Ветеран Збройних Сил України Захар Бірюков втратив на війні обидві руки, ногу, око та частково слух, отримав численні рвані рани обличчя. Попри тяжке поранення, чоловік не занепав духом. Тепер він вбачає своєю місією підтримувати інших військових. Цього року Захар вступив до Університету Григорія Сковороди у Переяславі на спеціальність психолога, розповідає Proslav.
«Хоробрі живуть недовго, а боягузи взагалі не живуть»
За першою освітою Захар – залізничник. Після закінчення дев’ятого класу на рідній Житомирщині навчався у Київському електромеханічному технікумі залізничного транспорту, далі – в Українській державній академії залізничного транспорту в місті Харків. Працював електромонтером у «Київпастрансі».
Коли російська федерація анексувала Крим і розв’язала війну проти України, Захарові було 25 років. Після оголошення четвертої хвилі мобілізації у січні 2015-го він добровольцем прийшов до військкомату. Про своє невагоме рішення стати на захист Батьківщини каже:
«А як може бути інакше, якщо на країну напали? Є такий вислів: «Хоробрі живуть недовго, а боягузи взагалі не живуть». Напевно, так склалося виховання, але страх я маю тільки до собак. Переживання, звичайно, були, втім у мене була чітка мета. Я обрав рід військ, де хотів служити, пройшов відбір і навчання. Одразу вирішив, що хочу стати спецпризначенцем».
Так Захар потрапив у 73-й морський центр Сил спеціальних операцій імені кошового отамана Антіна Головатого, в якому прослужив шість з половиною років. Спочатку в бойовому підрозділі, далі – інструктором: боєць закінчив міжнародну школу інструкторів і володіє базою для снайпера, інженера, водолаза, сапера, десантника. У липні 2021-го звільнився в запас, одружився на коханій Юлії, але пожити цивільним життям встиг лише сім місяців.
Повномасштабне вторгнення застало Захара в рідному селі на Житомирщині – він допомагав батькам робити ремонт. У той же день, 24 лютого, боєць з позивним «Беркут» спакував речі й вирушив на Запорізький напрямок, до своїх. Там і залишився.
Дрон вибухнув у руках
Захар Бірюков отримав поранення 17 липня 2022 року. Доля зіграла з військовим злий жарт під час виконання бойового завдання. Він займався налаштуванням вибухового начиння для безпілотників-«скидів», призначених для ворога. Під час підготовки одного з таких дронів неподалік вибухнув ворожий артилерійський снаряд. Через ударну хвилю на пристрої зреагував тактильний сенсор й боєприпас розірвався просто в руках військового.
«Ми запускали безпілотники, я зробив свій «сюрприз на кнопочці» для рашки. Був обстріл, він був далеко, але коли стався «приліт», від ударної хвилі заряд спрацював у мене в руках. Разом із безпілотником, – згадує військовий. – Там просто датчики дуже чутливі. Я ж сам робив їх і налаштовував чутливість так, щоби при зіткненні з поверхнею вони вибухнули напевне». (сміється)
Аби пояснити силу вибуху, ветеран продовжує:
«У мене був заряд, зроблений з 300 грамів чистого пластиду, Для розуміння поясню, що в мене в руках був еквівалент 500 грамам тротилу, для порівняння – у РГД (ручна граната – ред.) його є 110 грамів. Тобто у мене в руках зірвалось одразу п’ять гранат».
Втратив руки, ногу, око, слух. Але не бажання жити
На щастя, побратими швидко надали бійцеві першу домедичну допомогу, наклали джгути. Через 15 хвилин він уже був у травмпункті, де його стабілізували координатори й анестезіологи, а опісля організували евакуацію та доправили в Запоріжжя. Менше ніж через дві години після поранення Захара вже оперували в міській лікарні.
Внаслідок вибуху Герою розірвало щелепу. Окрім ампутації двох рук, медикам довелося ампутувати ще й праву ногу. Він втратив праве око й слух на ліве вухо, зазнав багаточисленних опіків шкіри ІІІ ступеня. Отримав контузію голови та легень. Два тижні в лікарні Захар провів у галюцинаціях. Коли прийшов до тями, йому здалося, що минуло вже пів року.
Далі на чоловіка чекав тривалий шлях до відновлення. Позаду численні операції з протезування, відновлення слуху, імплантація ока, переднього мосту зубів, пластичні операції на обличчі в Україні та Німеччині.
