До повномасштабної війни Назар Данів займався танцями та був підприємцем. Під час вторгнення армії РФ в Україну перебував у Києві. У перші дні мобілізувався, спочатку був кулеметником, після — гранатометником та сапером. Втратив ліву ногу, наступивши на міну під час виконання бойового завдання на Херсонщині.
Назар пройшов складний етап реабілітації та протезування. Зараз живе в Одесі. Про роль саперів на передовій, своє поранення і довгий шлях до адаптації — у матеріалі Суспільного про ветерана ЗСУ Назара Даніва.
Про службу на передовій та роль саперів
Я Данів Назар Володимирович. Ким був на війні? Був кулеметником на початку повномасштабки. Після цього гранатометником. Під кінець — це вже ближче до моєї травми й коли ми виходили на острови — я перевівся в сапери.
Сапери, без них ніяк. Знаєте чому? Тому що це одна з таких професій, яка працює попереду. Попереду навіть розвідки, тому що в розвідці також працюють сапери. І для того, щоб провести й завести людей потрібна чітка, перевірна доріжка. Безпечна. Тобто ця професія є однією з таких фундаментів для того, щоб жива сила зайшла і могла спокійно працювати.
Назар Данів. Суспільне Одеса
Про поранення та втрату кінцівки
Коли ми готувалися вже ще в Києві, то старались брати найбільше інформації, як правильно діяти. У мене вже на той момент заклалося в голові такий пунктик, що я можу втратити життя, а можу втратити і кінцівки. І ти не застрахований.
Коли ми зайшли та просунулися трошки далі. Це Херсонський напрямок. Ми і на Херсонському залишилися після звільнення Херсона. Це були російські якісь позиції, які ми зайняли. І вже подивилися по карті, куди далі рухатися. Ми пішли маленькою групою. Четверо чоловіків, двоє саперів, двоє страхуючих. І сталося це досить швидко. Ми трошки переглядувалися, як рухаємось, як діємо. В моменті мій командир проходить, і після нього через кроків п’ять — я. Підриваюсь я в моменті. І я розумію, що ноги немає. Я хочу піднятися. Побратими вділи турнікет один. Вони мені з того переляку одягають ще один. Кажу, дайте хоч подивитись на рану, щоб побачити сам процес. Йде масивна кровотеча чи ні. Мені походу пощастило, можна так сказати.
Це моє припущення, як цей боєприпас був вкопаний. Це була ямка, дуже підготовлена, і знизу була ПМН. Тобто в стилі “афганки”. Ти провалюєшся, підрив, і сама сила з’їдає м’які й не м’які частини тіла. І так походу сталося, що кров запеклась. Масивної кровотечі аж такої не було. Я вже там оце пів дороги бурчав. Казав, хлопці, я вас поприбиваю. Тому що, ну, два турнікети, ну куди ж. Перших 500 метрів я старався пригати на одній нозі. Потім бере мене “Марвел” на плечі, як рюкзачок. І ми вертаємось на ту точку, на яку ми закріпились.
Тобто, до чого я веду? Веду до того, що ворог в нас сильний і він не дурний. На тій місцевості вже проводили деяку розвідку. Але далі вглиб не йшли. Тобто, вони могли засікти й потім вирішити, що ще трошки замінуємо. І були навіть такі випадки, що мінують, ти знімаєш і повертаєшся. Це теж алгоритм, і ти все одно повертаєшся по тій же стежці і її перепровіряєш. Бо в таких випадках багато чого можуть підсунути й це буде досить плачевно.
Назар Данів на реабілітації. Фото з особистого архіву військового
Про прийняття та реабілітацію
Я вже змирився там на островах. Я ще жартував. Кажу, нові кросівки. Я ще взяв нові берцівки такі, хороші. Ну, тоді я зрозумів, що тут уже нічого не поміняєш. Я вже до цього себе сам налаштовував, що може статись будь-що.
Тяжко було. Сам процес був тяжкий. Я відказувався від всіх сильних препаратів. Тому що я кажу, краще я потерплю. У мене вже була така ціль, що от це треба перетерпіти й в загальному буде протезування. Я вже поставив собі ціль. І після реампутації, коли мене зашили, я вже зв’язався з закладом, який буде мене протезувати.
Протезувався я в Superhumans. Я вже був готовий для того, щоб як тільки у мене вже буде готова кукса і має спасти набряк, то вона вже повинна бути сформована для першого прийомника. Я вже зрозумів, що як тільки все зроблять, то я зразу стану на ноги. Я пам’ятаю, ми постійно питали, чому я без милиць. Також пам’ятаю, от перша примірка, підгонка протеза і я його вдів і кажу, що милиці я брати не буду.
Це було неймовірне щастя — стати вже на свої дві. І для мене це було таким… як виграв джекпот. Наскільки це було емоційно приємно. І фізично ти вже кажеш, все, от далі я буду зараз “рисачити”. Для мене це було одним з найкращих моментів після поранення. Була ціль стати, і я став.
Протез Назара Даніва. Суспільне Одеса
Про зміни в українському суспільстві
Ще до поранення, оце мене досить так розчуло, я в Київ повертався в відпустку і в метро, я чекав своєї станції, підходить жіночка та обнімає і каже: “Дякую за вашу роботу” — це приємно. Тут в Одесі, тут “комсі комса”. Я просто хочу сказати, що одеситам треба трошки подумати, тому що за те, як зараз живуть — гинуть хлопці. Я думаю, корона не впаде, якщо сказати дякую.
Люди відводять очі, як бачать, що на протезі. А в загальному, я вже так реабілітувався, що по мені не скажеш. В Києві, коли я проходив ВЛК на придатність, то в воєнному госпіталі мені сказали: “Ти на протезі? Ти серйозний? Я б так не сказав”. Кажу, це робота. Це була ціль і я її добився.
Суспільству вже потрібно “апгрейднутися”, щоб цей “апгрейд” був настільки швидкий, щоб військові, які поверталися з бойових завдань, відпустки — відчували, що все окей, що їх цінять, що все гаразд. Тобто ти можеш виходити на вулицю і вже все трясе тіло, тому що ти не розумієш, що відбувається. Два паралельних світи, які стикаються на деякі моменти та знову розходяться.
Звернення Назара до побратимів
Хлопці, будьте стійкими. Не віддавите ні метра нашої землі. Бережіть один одного. І нехай Дух гетьманства і козацтва буде з вами. Все буде Україна і Героям Слава!
Кароліна Волкова, Віталій Гарнов