На цьому знімку, зробленому в Харківському НДІ протезування, могло бути більше героїв. Адже в закладі сьогодні лікується кількадесят пацієнтів, котрих війна скалічила, але не зламала. З різних причин вони не потрапили у кадр: хтось соромився, іншим лікарі дозволили з’їздити на вихідні додому.
Вадим Довгорук, який здобуває фах психолога, поїхав складати сесію. Він боєць 3-го полку спецназу. Діставши поранення в Донецькому аеропорту, хлопець, однак, після госпіталю знову повернувся на фронт, під Дебальцеве. У його БТР, який прикривав відхід колони з пораненими, поцілило два снаряди. На очах солдата загинув командир, йому відірвало руку. Майже чотири доби у 20-градусний мороз Вадим повз по снігу. Зовсім знесилений, потрапив у полон. Потім обмін, довге повернення на підконтрольну територію. Зрештою хлопця доставили в Київський госпіталь, але обморожені ступні врятувати не вдалося. З подібними, а то й меншими проблемами чимало вчора ще мужніх воїнів ламаються. Вадим же вступив до університету, нещодавно одружився. Він постійно підтримує тих, хто впадає у відчай чи зневірюється у своїх силах.
Уникає об’єктива білявий сором’язливий Артем Добровольський. Втративши на війні ногу, юнак продовжує жити повноцінним життям, бере участь в «Іграх патріотів». А там багатоборство ого яке: гребля, жонглювання гирями, штовхання штанги… Не кожному здоровому це до снаги.
Ігоря Лугини немає на світлині, бо він майже не рухається — після поранення хлопця паралізувало. Проте він залишається оптимістом. Знайшов заняття до душі: вишиває бісером ікони. Робота над кожною триває щонайменше тиждень. А нещодавно його вітали з народженням сина Андрія.
— Хлопці, що лежать тут, — мужні люди. Вони через такі випробування пройшли, стільки жахів побачили! Але не втратили жаги до життя, — каже Марина, дружина Олексія Лавріва, яка вже рік разом із чоловіком їздить по шпиталях та інститутах.
Її Олексій був мобілізований на початку 2014-го. Коли термін служби закінчився, підписав контракт. Потрапив у 501-й батальйон морської піхоти. Марина благала чоловіка не йти на війну, адже в нього родина, двоє дітей — доньки 5 і 12 років… Однак Олексій зробив по-своєму. Під час виконання бойового завдання в машину, у якій їхали морські піхотинці, влучив реактивний снаряд. Олексія вибуховою хвилею викинуло через дах. Спершу його рятували побратими, потім лікарі. У маріупольському госпіталі у воїна чотири рази зупинялося серце. Коли стан Олексія стабілізувався, його переправили до дніпровського шпиталю.
Ніде правди діти — деякі дружини відмовляються від покалічених війною чоловіків. Уявляєте, поранений приходить до тями, дізнається про каліцтво, а його добивають звісткою, що дружині він тепер не потрібен. Трапляються й інші сумні історії. Я знаю таку. Дівчина вийшла заміж за пораненого бійця. Усі поздоровляли пару, раділи. Однак кохання молодої жінки тривало лише доти, доки волонтери не назбирали на лікування чоловіка кілька тисяч доларів. Що сталося далі? Вона вкрала гроші й повіялась у світи…
Марина ж, дізнавшись про поранення чоловіка, відразу вирушила до нього. Жінка згадує, що спочатку Олексій впав у депресію через те, що залишився без ноги. Марина заспокоювала: не хвилюйся, люди з протезом живуть, працюють. Однак згодом з’ясувалося, що втрата ноги — не головна біда, страшнішою виявилася важка травма хребта. Увесь тягар догляду ліг на її плечі. Допомагали волонтери, її мати, яка от зараз опікується їхніми дітьми, передає трохи грошей. Родичі ж у більшості своїй лише скрушно хитають головами, як, мовляв, ви житимете тепер…
На реабілітацію потрібно сила-силенна грошей. Насамперед на ліки. У госпіталі ними забезпечувала держава, а тут, в інституті, тільки протезують та годують за державний кошт, а медикаменти необхідно купувати самому. Жити за тридев’ять земель од дому теж недешева справа. Тих грошей, що отримує воїн, на все не вистачає. Марина й досі із жахом згадує, скільки довідок потрібно було зібрати, щоб чоловік набув статус інваліда…
Вона біля нього і вдень, і вночі.
— Мій Олексій вже може сидіти в колясці,— радіє.— Лікарі кажуть, що ходити він не зможе, але ж дива трапляються… Ми робитимемо все, аби так і сталося.
Жінка навчилася робити уколи, ставити катетер, проводити різні процедури. Вона доглядає чоловіка як професійна медсестра. Не вважає, каже, що здійснює якийсь подвиг. Але, як на мене, такі жінки заслуговують щонайменше «Ордена за мужність».
Леонід Логвиненко
На фото автора: Олексій та Марина Лавріви з товаришем