Юрій Мальцев з Покровська рік у Нідерландах. Пересуваючись на візку, він грає у регбі і фотографує

Юрій Мальцев

“Я ніколи вже нічого не планую. Двічі будував плани на життя. Перший раз їх обірвала травма. Другий раз — війна”. Так Свої каже покровчанин Юрій Мальцев. Чоловік рік тому виїхав у Нідерланди, де вперше в житті побачив, що таке європейська доступність для людей з інвалідністю, почав тут займатися регбі і вдосконалює своє фотографічне мистецтво. І все це просто для того, щоб жити. Якісно, як кожен в Європі.

Фотографування — спосіб просто зайняти себе

Не варто мене розхвалювати чи казати, що я талановитий, або “бачу кадр”, “вмію передати настрій”. Це все не те. Я фотографую давно. У мене багато знімків, але я не буду робити виставки. Я і в інстаграм фото на свою сторінку виставляю просто, без пояснень і не маю на меті привернути до себе увагу. Я не роблю це для когось. Я фотографую виключно для себе, аби було чим займатися. Це все не більше, ніж “просто подобається”.

Я хотів малювати. Мені хотілось передавати те, що бачу, через фарбу і папір. Не склалось. Малювання так і залишилось на рівні “дерево, небо, собача будка” — олівцями на папері. Здається, що немає в мене просторового мислення, щоб намалювати щось об’ємне.

І потім у якийсь момент я зрозумів, що найпростіше втілити свою мрію у життя — почати фотографувати

Десь у 2007, коли стала з’являтися апаратура типу Canon 300 D та Canon 350, мені стало цікаво, як вона працює і навіщо там дзеркало. Я став читати про цю техніку. Потім почав фотографувати. Але завжди знав — це аматорська зйомка, не більше. Потім була тривала перерва, бо я отримав травму. А тут, у Нідерландах, я знову став фотографувати.

Найпростіший для мене жанр в фотографії — природа та вуличні знімки. Для цього нічого додаткового не потрібно — поруч завжди урбаністика і природа. Що може бути простіше, ніж фотографувати небо та воду? Вони завжди різні. Це безпрограшний варіант. Я їду містом і бачу те, що хотів би бачити, як фото. І тоді я підбираю місце, де мені стати з фотоапаратом. Продумую і пробую зробити фото при різному природному освітленні. Підбираю погоду для того, щоб фото передало те, як це місце бачу я.

Автор: Юрій Мальцев

Буває, що я роблю по чотири сотні знімків одного місця. Це не перфекціонізм, це мої фізичні обмеження роблять мене таким вибагливим до роботи з фотоапаратом. Туди, куди звичайна людина може піднятися або нагнутися, або лягти, я дістати не можу. Бо можу тільки сидіти у візку. А камера стоятиме на штативі. Саме тому так довго обираю “ідеальний”, на мій погляд, момент. Роблю сотні кадрів, а потім вибираю з цього те, що мені більш подобається.

Одна з моїх улюблених фотографій — Кафедрального Домського собору Святого Мартина в Утрехті. Його будувати почали майже 1000 років тому. Вежа собору — найвища в Нідерландах, її висота 112 метрів. З минулого року вона на реконструкції, тому вся в будівельних лісах. На площі завжди багато людей. Але мені вдалось 2 січня, поки всі відпочивали і були по домівках, застати цю площу без людей і приділити увагу лише Собору. Цим фото я пишаюсь.

Це фото Кафедрального Домського собору Святого Мартина в Утрехті, яке Юрій зробив 2 січня / Автор: Юрій Мальцев

Моя подруга весь час намагається зробити так, аби мені було жити в Нідерландах цікавіше. Постійно щось вигадує. Вона стала ініціаторкою мого спілкування з місцевими журналістами. Я погодився на цю авантюру тільки, щоб не образити її. І тепер, після виходу їхніх матеріалів, я постійно в центрі уваги. І це мене більше бентежить, ніж приносить задоволення.

До речі, тут наприкінці січня вже квітнуть підсніжники, а на початку лютого — крокуси. Нідерланди — країна, де багато води і поганої погоди. Для більшості вода — це добре, а ось погана погода — виключно “на любителя”.

Підсніжники в Нідерландах / Автор: Юрій Мальцев

І моє фото з туманом — це зображення типової нідерландської погоди осіннього ранку. Я туман люблю. Причому так було завжди. Це, мабуть, тому, що я не водій. Фото зроблено в Бларікумі. Це громада в Північній Голландії. Це місце — щось на кшталт нашої Конча-Заспи. Тільки скромніше та зі смаком. А чайки тут повсюду. Навіть там, де немає каналів.

Погода в Нідерландах “на любителя” / Автор: Юрій Мальцев

Але сьогодні мені більше хотілося б спробувати предметну зйомку. Погратися з тінями та світлом. Мені буде не складно це зробити, бо це можна організувати на площі, скажімо, три на три, тобто в маленькій компактній студії. Мета — навчитися класно фотографувати предмети. Чи зможу я досягти успіху у цьому виді зйомки, перевірю найближчим часом. Дещо у мене для цього є, дещо потрібно придбати. Але головне, що мені зараз потрібно — це ідеї. І далі практика, щоб напрацювати навички.

У мене тут є гарна знайома, ми дружимо. Вона актриса і телеведуча. Її батько — відомий німецькій фотограф Paul Schirnhofer. Кого тільки він не фотографував: нідерландську королівську родину, Михайла Горбачева, Ангелу Меркель, Віталія Кличка, Жана Рено, Михаеля Шумахера, Лучано Паваротті. З ним дуже цікаво спілкуватися. Але про зйомки ми не спілкуємось, бо жанри різні. Він для журналів робить знімки. Але, якщо буде потрібно, я думаю, він багато чого зможе мені розповісти про роботу з фотоапаратом.

