Волинянка на інвалідному візку – титулована красуня та щаслива мама

Волинянка на інвалідному візку – титулована красуня та щаслива мама. міс-україна на інвалідному візку, руслана фарина, депресія, конкурс, інвалідність

Волинянка на інвалідному візку – титулована красуня та щаслива мама. міс-україна на інвалідному візку, руслана фарина, депресія, конкурс, інвалідність

Руслана Фарина із села Фаринки Камінь-Каширському району – «Міс-Україна на інвалідному візку 1996 року». Вона народилася з вродженою спинно-мозковою грижею, і навіть цілий ряд операцій не зміг поставити її на ноги. Були сльози і нарікання, спроби самогубства і покинуте навчання у школі. Але минув час, і Руслана таки справилася зі своєю депресією. Допоміг їй «розправити крила» всеукраїнський конкурс, на якому вперше тоді вибирали найгарнішу дівчину України на інвалідному візку, пише «Вісник+К».

Адже Бог наділив Руслану надзвичайною вродою, і гріх було б не використати такий шанс. Відбіркові тури конкурсу тривали цілий рік. У першому брали участь 38 дівчат, у фінал потрапило шестеро. І коли журі визнало дівчину з далекого поліського села найгарнішою в Україні, вона пережила справжній шок від радості. А далі життя закрутило «Міс-Україну» у справжній вир. Вона закінчила Тульчинське училище культури, почала співати і грати на кількох інструментах. Беручи участь у Таврійських іграх, перезнайомилася ледь не з усім зірковим складом російської та української естради, відомими політиками. Крістіна Орбакайте подарувала їй вечірню сукню, Віктор Ющенко – бандуру, Леонід Кучма – годинник. З концертною програмою об’їздила не тільки всю Україну, а й побувала у Польщі, Німеччині, Голландії, Бельгії, Франції. Побачила світ, себе показала і зрозуміла – немає чого жалітися, таких, як вона, багато, треба просто від життя брати все найкраще.

Ще однією величезною перемогою для Руслани було народження дочки Настусі. Руслана усміхається, хоч і каже, що погано почувається. А її Настуся ходить вже у сьомий клас!

Зізнається Руслана, що її планам так і не пощастило збутися. Відколи Настуся пішла у школу, навідріз відмовилася будь-куди переїжджати. І мати підтримала її у тому рішенні. Навіть уявити не могла, що вони можуть розлучитися і жити окремо.

– Ось так і залишилася я тут, у селі, – розказує Руслана. – Була у мене мрія перебратися ближче до цивілізації, хоча б у Камінь-Каширський, збудувати там будинок. Все ж легше з районного центру кудись добиратися. Бо тут, у селі, я нікуди далі власного двору поткнутися на візку не можу – доріг у Фаринках немає. Ось ту, яка веде просто у село, вже роблять стільки років, скільки, напевно, мені. І все ніяк. Добре, що хоч братів маю, якби не вони, – то не знаю, чи взагалі б світу білого бачила. Завдяки їм можу добратися на виступи чи змагання візочників у районі чи області.

– А з роботою що?

– Комп’ютер маю, Інтернет, тож кілька разів уже працювала на віддалі, за допомогою всесвітньої мережі. Але останнім часом – нічого нового. Та й ситуація у країні яка…

Дякує Руслана працівникам місцевого соцзахисту за підтримку і добре ставлення до неї. Зізнається, що жити їм з дочкою доводиться на її пенсію по інвалідності та соціальну допомогу. А батько Насті? Ще одне розчарування: попервах ще навідувався, допомагав, а тепер вже давно ні слуху, ні духу. Хоча Настя є – і це для Руслани найбільше щастя.

Мирослава Косьміна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*