Як вижити людині з обмеженими можливостями в Україні?

Як вижити людині з обмеженими можливостями в Україні? ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ ІНВАЛІДНІСТЮ ІНВАЛІДІВ

Стаття підготована у рамках проекту Міжнародного фонду “Відродження” та газети “Буковинське віче” “Україна-ЄС: повсякденне життя українця та європейця”

Інвалідність, як соціальне явище, притаманна кожній державі. Рівень інвалідизації у наш час становить близько мільярда, а це 15% від усього світового населення. В Україні ця проблема становить близько 6%. Які заходи здійснює держава та які бар’єри на її шляху?

Певний час осіб із обмеженими можливостями вважали повністю непрацездатними. В Україні за даними Мінсоцполітики станом на 1 січня 2013 р. чисельність осіб з інвалідністю становила 6% (близько 3 млн.) від загальної чисельності населення, проти 5% у 2006 році. Помітно, що чисельність інвалідів у 2013 р. стала дедалі більшою. Такі люди потребують спеціальних заходів від держави, які б забезпечували їм повноцінне та рівне із здоровими людьми життя, задовольняли соціальні потреби, усували будь – які утиски та дискримінацію.

Реалізація державної політики щодо осіб з інвалідністю здійснюється на основі норм Конституції України та законів України „Про основи соціальної захищеності інвалідів Україні”, „Про реабілітацію інвалідів в Україні” та „Про соціальні послуги”, Державної цільової програми „Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів.

Численні серйозні та складні захворювання нам принесла аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Із загальної чисельності вперше визнаних інвалідами 3% (5 тис.) осіб – інваліди внаслідок цієї сумної сторінки з історії нашої країни. Варто зауважити, що рівень інвалідності внаслідок аварії на ЧАЕС має тенденцію збільшуватись й зараз – 25 років потому, хоч протягом цього часу було вжито велику кількість заходів для подолання наслідків катастрофи, та як ми бачимо – результат не зовсім позитивний.

Останні двадцять років наша держава тримає курс на забезпечення реабілітації осіб з інвалідністю, усунення дискримінації. Та, на жаль, в Україні є певні бар’єри на шляху для створення необхідних умов для інвалідів: ментальні (проблема усвідомлення здоровими людьми ситуації та специфічне ставлення до осіб з обмеженими можливостями), фізичні (архітектурна і транспортна недоступність, що є перешкодою для освіти, праці, пересування тощо), інформаційні (у більшості стосується людей із вадами зору – відсутність дублювання звуковою інформацією візуальних даних; слуху – відсутність дублювання візуальною інформацією звукових даних; психічного розвитку – відсутність подання інформації у спрощеному вигляді).

Серйозною проблемою більшості інвалідів першої-другої групи є вільне пересування. На ст. 9 Конвенції КМУ прийнято постанову від 29 червня 2009 р. № 784 „Про затвердження плану заходів щодо створення безперешкодного життєвого середовища для осіб з обмеженими фізичними можливостями та інших маломобільних груп населення на 2009 – 2015 роки „Безбар’єрна Україна”. План заходів включає в себе наступне: поступовий перехід на обслуговування транспортом, який пристосований для перевезення осіб з інвалідністю. Також планується розробка нових та удосконалення старих громадських будівель згідно з міжнародними вимогами для безперешкодного доступу для осіб з обмеженими фізичними можливостями. У старих непристосованих житлових будинках інвалідам вкрай важко пересуватись, особливо, коли виникають технічні проблеми з ліфтом, а то його й взагалі немає, якщо ми говоримо про радянські п’ятиповерхові будинки. Якщо і є ліфт у багатоповерхівці, то зазвичай він не розрахований на інвалідну коляску. Всі ми досить часто спостерігаємо, як інвалід не може самостійно пересуватись на колясці через відсутність на вулицях та у будівлях пандусів, пішохідних переходів з пониженими бордюрами, спеціальних звукових світлофорів. Що ж говорити про тих, хто живе в селах, у яких немає лікарень? Людям на колясках приходиться добиратись у місто на непристосованому для них транспорті. Гостро постає проблема дитячої інвалідності. Дітям потрібні спеціальні садки та школи.