«Бійцям, які опинилися у схожій ситуації, я б хотів сказати, що не можна бути пасивним у лікуванні. Тому що, коли ти посміхаєшся і хочеш лікуватися, тебе будуть лікувати й допомагати. А коли ти приходиш на реабілітацію і тебе заставляють щось робити, то так триватиме не довго. Два рази тебе заставлять, а на третій махнуть рукою, мовляв: «Він не хоче, то нехай». Коли ти матимеш бажання відновитися, то результат буде. Крім тебе це все нікому не потрібне. Хочеш кудись поїхати на лікування – пошукай. Так, це нелегко, сісти в поїзд із травмами, знайти дорогу, але в тебе є вибір: спитися, стати наркоманом, скоїти суїцид чи жити і насолоджуватися своїм життям, спробувати досягти чогось більшого, пізнати щось нове».
Переглянути цей допис в Instagram
Допомагатиме військовим, бо сам пройшов їхній шлях
Цього літа Захар Бірюков став героєм творчого проєкту «Скульптурний» львівської фотографки Марти Сирко – разом з коханою Юлією він взяв участь у чуттєвій фотосесії. Захисник каже, що часто люди реагують на військових з ампутаціями з жалістю, лякаються чи відвертаються, однак такі естетичні змінюють сприйняття – люди бачать у ветеранах не лише поранення, а й красу.
А восени ветеран став студентом Університету Григорія Сковороди у Переяславі – вступив на магістратуру за освітньою програмою «Практична психологія». Чоловік зі своєю родиною живе у Києві, а освіту здобуває дистанційно. Він точно знає, про що говорити з військовими, бо сам був на війні й пройшов їхній шлях, але розуміє – щоб допомагати фахово, потрібно й у теорії розібратися:
«Бувають стандартні психологічні травми, які може допомогти вирішити цивільний психолог. А, якщо військовому хочеться поговорити про втрату побратима, то як може допомогти психолог, котрий не знає, що як тільки хтось із команди поверне голову, то його побратиму може влетіти куля і винести всі мізки назовні. Людина, яка не була на війні, ніколи в житті тебе не зрозуміє. Страх і запах війни викликає у нас купу емоцій: від феєрії й адреналіну до страху, який заганяє тебе в глухий кут і ти не можеш нічого вдіяти. Цього не зрозуміє ні одна цивільна людина».
Переглянути цей допис в Instagram
З власного досвіду Захар знає, що нелегко знайти людину, з якою буде комфортно проговорювати свої травми.
«Психологи різні. Це вам не хірург, якого ти навмання вибрав, він ввів тобі анестезію і ти його не бачиш від початку операції й до кінця. Це зовсім інше. Знайти доброго психолога, який би тобі підходив би з першого разу, важко. Я теж шукав собі психолога, щоб перевірити, чи я в нормі. Вдалося це зробити за четвертим чи пʼятим разом».
Переглянути цей допис в Instagram
«Життя не закінчилося, все тільки починається»
Військовим, які отримали тяжкі поранення, Захар допомагатиме прийняти себе та збагачувати внутрішній світ. Для цього тестує різні психологічні методики, наприклад, арттерапію.
«Раніше я міг намалювати тільки квадрат під лінійку, тому що руки не з того місця росли. Коли втратив руки, почав малювати. Це для мене розрядка. Я малюю те, що в мене на душі. Військові – жорсткі люди, які звикли до дисципліни, і для них арттерапія – це просто якась мазня. Я власним прикладом маю показати й пояснити, як це працює й чим може їм допомогти».
Захар Бірюков з дружиною Юлією
Захар випромінює неймовірне внутрішнє світло, вражає силою волі та незламністю духу. Каже, що найбільшу підтримку й натхнення отримує від близьких людей, які завжди поруч: дружина, син, мама, сестра, брат, друзі.
Захисник з мамою Оленою та сестрою Олесею
«Чоловік, який завжди був сильним, вважає, що він втратив усе й нікому не потрібен. Але життя не закінчилося, все тільки починається. У сучасному світі немає такого, що ти втратив усе. Так, ти втратив те, що було до цього. Натомість можеш узяти щось нове, – переконаний ветеран. – У мене після поранення, коли щелепа була розірвана, обнулились усі смакові рецептори. Уявіть, я в 35 років пробував усе по-новому, ніби вперше. Це ж класно».
Ірина Мадісон