя. “Не треба нам соцпрацівника було. Гуманітарну допомогу щомісяця давали – і продуктову, і гігієнічні набори. Хліб привозили волонтери щовівторка. Пенсія стабільно приходила. Магазин працював. Тож жити можна було”, – розповідає Валентина.

“Дома були постійно. Бувало заведу мотоблок, лише поїду в сільраду, щоб гуманітарку та пенсію отримати, і повернуся”, – доповнює Анатолій.

Хоча село залишилося без газу, але електропостачання енергетики відновили, а на випадок вимкнення електрики родина придбала генератор і користувалася ним. Тож Валентина з Анатолієм були постійно на зв’язку зі своїми рідними. Уже за кордоном у них народилася правнучка, і щоденні відеодзвінки, розповіді про те, чому навчилася дитина, стали розрадою для подружжя.

Тим часом у село повернулося кілька сімей, які втекли від окупації на початку повномасштабного вторгнення.

“А деякі люди приїжджали хоча б засадити городи, сподіваючись, що вдасться вже зібрати урожай під мирним небом. Уже й посходило все… А тепер…” – зітхає Анатолій і на півслові замовкає.

“Коли починали стріляти, ми вже за звуками визначали, що стріляє, і куди летить”

Уже наприкінці квітня цього року, коли російська армія почала нещадно бомбити Харківщину з авіації та артилерії, мешканці Вовчанської громади знову вимушено кидали свої домівки, щоб урятуватися. Навіть ті, хто до цього не зважувався через стан здоров’я, як і Валентина з Анатолієм, уже шукали порятунку.

Вирва у рідному селі подружжя. Фото Нацполіція

“Будинок культури розбили, пів школи нової розбили, дитячий садочок, магазин закрився. Дрони росіян почали літати, як граки. Не можна було і подвір’ям пройти, бо може кинути боєприпас… Одна жінка на город вийшла, то на неї скинули вибухівку. Жінка загинула. Вони (російські військові. – Ред.) так наче розважаються. На цивільні машини могли просто так скинути з дрона боєприпас. Коли починали стріляти, ми вже за звуками визначали, що стріляє, і куди летить. На нашій вулиці розбомбили багато будинків. У будинку дочки – ні вікон, ні дверей. А будинок новий, усе старалися як краще зробити, по-сучасному”, – з болем пригадує Анатолій.

Розбитий дитсадок

Особливо нещадно бомбили росіяни Вовчанську громаду з 9-го на 10 травня.

“Я хоча й був противник того, щоб виїжджати, але як подивився, що з нами роблять, кажу: “Все, Валю, давай тікати”. Ми відразу зателефонували 102”, – каже Анатолій.

Після цього потяглися години й дні очікування, адже здійснити евакуацію під обстрілами — надскладне завдання. Крім того, так само, як і Валентина з Анатолієм, мріяли вибратися з-під обстрілів ще сотні родин Вовчанської громади, зокрема люди з інвалідністю і старшого віку. Лише на третій день приїхали дві машини, Валентина й Анатолій швидко сіли в них і полями навпростець виїжджали, утікаючи від переслідування ворожими дронами.

Подружжю довелось їхати вдвох у легковій машині, оскільки в більшій машині, пристосованій для перевезення маломобільних пасажирів, була онкохвора лежача жінка. Валентина, яка має проблеми із хребтом, сиділа, весь час міцно тримаючись руками за переднє сидіння, оскільки машину дуже трясло на бездоріжжі. Так вони їхали півтори години до населеного пункту, де їх зустріли волонтери, пересадили в більші машини і повезли в Харків. Спочатку подружжя перебувало у центрі для внутрішньо переміщених осіб, а через 3 дні їх поселили в гуртожиток.

“На жаль, наших собак ми не могли тоді взяти. Лише трошки особистих речей і все. Та домовилися із сусідом, який лишився в селі, що він доглядатиме за ними, годуватиме”, – сумно додає Валентина.

“У нас інвалідність без бумажки”

В гуртожитку Валентині та Анатолію запропонували кімнату на другому поверсі, допомогли піднятися та облаштуватися. Волонтери, зокрема від організації Fight For Right, надали все необхідне і досі приходять питають, чи щось потрібно, допомагають. Є також медики, які консультують внутрішньо переміщених людей безпосередньо в подібних тимчасових прихистках. І хоча сім’я і вдячна всім за піклування, але не може сприймати це як звичайне життя вдома.