Людям з обмеженими можливостями в Україні держала надає соціальну допомогу – пенсії, які мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму. Тепер середня пенсія становить приблизно 1100 грн., в залежності від групи інвалідності. Зважаючи на те, що не всі люди з інвалідністю у змозі працювати, то це є занадто мало, адже державна допомога не покриває усі витрати на мінімальні потреби людини і особливо лікування.

Мої слова підтвердив громадянин України похилого віку Володимир Степанович, який є онкохворим:

– Я є онкохворим уже більше 10-ти років, пережив чимало операцій, щодня приймаю велику кількість лікувальних препаратів та щомісяця проходжу профілактику, їжджу до Києва. За час, який я провів у лікарні, приймав ліки та проходив усі курси реабілітації, я витратив велику суму грошей, а пенсія не в змозі покрити мої матеріальні витрати. Найстрашніше те, що все це лікування не гарантує мені повного одужання, а лиш на деякий час “приховує” симптоми. А лікарі не просто розводять руками, а й ставляться до хворих надто цинічно. Це, знаєте, дуже важко – день у день робити одне й те саме, приймати одні й ті самі пігулки та уколи і розуміти, що це тобі не допомагає. Певний час, коли я не міг пересуватися, а живу я на 7-му поверсі і на той час перестав працювати ліфт, який не спішили ремонтувати, мені допомагали рідні. Боляче відчувати себе недієздатним.

У нашій країні немає потрібного нового обладнання, яке б могло поставити чіткий діагноз людині. Проблема з лікуванням та діагностикою гостро постала у нашій державі. Часто лікарі не можуть поставити діагноз і людям з інвалідністю потрібно їхати зі своєю проблемою за кордон. Та ціни, звісно ж, “кусаються”. Повернемось до пенсії для інвалідів, яка не може забезпечити повноцінне лікування, адже протези для тих, хто втратив кінцівки надто дорогі, взявши до уваги, що такі люди є непрацездатними. В Україні немає дозволу на пересадку кісткового мозку, тому особи з онкогематологією їдуть за кордон (якщо, звісно, мають потрібні кошти). За кордоном великий відсоток тих, хто пережив цю хворобу, набагато більший, ніж в Україні, адже там виділяються спеціальні кошти і здійснюються відповідні заходи. Так, як в Україні нестача новітнього УЗД, то вагітні жінки часто не мають змоги визначити можливі проблеми плоду, не підозрюють про захворювання чи його деформацію, тому не в змозі вжити потрібних заходів щодо лікування, яке б, можливо, допомогло уникнути майбутніх проблем з організмом уже народженої дитини.

В Україні давно діє безліч благодійних фондів, які збирають кошти і відправляють їх до лікарень, шкіл, садків та інших місць для людей з обмеженими можливостями. Існують благодійні фонди, які активно допомагають інвалідам: “Україно! Я за тебе!”, “Від серця до серця”, “Надія є!” тощо.

Тим часом у різних містах України з’являються білборди та постери з написом “Міста для людей з інвалідністю не існує”. Вони закликають долучатися до наповнення віртуальної карти доступності на сайті Wheelmap.org. Щодня на карті з’являються близько 200 позначок доступності чи недоступності тих чи інших міських об’єктів в різних частинах світу. Та, напевне, варто задуматись над цим написом і мислити глибше. Адже міста для інвалідів й справді не має бути. Держава повинна зробити усе можливе, щоб усі люди повноцінно жили, не відчували труднощів. Люди з обмеженими можливостями повинні отримувати пенсії, які б змогли забезпечити їм протези, лікування, забезпечили їх усім необхідним для життя повноцінного життя, пересування, дали змогу на освіту, роботу, культуру, інформацію.

Христина Циган

“Буковинське віче”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*