Віктор Дідух — український паралімпійський чемпіон Парижа-2024 поборов рак та збудував академію настільного тенісу у рідному селі

Національний паралімпійський комітет України

На Паралімпіаді в Парижі гравець у настільний теніс Віктор Дідух здобув бронзу у змішаній парі з Іриною Шинкарьовою. І єдине у своїй кар’єрі особисте паралімпійське золото. Загалом у спортсмена за плечима дев’ять титулів чемпіона Європи, два золота світової першості та п’ять паралімпійських медалей: командне золото в Ріо-2016, особисте і командне срібло в Токіо-2020 і дві медалі з Парижу-2024, пише “Чемпіон”.

Віктор Дідух після перемоги у фіналі Паралімпіади-2024
Національний паралімпійський комітет України

“Я знав, якщо будуть метастази, то я себе пристрелю”

Чотирнадцять років тому, 23-річний гравець збірної України з настільного тенісу Віктор Дідух повернувся з чемпіонату Європи в Чехії. Тоді він помітив, що ліва нога набрякла. Лікарі діагностували хондросаркому – злоякісну пухлину. Два роки хвороба вперто не відступала.

— У мене трошки був шок. Мама ж тільки три роки, як померла від раку. Я знав, що якщо будуть метастази, то я себе пристрелю. Не хотів мучитись. Навіть придумав, як це зроблю – із саморобної рушниці.

За два роки Віктор пережив п’ять операцій. Вже після них ліву ногу нижче коліна майже не відчував. Її довелось ампутувати. Так Дідух втратив ногу, але переміг рак.

— Після операції думки були такі, що є ще права нога. І взагалі в мене є все, що треба для життя. Я попросив принести мені ракетку і м’ячик в лікарню, так ніби мені байдуже, що ноги немає. Хоча може й насправді так не було. Але я робив усе, щоб всі менше за мене хвилювались. Брат тоді порадив мені не “вимахуватись”.

Віктор взяв ракетку в руки у 5 років під впливом батька. Тато не був професійним тренером – працював директором школи й вчителем іноземної мови. Але любив настільний теніс і вдома в родини був тенісний стіл, відбувались сімейні турніри між батьком і чотирма синами. Двоє з них стали спортсменами. Зараз Олександр Дідух особистий тренер Віктора.

— Старші брати завжди грали, не було гаджетів, не було, що робити. Весь час крутився з ними. То не було так, що я професійно грав. Просто стукав. Професійний спорт почався пізніше.

Перші перемоги в паралімпійському спорті

За 10 місяців після ампутації, у вересні 2013-го Віктор Дідух виграв свій перший чемпіонат Європи серед паралімпійців. У 2014-му став чемпіоном світу. Так почалась нова сторінка його спортивної кар’єри та життя.

— Мені хотілось потрапити на перші Паралімпійські ігри. Потрібно було свою академію будувати, гроші заробляти. Ідея з академією мені прийшла ще до ампутації, у 2002-му. Коли перший раз за кордон поїхав. Там я зрозумів, що не треба їздити туди, треба просто перейняти досвід і зробити щось подібне тут.

У 2016-му Віктор став паралімпійським чемпіоном в команді з Максимом Ніколенком і Михайло Поповим, а їхнім тренером був старший брат Віктора – Олександр Дідух.

— Тоді отримав гроші за золото і купив землю у своєму селі. Тут був колишній колгоспний тік. Чи складно було? Другий раз вже не зроблю такого життя. Треба було багатьом людям “дорогу перейти”, гроші вкласти, а повертаються вони довго.

Ферма, на місці якої побудовано тенісну академію
Знімок екрана с сюжету “ТРК Львів”

Це не грошовий проєкт. Але легше підготуватися до Паралімпіади, коли ти маєш свій зал. Спочатку треба створити умови. Мусиш глибше змінюватися, щоб стати чемпіоном. Усі мої перемоги – це побічний ефект академії.

