Оксана Падалка. Колаж: Оксана Гладкевич
Оксана Падалка — головна медична сестра в Ново-Білицькому психоневрологічному інтернаті для чоловіків, пише «Вечірній Київ».
Оксана Падалка родом із Вінницької області, після закінчення училища роботи вдома не було, тому приїхала підкоряти Київ. Спочатку влаштувалася медсестрою у поліклініку на Новобіличах. У 2002-му прийшла працювати в інтернат, тоді він був для людей похилого віку. Думала, що це місце теж буде тимчасовим. Але так сталося, що прикипіла до роботи душею.
Декілька років тому здобула вищу освіту, вона магістр соціальної роботи за програмою подвійних дипломів Литва-Україна. Своїми практичними знаннями регулярно ділиться зі студентами, зокрема із Литви.
Коли прошу розповісти про свою роботу, то Оксана Падалка запрошує на власні очі побачити, як живуть «хлопці».
Психоневрологічний інтернат для чоловіків функціонує з 2002 року. Зараз у ньому мешкають на повному державному утриманні 324 особи, ще декілька перебувають на лікуванні у медзакладах, а хтось на канікулах — за правилами вони можуть до 90 днів перебувати поза межами загального дому.
У ньому проживають чоловіки, старші 18 років з хронічними, психічними та ментальними порушеннями, які потребують догляду і нагляду. Деякі недієздатні перебувають під опікою інтернату, а дехто має батьків чи опікунів.
Оксана Падалка в робочому кабінеті
РОБОТА «ЛЮДИНА- ЛЮДИНІ»
Заклад розташований на околиці міста, має чималу територію, вхід на яку через будиночок охоронця. За воротами мене зустрічає пані Оксана. На вулицю вона вийшла без куртки.
«Мамочка, ти чого роздягнута?», — звертається до Оксани чоловік, що гуляє доріжками. За віком годиться їй у батьки, але, як пояснює пані Оксана, він — турботливий підліток.
Далі ми заходимо у приміщення, у відділення для співробітників з якого можна перейти у житлові блоки, простору їдальню. Головна медсестра із гордістю показує актову залу. Декілька років тому її капітально відремонтували, і тепер там влаштовують кінопокази та концерти, а ще приймають гостей та проводять масові заходи.
Коли ми йдемо коридорами будівлі з нами вітаються хлопці-чоловіки, перепитують про щось своє, цікавляться, що прийшов хтось новий.
«У багатьох хлопців є спільна риса — вони дуже допитливі, але переважно неагресивні, як багато хто думає про людей з ментальною інвалідністю», — попереджає головна медсестра.
Робота в інтернаті пов’язана з обома її дипломами — медичним (вона кваліфікована медсестра) і соціального працівника. Вона визнає, що формат «людина-людина» завжди непростий, а коли ще йдеться про психічні порушення, то вимагає знань і особливого розуміння та чуйності.
«Дуже люблю свою роботу, колектив, ми хороша команда. Хоча, насправді, ми всі — сім’я, бо по-правді — більшість часу проводимо на роботі. Так, усі наші хлопці — особливі, але насамперед ми бачимо не хворобу, а людину, особистість і з тим, як хвороба впливає на неї», — продовжує вона.
У кожного з мешканців своя історія. Але для багатьох з них — це спосіб мати достойне і спокійне життя, у теплі і ситості. Це завдання колективу зберегти у мешканців навики до самообслуговування, та забезпечити догляд за тими кому це потрібно. Адже серед підопічних є люди з глибокими порушеннями інтелектуального розвитку. Але є і ті, кому діагнози не надто сковують життя, а декілька чоловіків навіть працевлаштовані в інтернаті, як робітники-підсобники.
ШАХИ, СПІВИ ТА МАКІЯЖ
В інтернаті забезпечують не тільки проживання, 4-разове харчування та лікування, а й намагаються забезпечити цікаве дозвілля. Хлопці із великою охотою, під наставництвом соціальних працівників — інструкторів працетерапії, організатора культурно-дозвіллєвої діяльності, створюють різні поробки: квіткові композиції, різні іграшки, чудовий камін з картону, багато іграшок-саморобок.
У вихованців багато талантів: хтось чудово малює, хтось співає, або любить виступати на сцені. Серед мешканців є активні інтернет-користувачі і в закладі є комп’ютерна кімната.
Так повелося, що інтернат є базовим для проведення різних конкурсів, наприклад з шахів. При чому, мешканці інтернату є чемпіонами. Звичайно перед пандемією коронавірусу та повномасштабною війною такі заходи проводили частіше, але їх проводять і зараз.
