Ті, хто має активну громадянську позицію, рідко обмежуються однією сферою. Бо так влаштована їхня свідомість — ніколи не проходити повз. Коли почалася війна, Яна Лебєдєва з чоловіком Михайлом, звичайно, боялися.
Тому що фактично бігти їм нікуди: поруч із Херсоном — Крим, батьки Яни живуть на Сумщині, майже на межі з країною-агресором. Але, попри небезпеку, думали, чим вони, люди з інвалідністю, можуть бути корисними. Зв’язалися з «Кулінарною сотнею Херсонщини» й перетворили свою невеличку домівку на цех із переробки сухих овочів на борщі та супи. Волонтери їм привозили буряки й моркву, які Яна з чоловіком цілодобово сушили в духовці — так, що аж меблі стали псуватися. Потім їм знайшли сушарку, і процес виробництва вже тривав без збитків для родинного побуту.
Яна відома не лише своєю волонтерською діяльністю. Вона штовхає ядро, метає диск і спис. Причому так далеко, що долітає аж до Лондона, де на чемпіонаті світу з легкої атлетики для людей з інвалідністю стала другою у своєму класі. І, здається, це зовсім не межа її досягнень та захоплень.
Легкою атлетикою Яна почала займатися теж уже після початку війни — у 2016-му. А з травмою хребта через падіння з висоти живе вже 18 років. Інвалідність дістала ще студенткою, тоді вона навчалася на програміста, навіть ніде ще не встигла попрацювати. Півроку пролежала в лікарні, а потім батьки забрали в рідне село на Сумщині, де довелося думати, як облаштовувати хоча б житло для особливих потреб доньки.
«Коли вже пройшла початкову реабілітацію після травмування, на оздоровчих зборах у Карпатах мене побачив тренер. До того нічим не займалася серйозно, просто робила вправи в тренажерному залі, бо з’явилася потреба: роки минають, відчувається, що організм слабшає, — розповідає Яна про свої перші кроки у великому спорті. — Зацікавилися «Інваспортом», знайшовся тренер, який до цього займався бігом із людьми з інвалідністю. А легка атлетика вийшла для нього та для мене новиною. Нам обом захотілося спробувати себе в чомусь незвичному».
Менше як за два роки Яна — уже член Національної паралімпійської збірної України, має друге місце в 53-му класі уражень. У спинальників класи рахують із 51-го по 56-й, де в меншому — спортсмени з максимальним ураженням, найслабші за станом здоров’я. Для тих, у кого великі ураження, є опорний спис, щоб однією рукою триматися, а робочою виконувати кидок. За правилами, усі ці класи метають зі станків, що мають стандартну висоту. Саме з такого станка й почалося наше з Яною спілкування. Нині вона посилено тренується перед змаганнями на легкоатлетичному стадіоні в Бахмуті.
«Спорт відкриває нам світ. Перед чемпіонатом були відбірні міжнародні змагання в Парижі, де я виконала нормативи для участі в головних. До речі, тепер перед Токіо змінилася програма, замість ядра вимагаються певні результати в метанні диска, які я ще ніде не показувала. Тому потрібно багато зусиль на новий для мене снаряд», — пояснює вона.
Але свої успіхи пов’язує більшою мірою з власною силою волі та великим бажанням досягти результатів. Бо насправді умов для якісних тренувань їй, як і багатьом українським паралімпійцям, бракує. У теплу пору року виручають відкриті майданчики. А осінньо-зимовий період, особливо в метанні диска, що потребує більшої площі, — мертвий сезон. «У нас в Херсоні немає зимового манежу, де я могла б тренуватися. Нині ведемо переговори, щоб хоча б у херсонському навчально-спортивному закладі обласного підпорядкування побудували пандус, за допомогою якого я могла б якось потрапляти до їхніх залів для тренувань. Цього року, кажуть, уже щось вирішується на обласному рівні, то може, і гроші на це будуть. А поки що їздимо до Олешків, де живе наш тренер, але там теж немає спортивної бази».
