«З інвалідного мороку мене вирвали…ляльки»

Ветеран АТО Сергій Бондар став відомим у світі серед чоловіків, у руках яких народжуються «живі» ляльки

«Живі» ляльки колишнього танкіста відрізняються від справжніх немовлят тільки одним – нерухомістю. Вони не дихають, не кліпають очима, не кричать… Але в усьому іншому їх часом важко відрізнити від дитяти людської.

Рейд, який перескочив у морок

…За плечима зосталися важкі бої за Щастя, Веселу Гору, Лутугине й Георгіївку. Позаду – затяжні дуелі з танками й «артою» росіян із бойовиками, коли наші підрозділи спочатку пробивали коридор до Луганського летовища, а потім утримували його для оборонців ЛАПу.

7-му танкову роту перекидають рейдовим порядком на інший напрямок, під Металіст. Старший механік-водій взводу Сергій Бондар веде свій «Булат» попереду колони бойовим дозором. Рідний Т-64 слухняно відкликається на кожну його дію, й до району призначення вже недалечко…

Гахнуло! Краєм свідомості, що спливала, Сергій ще вчуває, як його 45-тонний звір на ходу завалюється на правий бік. Далі – темрява. Темрява, із якої він випірнає у якийсь пів реальний світ без звуків. В очах пливе, у роті – смак крові та заліза, й тіло від болю, неначе чуже. Він – перед своїм лежачим на боці, без лівих гусінь та трьох катків панцирником.

Весь екіпаж живий. Біля підранка-«Булату» із тріщиною в броні у майже на весь лівий борт, клопочуть побратими. Десь по сусідству гримить канонада. Навколо – мінне поле. «Знімаємо все навісне озброєння й рвемо боєкомплект?» – Як крізь вату трохи чує та читає по жестах хлопців Сергій. – «Не залишати ж танк оркам! Він, схоже, ремонтний».

Зняли, що змогли, із озброєння. Але «Булат» не підірвали. Зайнявши оборону, чекали до останнього на підмогу, яка прорвалася до них наступного ранку. Евакуювали – і танк, і битого-перебитого Сергія, для якого вслід потекли роки балансування між стражденним сном та жорсткою реальністю…

Вікно у пробудження

…Лікарі встановили воїну інвалідність, Сергій звільнився з війська. Два роки шпиталів. Поранення загоїлися швидко, а от важка контузія «не відпускає». Це – наче мариш посеред буття, дикі головні болі тут «дрібничка». Ти то «зависаєш» під час розмови з кимось на невизначений час, то забуваєш, що хотів зробити ще хвилину тому, а то й не можеш згадати імен добре знайомих людей.

…Спогади. Дванадцять років роботи чоботарем. Звільнення із загону патрульної міліції, де хлоп’яги, замість боротьби зі справжніми злочинцями, гнобили стареньких біля метро, які вторговували копійчину до вбогої пенсії продажем власної городини. Сутички з «тітушками» під час Майдану в себе у районі. Дзвінок дружини про виклик у військкомат на мобілізацію, коли він вже місяць, як опанував «Булат» та прямував у зону бойових дій. Війна, війна, війна…

Перед самою війною Сергій з дружиною в розстрочку придбали у киянина квартиру. Той, дай йому Господь здоров’я, після мобілізації Бондара передзвонив йому й сказав: «Віддаси борг, коли повернешся із фронту»

…Пошук роботи. Це було принципово важливо. Бо перед самою війною вони із дружиною у розстрочку придбали у киянина квартиру. Той, дай йому Господь здоров’я, після мобілізації Сергія передзвонив йому й сказав: «Віддаси борг, коли повернешся із фронту». Але де ти знайдеш гідне робоче місце, коли після травми мозку та хребта твої руки тремтять гірше, ніж у завершеного п’янички?

Світлою плямою у цих сутінках були лише кохана дружина Оксана, синочки: старший Олексій, та менший Дімка. На відміну від багатьох ветеранів-інвалідів, родини яких розпалися, Сергію пощастило. Його сім’я зміцнішала: рідні його хіба що на руках не носили.

Першим витвором Сергія на арттерапії із пластиліну була тотожна до риски, зменшена копія його панцирника, від якої очманіли усі ветерани-танкісти

Але якось з’явився новий просвіт – одна із київських спілок учасників, інвалідів бойових дій та волонтерів. Вона стала його рятівницею, бо тільки завдяки її представникам він отримав по-справжньому професійну медичну, психологічну та реабілітаційну допомогу.