«Наша робота полягає у тому, щоб забезпечити достойне життя хлопцям, і ми не змушуємо, а шукаємо підхід до кожного. Як це виглядає? Ну ось так, наприклад, Владік глухонімий, у нього ДЦП та це не заважає йому добре грати у шахи. І от, у нас почалися змагання, які він так чекав. Але, мабуть, нервував і затримався у їдальні. По нього ходили декілька разів, нагадували, він не зважав. Зрештою, пішла я, написала на телефоні великими літерами — „тебе дискваліфікують“. Чесно, до цього не бачила, щоб він так швидко ходив. І не дарма — він тоді завоював друге місце», — розповідає пані Оксана.
Вона переконана, що порозумітися можна з кожним. Головне, бути чесним, бо хлопці «зчитують» емоції — відчувають зміни настрою, від них важко приховати, що себе погано почуваєш, чи хвилюєшся.
Коли почалася повномасштабна війна, і Оксана Падалка, фактично на півтора місяці «переселилася» у інтернат, якийсь час перестала користуватися косметикою — було не до того. А потім, колеги-медсестри звернули на це увагу, і вона зробила легкий макіяж. І це одразу ж помітили хлопці: «Наша Оксана така гарна, значить, скоро перемога!».
ДЛЯ ПЕРЕМОГИ КОЖЕН ВИКОНУЄ СВОЮ РОБОТУ НА СВОЄМУ МІСЦІ
Початок повномасштабної війни взагалі окрема історія у житті Ново-Білицього інтернату. Він розташований неподалік Новоірпінської траси, що проходить через село Романівка — дорога життя з Ірпеня та Бучі.
Фактично в перші ж години війни частина працівників, які доїжджали з Бучі, Ірпеня та прилеглих сіл опинилися в окупації. А ті хто був в інтернаті, фактично залишалися там на півтора місяці.
Пані Оксана відправила сина до бабусі на Вінниччину, а сама з чоловіком, як і частина працівників, практично перебралися в інтернат, хоч і мешкають поруч на масиві. Увесь цей час на місці був і директор Віктор Журавський, що додавало впевненості. У ці дні колектив просто зжився.
«Це зараз у нас повітряні тривоги, ми розрізняємо шахеди і ракети і знаємо, що робити, як себе поводити, а тоді постійно чули канонаду бою з Ірпеня і Бучі. Звичайно, було страшно, але робили все, щоб не показати цього нашим хлопцям. Намагалися підтримати їх, як тільки могли. Наприклад, коли йшла на обхід у відділення то могла вплести у своє волосся жовті і сині резиночки — такі дрібниці підіймали настій. Ми часто співали „Червону калину“, народні пісні — і це тримало», — розповідає вона.
А ще, зізнається, що був момент, коли хотілося все залишити, і піти на блокпости у ліс, рятувати поранених — вона ж медсестра. Але зупинило те, що колеги заявили, що підуть з нею. Тоді задумалася, що ж буде з їхніми підопічними.
«Декількох наших вихованців у перші дні забрали рідні, і виїхали з міста, дехто за кордон. Але до нас перевели з Київського пансіонату ветеранів праці, які потребували спеціального догляду. Знаю, що у Департаменті соціальної та ветеранської політик думали і над евакуацією закладів, подібних на наш. Але коли ми сіли і проаналізували, як технічно вивезти три соті людей із ментальною інвалідністю, як важко це можуть пережити наші хлопці, то зрозуміли, що маємо зробити все, щоб зберегти їхні життя і здоров’я тут, на місці», — пояснила головна медсестра.
Вона відкинула спокусу піддатися емоціям і бажанням йти чергувати на блок-пост. Адже тоді була найбільш потрібна саме на роботі. До речі, на соціальних працівників у березні 2022 року у столиці чекав справжній виклик — у місті залишилося багато стареньких і немічних, і кожному соцпрацівнику доводилося працювати за трьох.
«Якщо б ми не справилися, і інтернат таки довелося евакуювати, то це значить, що тоді міській владі доведеться би шукати автобуси, водіїв, супровід. Можливо, використати для цього транспорт, який у ті дні працював на евакуацію людей із Бучі і Ірпеня», — продовжує жінка.
Оксана бачила автобуси, пам’ятає, як спочатку вони поверталися порожніми з Романівки, бо окупанти не погоджувалися на гуманітарний коридор, і добре пригадує той день, коли його відкрили, і до Академмістечка везли людей, які на власні очі побачили, який вигляд має «рускій мір».
Тоді Оксана взяла себе в руки, і… познімала всі таблички всередині інтернату. Інженер, який відповідає за безпеку праці потім сварився, що зникли вказівники до сховища, але прийняв той аргумент, що якби якісь групи окупантів вдерлися в інтернат, то не знайшли б їх у сховищі.
Згодом всі вказівники повернули на місця, а в укритті ще й роблять ремонт. Хоча тепер мешканці інтернату на автоматі знають до нього дорогу.
«Тоді я переконалася, що кожен має виконувати свої обов’язки і максимально допомагати фронту. До речі, ми робимо окопні свічки — хлопці картон нарізають, скручують, заливають віск, знають увесь процес — дуже чекають на нашу Перемогу», — розповідає Оксана.
