Історію уродженця села Залуква Володимира Мазурика, 1994 року народження, з яким вдалося поспілкуватись незадовго до Різдва, повідомили в Галицькій громаді.
«Свій військовий шлях я розпочав ще у 2015 році, коли брав участь у АТО. – Говорить військовий. – Воював у складі 96-ї київської зенітно-ракетної бригади (формування військ ППО у складі Повітряних Сил України, структурно належить до Повітряного командування «Центр» – ред.). Пройшов дві ротації у зоні бойових дій. По закінченню контракту демобілізувався. Став на біржу праці. Згодом пів року працював у шиферному цеху цементно-шиферного заводу у Ямниці, потім став начальником зміни».
Небезпеку в 2021 році відчували ще не всі, проте про наближення чогось поганого вже говорили. Тож Володимир Степанович 19 листопада 2021 року підписав контракт з 14-ю окремою механізованою бригадою імені князя Романа Великого, пише Західний кур’єр.
«О 5 ранку 24 лютого підняли нас по тривозі. Всі думали, що це навчання. Але то був початок повномасштабного вторгнення. І тоді почалося: спочатку Житомирська область, потім населений пункт Макарів Київської області. Ну і ви знаєте про початки війни – було важко зі всім. А їхні Орлани і згодом вже авіація літали там під Києвом як у себе вдома. У нас вже були і двохсоті і трьохсоті. Саме тоді ми відчули силу 500 кілограмової бомби (ФАБ-500 — розроблена в СРСР 500-кілограмова авіаційна бомба звичайного спорядження з фугасною боєголовкою – ред.). У той час мене вперше поранило і я опинився в госпіталі в Житомирі. Після лікування – знову в частину. Але тепер вже у Миколаївську область, в село Партизанське. Згодом нас перекинули в Харківську область. Там було більш-менш спокійно. Тільки артилерія ворожа іноді турбувала» – згадує захисник.
Далі на шляху Володимира стався Бахмут і важке поранення, після чого його рідні відшукали аж в у обласній клінічній лікарні ім. Мечникова міста Дніпро.
«Я нічого не пам’ятав. З розповідей побратимів дізнався, що ворожий танк прямим ударом з 200 метрів вдарив по нашій БМП. Командир відділення одразу загинув, я був тоді заступником командира. Знайти мене рідні тоді довго не могли. Переніс у тій лікарні 4 операції. Дві із них за кордоном мусіли переробляти. На той момент я був повністю сліпий, частина голови була взагалі без черепа. Після Дніпра мене перевели у госпіталь до Львова, потім до Ужгорода».
Після поранення Володимир повністю втратив зір та отримав важкі поранення голови. Лікарі у військовому госпіталі Львова запросили до консультацій найкращих окулістів, перевели захисника у приватну клініку і відновили 15 % зору у лівому оці. Праве око, як зазначили медики, лікуванню не підлягає, бо перебиті всі головні нерви. Всі операції, до слова, були безкоштовними.
Далі було лікування в Італії – в місті Парма. Потім дорога додому, реабілітація.
«Хочу зазначити, що нашому суспільству ще важко призвичаїтись до того, що людина може не бачити, може не чути, або не може дати собі ради фізично. Над цим ще треба довго працювати і це дуже прикро».
Сьогодні Володимир демобілізований, виключений з обліку і має першу групу інвалідності довічно. Проживає захисник із дружиною в Івано-Франківську. Має багато нагород, проте не хизується ними і не вважає за якесь досягнення. Адже в Україні зараз тисячі людей, які, попри свої звитяги на полях боїв, намагаються почати заново жити у державі, за яку віддали своє здоров’я, і мешканцям якої ще треба багато зробити для того, аби прийняти у свій світ справжніх героїв з їхніми болями та потребами, з їхніми історіями.
Дякуємо Володимиру Степановичу за захист із перших днів російської агресії.
Дякуємо за все те, що довелось пережити і перетерпіти. Віримо в те, що ця жертва не буде марною і вже скоро настане той день, якого ми всі з нетерпінням чекаємо – день нашої Перемоги.