«Мені вдалось отямитися й подолати наслідки контузії, – згадує танкіст. – Окрім невропатологів, психологів і терапевтів, із нами возилися, як тоді здавалось, диваки. Ми, вчорашні бійці, через них наче впадали в дитинство: в окремій кімнаті нам вмикали класичну музику, а ми ліпили, малювали, розфарбовували каверзні розмальовки. В мене відновилася моторика рук, зникло їхнє неконтрольоване тремтіння…»

Про те, яким був під час арттерапії перший витвір Сергія з пластиліну, він сам забув. А от волонтери при мені йому нагадали: Сергій виліпив тотожну до риски, зменшену копію свого панцирника! Одна із координаторів спілки, пані Ольга, каже, що від побаченого ветерани-танкісти просто очманіли.

А незабаром дружина познайомила коханого із майстринею-лялькарем, яка спеціалізувалася на реборнах…

Творчість замість інвалідності

Забігаючи наперед. Наприкінці домовленої зустрічі з Сергієм та координатором згаданої спілки пані Ольгою, прошу 36-річного ветерана показати мені ляльку.

…Обережно беру її у руки. Та, чисто рефлекторно як батько трьох дітей кладу голівку «немовляти» на згин ліктя лівої руки, а правою долонею підхоплюю під низ спинки, притискаючи «дитя» до грудей. Сергій від такого видовища широко усміхнувся, а мене, від потужної хвилі відчуття дежавю, аж тріпонуло. Схожість ляльки зовні, на дотик, по пластичності тільця із живою дитиною просто нереальна!

Бувало у метро дружині Сергія Оксані, яка везла ляльки на руках замовнику, люди поступалися місцем

Запитую у ветерана, що для нього наразі означають його ляльки?

–Ними живу, ними наче дихаю. – Розповідає він. – Я відсторонююсь від усього, коли роблю ляльку. Можу сісти за неї о 9-й ранку, а закінчити працювати о 5-й наступного дня. Дні й ночі змішуються. Кілька років тому переді мною постав вибір: підтвердити інвалідність й далі отримувати відповідні соціальні виплати, чи займатись улюбленою справою.

Насправді вибору як такого не було. Пролежати на обстеженнях, реабілітації та курсах лікувальної терапії декілька місяців? Закинути на цей час роботу й громаддя образів та планів? Проміняти на такий строк щастя жити серед сім’ї, що тебе розуміє, на госпітальне ліжко? Та нізащо! У госпіталь я так і не ліг».

Потім у нас стався такий діалог.

– Сергію, розумію, ти вчився цього мистецтва десь рік, тобі не хотілося втрачати навички, темпи творчого розвитку. Але ж таку скрупульозну роботу легко порівняти із каторгою. Можна ж було перепочити у лікарнях, подумати, потім знову отримувати виплати.

–Моя робота є одночасно і каторгою, і насолодою, і відпочинком душі. Щодо каторги? Найскладнішим при виготовленні реборнів є робота з волоссям. Щоби вшити невеликий відріз спеціальної шерсті або людського волосся в голову та брови, інколи замало доби. Кожну волосину треба вмонтувати вручну. А потім лялька зазнає 40 фарбувань і 40 підсушувань ручок, ніжок та голівок в аерогрилі, щоб вона була максимально схожа на справжню дитину. А як вам таке: для реалістичності обличчя на нього треба нанести до 70 відтінків фарб. Промалювати й закріпити капіляри, судинки, почервоніння, діатез, і навіть…шмарклі.

–У бізнесі є заповідь: не важливо, що ти виробляєш, важливо, як ти це продаєш. Ляльки приносять прибуток? Й чи годують та вдягають вони твою сім’ю?

–Перший рік ляльки дійсно продавалися поганенько. Але потім про моє захоплення випадково дізналась та сама спілка, яка витягла мене із небуття. Хлопці та дівчата взялися за мою «розкрутку», залучили на першу свою виставку по програмі творчих студій майстрів-ветеранів. Діло пішло. Нині мої роботи купують в Україні, Польщі, Італії, Сполучених Штатах, Німеччині, Сінгапурі. 70% клієнтів знаходять мене з-за кордону. Родина не бідує.

–Якщо не секрет: де береш прототипи для ляльок?

–Та «краду» з життя – пам’ять закарбовує навіть різні форми брів у дитини в маршрутці. Сини шукають цікаві й вигадливі фотки в Інтернеті тощо.

–А що дає тобі найбільшу творчу насолоду?

Сам процес «народження» ляльок, та й довершений кінцевий результат, який підтверджують часто кумедні випадки з життя. Приміром, дружина везе у маршрутці ляльку замовнику. Лялька була вдягнута легко, а надворі мороз і зима. Так до Оксани через те намертво причепилася якась дбайлива старенька. Довелося сказати, що це лялька. Так пів маршрутки збіглося роздивлятися реборн. Або ж – у метро Оксані з лялькою на руках люди поступалися місцем…

P.S. Нині Сергій Бондар вже має двох учнів. Ветеран навчав жіночку з Ізраїлю. І – власника єдиного у всій Україні приватного музею ляльок тезку Сергія, який має у колекції більше ніж 1500 «голопузиків».

Віктор Шевченко

АрміяInform