Тренер Яни Сергій Мягков зізнається, що найефективнішими виявляються виїзні збори, але для людей з інвалідністю це не так уже й просто: їм потрібні особливі умови, через стан здоров’я не кожен може часто відлучатися з дому. Із Яною вже кілька разів були на таких зборах: у Черкасах, Запоріжжі та Бахмуті. Звичайно, зручніше, коли все в одному місці, бо візочникам важкувато пересуватися великим містом. У Бахмуті, де все поруч, краще, але до нього треба ще доїхати: сполучення незручне, а Укрзалізниця має так мало спеціальних вагонів, що не завжди встигаєш замовити. І з цими проблемами Яна, до речі, бореться вже давно. «Я займалася багато чим і до спорту. Якщо останній сьогодні — це робота, то громадська діяльність є радше хобі. Але таким, що життєво необхідне, без нього не тільки мені, а й моїй родині дуже важко існувати в цьому світі». Сім’я мешкає в Херсоні з 2011 року, коли чоловік, теж інвалід-візочник, привіз молоду дружину до себе. Вони були разом у кримських санаторіях, де зазвичай формуються пари, але якось не довелося познайомитися. А вийшло в них по-сучасному: через соцмережі. Його друг виклав фото в мережі, обоє її прокоментували. Почали спілкуватися, потім майбутній чоловік приїхав у гості на Сумщину — так почалися стосунки. Яна згадує, що майже завжди відчувала свою несвободу: там ми не проїдемо, туди самостійно не піднятися, хоча хотілося брати участь у багатьох цікавих заходах. А просити про допомогу не завжди зручно, правильніше навіть сказати: ніколи не зручно. Щоб на кожному кроці когось просити, треба пояснювати, як тримати, де підхопити. Не завжди це буває безпечно. До речі, Михайлу допомагали заїжджати на не дуже правильний пандус, візок став перевертатися, людина злякалась і просто відпустила. Чоловік упав та дістав струс мозку.
Сьогодні ім’я Яни Лебєдєвої в Херсоні пов’язують радше з громадською діяльністю зі створення доступного простору в місті Херсон, ніж зі спортивними висотами. Вона є радницею міського голови з питань доступності. Ще до захоплення великим спортом двічі на тиждень займалася настільним тенісом: виїжджали з друзями в пошуках рухової активності. «Щороку на День інвалідів міський голова запрошував до себе. Знаєте, як це зазвичай відбувається: чиновник запитує, що нам потрібно, а у відповідь тиша. Та ми, їдучи на зустріч, бачили, що почали ремонтувати прибудинкові території, нові тротуари, але знову з високими бордюрами. Пофотографували це, показали у виконкомі, щоб виправити ті недоліки. Тоді мер і запропонував стати його радником із цього питання, — Яна розповідає, як стала на шлях змін свого міста. — Із цього часу я стала ретельніше вивчати закони місцевого самоврядування, нюанси впровадження алгоритмів. Бо насправді не все працює просто за бажанням якогось чиновника, навіть міського голови. Ми навчилися правильно писати запити, більше заохочувати до роботи Міського комітету доступності, бо до того він існував номінально. І потихеньку робимо зрушення: цього року ми добилися, щоб пониження бордюрів відбувалося не тільки під час капітальних ремонтів, як раніше, а й під час поточного ремонту. Тому за перші півроку 2018-го в Херсоні зробили більше понижень, ніж за всі часи незалежності України».
Яна зазначає, що Херсон ще не дуже доступне місто. Багато перепон є навіть навколо соціальних та медичних закладів. І навіть свої досягнення у великому спорті вона теж намагається використовувати для акцентування на проблемах доступності. На врученні премії «Спортивне сузір’я Херсонщини», яке урочисто проходило в обласному драмтеатрі, активістка звернулася до обласної влади з проханням покращувати доступність не тільки для спорту, а в усіх галузях життя. Торік ГО «Ініціатива», де вона головує, почала розробляти міську програму «Доступний Херсон». Каже, що теж доводиться ламати стереотипи: не підлаштовуватися під бюджет, а насамперед визначатися, що саме потрібно, а потім формувати витрати. У них уже є однодумці та невелика команда, вони намагаються підтягувати молодших і спонукати їх до активного життя.
«На жаль, склалася така традиція, що люди з інвалідністю часто бажають тільки отримувати якісь блага для себе, а не боротися за зміни, що полегшать життя особливим людям. Мало тих, хто хоче щось робити для загального блага. Мені теж було важко припинити мовчати, не просити для себе, а працювати над чимось корисним для всіх, інколи терпіти, коли «відшивають». Я сказала б: перемогти в собі раба, який не може та не бажає нічого змінювати», — зазнається активістка.
Яна розповідає, що спільнота людей з особливими потребами в Україні неміцна та нецілісна: дуже рідко можна побачити взаємовідносини різних груп. Наприклад, у Херсоні немає сучасних засобів для допомоги в орієнтуванні людям з ураженням зору. Але в Комітеті доступності — жодної пропозиції від цієї спільноти. Невже не треба? А виявилося, що представникові, якого вона делегувала, уже далеко за 80, і він просто фізично не може цього робити. А молодь не в процесі, не має бажання щось змінювати. «На все, хоч би що робилося, потрібен запит від громади. Якщо його немає, нічого не змінюватиметься. Знадобився певний час, щоб чиновники хоча б почали реагувати на нас не як на тих, хто тільки скаржиться та вимагає, а як на повноцінних учасників розбудови міста».
Єлизавета Гончарова