“Я б на місці китайця у себе легко виграв”

Зараз Віктору 37 років. Він батько двох доньок, живе з сім’єю на Львівщині у селі Андріївка. Зустрічає мене на подвір’ї своєї академії.

Віктор Дідух з донькою Яною
Facebook Віктора Дідуха

Після приїзду з Парижу чоловік намагається думками нарешті вийти з гри, але численні відвідувачі повертають його назад за тенісний стіл. Під час нашої розмови, він то дає інтерв’ю у прямому ефірі місцевого радіо, то приймає телефонні вітання.

— Молодець Вітя! Ти справжня людина і патріот. Я дивився всі матчі. І от що бачу: ти без ноги, а вони всі з ногами, – говорить чоловік у слухавці.

— То така класифікація, – сміється Віктор, – мій український протез кращий, ніж їхні китайські ноги.

У Вікторового суперника в матчі за золото – Шуай Жао з Китаю немає лівої руки. Саме йому він поступився три роки тому у фіналі Паралімпіади в Токіо. Натомість у паризькому матчі за чемпіонство в п’яти партіях зміг дотиснути китайця і виграти 3:2.

— За порадою свого тренера Сашка Дідуха, я змінив накладки на ракетку. Це зробило її твердішою, і дало результат. А готувався, я як і раніше. Суперник не змінився, тільки мені здавалося, він більше нервувався – хотів стати великим, чотири рази поспіль виграти Паралімпіаду. Це на нього трохи тиснуло.

Перед грою за золото Віктор уявив, яким щасливим приїде додому, навіть якщо здобуде “срібло”. З легкою душею вийшов за стіл.

— Я б на місці китайця у себе легко виграв. Він багато в чому не справився, а я зміг то побачити. Далі просто грав. А коли тільки граєш, не думаєш, що в тебе якась місія, то робиш все ліпше. Я знав, що більшість уболіває за нього. Усі грали в Паралімпіаду – китаєць грав в Паралімпіаду, а я грав у теніс. Єдине, якби програв, було б жаль. Бо плакали б діти. Дружина дуже переживала і друзі.

“Хотів би щоб Олександр Усик мене поздоровив і приїхав до нас в Академію”

Найважчий матч в Парижі Віктор зіграв у чвертьфіналі проти шведа Еміля Андерсона, де поступавшись 0:2, здобув вольову перемогу – 3:2 і гарантував собі медаль.

— Я важко відходив від змішаних пар. Сильно виснажився, організм все ж стає старшим. Щастя після чвертьфіналу було багато. Просто подумав, що вже є медаль, основне завдання виконав. Потім грав у задоволення. Всі пазли склались. Мій брат Сашко каже: “Щоб такі матчі грати треба бути трохи звихнутим на голову”. І я входжу в той стан, я агресивний, з людьми не говорю.

Після перемоги вже приймав вітання, найбільш приємно, що знайомі військові дзвонили-писали, хотів би щоб Олександр Усик мене поздоровив, то було б класно. І щоб приїхав до нас в Академію. Я собі навіть вуса зробив, як в Усика, бачиш?

“Яка різниця ти паралімпійський чемпіон чи ні? Треба працювати далі”

Якщо своє золото з Ріо Віктор вважав, лише початком своєї кар’єри та стартом втілення мрії – Академії настільного тенісу, то золото з Парижу називає символом продовження всього, що він почав. Призові, які отримає за медалі, а це загалом 180 тисяч доларів, планує вкласти в розвиток академії, а частину віддасть на потреби Збройних сил України.

— Це золото буде початком інших кар’єр, інших людських життів. У мене життя не зміниться. Зараз все одно треба палити котел в залі, проводити тренування, самому тренуватися, дітей тренувати. Яка різниця ти паралімпійський чемпіон чи ні? Треба працювати далі. Але те, що воно зараз на слуху, може допомогти, наприклад, пораненому військовому чи дитині з інвалідністю. Показати, що можна щось робити, досягати. Тоді й моя академія буде потрібна. Якщо я змотивував хоча б одну людину – це добре.