Водій екстреної допомоги Fight For Right допомагає Анатолію в Харкові їздити оформлювати документи

“У нас всі умови були, вода, і будинок двоповерховий мали, тільки живи… Роками розбудовували все. І залишилося там усе-усе. Приїхали сюди з трьома сумками”, – розповідає Анатолій.

“Нам тут у гуртожитку не місце. Ми не звикли в таких умовах, щоб з нами “няньчилися”. Сподіваюся, може, діти підшукають десь окремо житло. Але поки тут будемо, бо нема здоров’я, треба ще підлікуватися”, – доповнює чоловіка Валентина.

Чимало здоров’я забрала щоденна праця, а роботи в родині не цуралися. Замолоду Анатолій був водієм місцевого агропідприємства, а Валентина працівницею вишивальної фабрики у Вовчанську. Згодом зайнялися вирощуванням овочів, звели вдома теплиці, реалізовували продукцію у Вовчанську, у Харкові.

Та вже років з десять Анатолію важко ходити без додатковї опори.

“Пропонували операцію зробити – замінити суглоб вартістю понад 140 тисяч гривень. Та де їх взяти, якщо пенсія 2800? Інвалідності не оформлювали ні я, ні дружина, бо це все зайва морока, треба з лікарні в лікарню… А виплати такі самі невеликі. Тож ми не хочемо. Коли кажуть, “давайте бумажку про інвалідність”, відповідаю, що в нас інвалідність без бумажки”, – пояснює Анатолій.

У Валентини значно погіршився стан здоров’я восени 2023 року, стала дуже боліти спина, після обстеження поставили діагноз – компресійний перелом хребта. Також у жінки давно розвивається артроз, остеохондроз та спондилоартроз.

“Лікування трошки допомогло, я ходила в підтримуючому корсеті. Але евакуація по бездоріжжю далася взнаки, зараз ходити несила, сидіти довго теж не можу”, – скаржиться Валентина і обіцяє таки звернутися до лікарів найближчим часом.

***

Відкритих питань після спілкування лишилося чимало. Що спонукало б людей евакуюватися з прифронтових населених пунктів заздалегідь, за спокійніших обставин? Чому люди з інвалідністю не евакуюються до останнього, наражаючи і себе, і волонтерів на більші загрози? Чи зважувалися б люди з інвалідністю та люди старшого віку на евакуацію швидше, якби були впевнені, що їхня пенсія чи соціальні виплати дадуть змогу вижити в іншому місці, навіть з урахуванням оренди житла? І чи зважувалися б люди з інвалідністю швидше на евакуацію, якби знали, що в будь-якому населеному пункті забезпечена архітектурна доступність як помешкань, так і адміністративних чи комерційних будівель, де вони зможуть вільно отримати соціальні, банківські послуги тощо?

Утім, Валентина та Анатолій кажуть, що виїхати їх спонукали лише масовані обстріли, і вони хоч зараз готові повернутися додому.

“Ми й зараз би вже поїхали додому. Аби було куди повертатися і не стріляли”, – сумно каже Анатолій.

А найперше вони б з дружиною забрали своїх собак із перетримки, куди їх влаштували зооволонтери наприкінці травня, коли обстріли трохи зменшились.

А поки щовечора Валентина з Анатолієм переглядають повідомлення в чаті мешканців Вовчанської громади. Радіють, що люди об’єднуються і допомагають одне одному оформити необхідні довідки БТІ про майно, знайти лікарів чи адвокатів, винайняти житло або знайти безкоштовний прихисток, роботу. Та насамперед хвилюються за своїх знайомих, із якими немає зв’язку, і шукають, чи немає про них звісток.

Раз за разом у стрічці чату виринають нагадування, щоб не висвітлювали адреси людей, які чекають на евакуацію, а залишали заявки через офіційні джерела, зокрема за телефоном 102, або через перевірені волонтерські організації. Адже траплялися випадки, коли псевдоволонтери вивозили людей до Росії.

Зі свого боку команда Fight For Right / Боротьба за права просить людей з інвалідністю та людей старшого віку евакуюватися з прифронтових населених пунктів. Для цього організація готова надати всебічну підтримку.

Якщо потребуєте допомоги, надішліть запит та інформацію про себе на пошту або зателефонуйте на гарячу лінію Fight For Right 0-800-30-66-33.

Проєкт “Безпека без перешкод для людей з інвалідністю” є частиною програми @INKuLtur, яка реалізується @Austausch e.V. спільно з країнами Східного партнерства за фінансування Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.

Ірина Довгаль

ZMINA