Міська влада та Департамент соціального захисту та ветеранської політики і в умовах повномасштабної війни повністю забезпечують усі потреби інтернату. Працівниці це цінують і вдячні за турботу у цей складний час, що їх чують і підтримують.
ЯК ЗМІНЮЮТЬСЯ ПОГЛЯДИ ЛЮДЕЙ
За тих двадцять років, які Оксана працює у соціальній сфері, вона побачила, як змінюється ставлення до ментальних хвороб. Від несприйняття, ігнору або насмішок, до розуміння, що люди з інвалідністю — це насамперед люди, які мають права, потреби, що вони є серед нас, і коли вони інтегровані в суспільство, то від цього виграють усі.
І таким поступкам посприяло те, що Україна рухається до Євросоюзу. Перед пандемією коронавірусу Оксана Падалка побувала в Литві в будинках, аналогічних до Новобілицького інтернату. Деякі з них були споруджені у часи Радянського Союзу і мало чим відрізняються — їм також доводилося будувати пандуси.
Але тоді її вразило ставлення до деталей — наприклад в туалетах мило було в дозаторах, на підвіконнях керамічні сувеніри. У нас такого не допускали, бо вважали, що пацієнт міг розтрощити крихкі речі, поранити себе, або інших. Проте, коли дозатори встановили біля умивальників в інтернаті, то побачили, що ніхто нічого не знищив — після хвилі цікавості їх сприймають, як належне.
«Ми усі жертви стереотипів, але їх треба позбуватися», — переконана пані Оксана.
Мешканці інтернату раніше часто їздили на групові екскурсії у місто, в область та пансіонати. А у 2018 році одна група потрапила на відпочинок у пансіонат в Одесі, Оксана — у групі супроводу. Добре запам’ятала той час, бо вперше мала відповідальність 24 на 7 за хлопцями.
Усі були в захваті від моря, і від гри, яку їм придумала Оксана. У них була «чарівна» мушля, яку «заряджали» — щовечора розповідали про все гарне, що відбулося упродовж дня. Для когось — це перша самостійно куплена кава в автоматі, а для когось — просто споглядання моря.
Але разом з тим їхній приїзд доволі насторожено сприйняли інші мешканці санаторію, особливо люди похилого віку. Тоді доводилося пояснювати, що хлопці не агресивні, але допитливі, з легкістю йдуть на контакт. І коли прийшов час поверталися до Києва, то їхній автобус проводжали практично всі — у кожної бабусі був «свій» хлопчик, до якого ставилися особливо тепло.
ФАКТОР ВІЙНИ
Суттєві зміни у ставленні до людей з інвалідністю почалися з часу повномасштабної війни — ветеранів і людей, які мають інвалідність внаслідок травм стає все більше. Але якщо фізична інвалідність помітна, то ментальні травми — невидимі. І це справжній виклик. Очевидно, що допомога потрібна також і сім’ям людей з інвалідністю. І ця підтримка має розширюватися, як концентричні кола, розходитися на все суспільство.
«Мій син, Нікіта дуже часто був у мене на роботі, він звик до хлопців, з дитинства ставився до них без жодного упередження, і коли прийшов час вибирати професію, то думав між спеціальностями реабілітолога та соціального працівника. Поступив на соцпрацівника, хоче допомагати людям, і я його підтримую у цьому, бо розумію, наскільки затребуваною є ця професія», — продовжує Оксана.
Коли ж запитую, як вона відпочиває від роботи, то жінка зізнається, що дуже любить готувати, а також пише казки, оповідання і вірші. Про друге її захоплення мало хто підозрює, хоча часто просять, щоб вона придумала гарне привітання до різних свят — слова у неї гарно римуються і линуть від душі. А от про захоплення кулінарією знають усі.
«Якось перестріває мене в коридорі інтернату Андрій і перепитує, чи вмію я фарширувати м’ясо. Я у цей момент, аж завмерла — щось нове! І от він починає диктувати, що треба взяти пів кіло жирного м’яса, помолоти, додати хлор, азот і перекись, а сіль і перець — за смаком, — сміється жінка, — бувають моменти, коли зовсім забуваєш, що вони дещо інші. Але, повірте, мені біля них ніколи не страшно, я, як медик, знаю, яка у них може бути реакція на ті чи інші подразники, а от коли я за стінами, то такого відчуття безпеки серед людей у мене нема».
А ще Оксана Падалка розповіла, як якось до них в інтернат прийшли волонтери з масиву. Серед них були й старші жінки. Одна з них після спілкування з хлопцями зізналася, що все життя думала, що за стінами інтернату мало не концтабір.
«Коли ми дізнаємося більше один про одного, то ми позбуваємося стереотипів і упереджень», — підкреслює пані Оксана і запрошує волонтерів у гості. Йдуть новорічні свята і мешканці інтернату будуть дуже раді відвідувачам. Особливо, коли вони завітають з цікавою програмою чи концертом.
Наталка Марків