Зал тенісної академії
Facebook Віктора Дідуха

З 2017-го в Академії настільного тенісу Віктор вже встиг змотивувати та навчити десятки дітей, дорослих, військових та цивільних з інвалідністю.

Поруч зі спортивним залом, спортсмен звів готель з їдальнею. Є тут і відоме в селі кафе “МакДідух”, а скоро буде ще й салон краси. Сюди приїжджають на декілька тижнів брати участь в тренувальних зборах і турнірах. Та коли Віктор тільки починав будівництво – часто чув докори, щодо розташування Академії саме в селі.

Кафе біля тенісної академії Віктора Дідуха
Алла Васьковська

— Я не вибирав будувати в місті чи селі. Я вибирав чи буде академія в селі, чи її не буде взагалі. Земля в місті коштує, як уся академія. Будувати її в місті на той час було неможливо.

“Якби не моя дитина, я б не став паралімпійським чемпіоном”

Саме в залі академії Віктор готувався до Паралімпіад, чемпіонатів Європи та світу. Тут він тренує і своїх дочок Діану і Яну. Для старшої – 10-річної Діани він є особистим тренером.

Віктор Дідух з донькою Діаною в дитинстві
Facebook Віктора Дідуха

— Якби не моя дитина, я б не став паралімпійським чемпіоном. Кожного разу, коли мені набридає нервуватися, я змучений, а вона хоче пограти, то ми йдемо на тренування. А поки я з нею граю, я й сам тренуюся, вагу тримаю, з бажанням граю. Важливо, саме з бажанням грати. А я так граю, коли моя дитина в залі.

“Щоб бути сильним в спорті – треба бути звихнутим”

В червні цього року в Академії настільного тенісу відбулись всеукраїнські змагання серед військових і ветеранів з пораненнями Кубок Воїнів. Спочатку учасники грали в теніс, а потім куштували фірмову страву від Віктора Дідуха – борщ на вогнищі.

Знімок екрана з Instagram

— Як вже не вмітиму в теніс грати, то буду варити борщі.

Але поки Віктор у спорті, то займається готуванням лише своїх фірмових страв. І наголошує, що справжній спортсмен, на його думку, не має хобі.

Віктор Дідух
Facebook Максима Козицького

— Щоб бути сильним в спорті – треба бути звихнутим. Що більше годин натреновано, тим краще. Якщо ти маєш хобі, ти вже витрачаєш час на нього.

Хоча, напевно, альтернативою хобі для “звихнутого спортсмена” Дідуха є його академія. Він тут і водій, і тренер, і кризовий менеджер, іноді навіть кухар й будівельник.

— Встигаю тренуватись до дев’ятої ранку, поки телефон мовчить. То легко. А тяжко, коли тобі дзвонять, дратують, а ти тренуєшся в той момент. Коли ж ти встав, кави випив, прийшов на тренування. В залі свіженько, чистенько. Розігрався, ніхто тебе не чіпає, пограв, то це дуже легко. Як казали в дитинстві: “Зробив діло, гуляй сміло”.

Віктор поцінувач таких висловів і навіть вигадує свої. Донька Діана цитує тата: “Грайте, вигравайте, але не в мене”. А Віктор додає: “Академія то не сильно, академія, то результативно!”

Як і після срібла Паралімпіади в Токіо, із золотом Парижу Віктор теж не говорить чітко про свої спортивні цілі на наступні 4 роки.

— Я не хочу готуватися до Лос-Анджелесу, але знаю, що я буду готовий скоріш за все. Це неминуче. Чому би зараз не грати на змаганнях, якщо я ще можу грати. Йти на виграш важко, але чого ні. Я ж буду тут з дітьми тренуватися, з Діаною. Мені раз на день вистачає. Якось я точно буду готовий, а перед Паралімпіадою піднатисну. Треба тільки знову спортивної злості набратися.

Алла Васьковська