Нам років 150 потрібно, щоб жити так, як вони

Ви запитуєте: яким був цей рік? Він був не вдома, а значить складним. Але тільки тут, у Нідерландах, я побачив, що в Європі будь-який медичний діагноз — це не вирок. Такими розповідями, що тут все зручно і налаштовано для проїзду на інвалідному візку нікого не здивуєш. Всі про це чули і навіть бачили. Але тільки в порівняні з Батьківщиною, де у мене був роками один маршрут: до повороту і назад, бо виїде автівка і просто намотає мене з візком на свої колеса, тут я можу їздити всією країною. І дійсно я тут більше займаюсь фотографуванням, але це навряд стане професією або мистецтвом, здобутками в якому я б хотів ділитися з людьми. Це просто можливість жити повноцінно, як кожен.

Скільки часу нам до такого потрібно? Я постійно аналізую — що в Нідерландах для людей і що у нас, в Україні. Зокрема, на Донеччині. Мені здається, що для нас цей шлях вимірюється не десятиріччями. Я думаю, що між нами різниця, шлях якої років у 500. Останні пів тисячі років вони мислять не так, як ми. Тому місцеві і не розуміють, як це — неможливо рухатися не просто країною, а навіть своїм містом, як це — не подорожувати літаком або не займатися командним видом спорту на візку?

В Нідерландах я зайнятий так, як жодного разу не був зайнятий вдома останні 10 років

Тут у мене декілька разів на тиждень реабілітація. Для цього мені потрібно їхати до іншого міста — за 30 кілометрів від будинку, де я зараз живу. Просто викликаю таксі. Приїжджає або великий автобус з підйомником, або автівка-комбі з відкиднім пандусом. Все це для мене безкоштовно.

Нідерланди — велосипедна країна. Будь-які два колеса можуть проїхати повсюди і заїхати будь-куди. Я можу їздити без обмежень. І тут всі такі.

Що було вдома для інвалідів? Найдоступніше місто в нашій країні — Львів. Від Покровська до нього — 1 100 кілометрів. Навіть якби хотів, я б туди без сторонньої допомоги не дістався. Та і у Львові, у порівнянні з Європою, багато над чим потрібно ще працювати.

А що може кожна людина з інвалідністю сказати про Донеччину? Багато. Тільки ніхто її не почує так, щоб щось змінювати. Якби між чиновниками та людьми не було прірви, ми б може і наближались до європейських цінностей.

У Покровську декілька років тому намагались запустити автобус для людей на інвалідних візках. І він ходив за розкладом. Але на його маршруті майже не було зупинок. Сідати в нього — ще те випробування. А пасажирам, м’яко кажучи, не зовсім подобалось чекати поки така людина, як я, в нього залізе і вилізе з нього. Відношення людей. На нас в Україні в кращому випадку намагаються не звертати уваги. У Нідерландах — усі рівні. Багатьом співвітчизникам не подобається життя за встановленими правилами, місцева бюрократія, порядок. Я ж бачу тут тільки плюси. Все зрозуміло, все за певними нормами, зручно та надійно.

У Нідерландах багато чайок. Навіть там, де немає каналів / Автор: Юрій Мальцев

Потрапити на реабілітацію в Україні це так — записався, чекаєш два роки. Потім тобі дзвонять, їдеш на реабілітацію на 30 днів. Повертаєшся додому і живеш до наступної реабілітації. Тут у мене реабілітація 2-3 рази на тиждень. Були б показання, мене б і у стаціонар поклали на місяць або два. Інвалідний візок у нас — це запис, потім ти радієш, їздиш там, де можеш. Якщо в тебе два візка — ти майже щасливчик. Один для дому, інший для вулиці. Колеса мити не треба, тягати вузькими сходам теж.

У Нідерландах мене три години вимірювали всього, щоб підібрати ідеальний візок за індивідуальними розмірами. Зараз для мене роблять новий візок — це теж частина моєї реабілітації. Потім буде підлаштування — моє під нього, його під мене. Тут все так: для людей, і немає розподілу — є у тебе проблеми зі здоров’ям чи ні.

Я займаюсь тут регбі. Мені одразу, як тільки приїхав, стали підбирати вид спорту. У них завдання — залучити кожного до якогось спорту. Я спробував себе в настільному тенісі, у стрільбі з лука. Зупинився на регбі. Щосереди ввечері в Утрехті тренування. У команді хлопці з різних міст. Заняття тривають дві, дві з половиною години. Мене запитують, як давно я грав у регбі. І вони не розуміють, що найближча до мене регбійна команда для людей на візках за 700 кілометрів від мого дому. І в Україні я про такий спорт навіть не мріяв.

Туман у Нідерландах / Автор: Юрій Мальцев

Люди тут хороші, доброзичливі, цікаві. Складається враження, що вони навіть не проти, щоб ми тут залишились. Вони обережно запитують: ми сподіваємось, що ти зможеш повернутися додому, якщо захочеш? Але безглуздо навіть говорити, хотів би або ні тут залишитись. В Нідерландах наприкінці лютого минулого року ухвалили рішення, у відповідності до якого українцям можуть надавати лише “статус тимчасового захисту”. Але додому я повернусь вже з досвідом, емоціями. Головне, щоб війна закінчилась, Україна перемогла і будинок мій вцілів. Тоді, сподіваюсь, вже буде будуватися інше життя.

Наталя Бірюкова

Свої.City