«Навчився фіксувати зіниці, щоб люди не бачили, що я незрячий»

«Навчився фіксувати зіниці, щоб люди не бачили, що я незрячий» ЖИТТЯ ЛЮДИНА

Коли тобі чотирнадцять і ти раптом втратив зір, здається, що життя скінчилося або ж втратило сенс. На мріях можна поставити велику жирну крапку. Але це не про нашого героя. Він усе життя долає життєві бар’єри, які інколи не під силу навіть здоровим людям. Олег Панько понад тридцять років пропрацював учителем історії в селі Немовичі, що за десять кілометрів від райцентру Сарни на Рівненщині. Щоранку попутками він добирався на улюблену роботу. Стороння людина, побачивши, як упевнено крокує цей чоловік, нізащо не здогадається, що Олег Миколайович ось уже багато десятків років нічого не бачить…

Діагноз «атрофія зорових нервів» прозвучав як вирок

У дитинстві Олег надзвичайно багато читав, додому носив з бібліотеки стопки книг, тому вважає, що, можливо, це і стало причиною його сліпоти. Коли хлопець якось разом із батьком пішов у тир, зрозумів, що майже не бачить мішеней. Зір став різко погіршуватися. Сім’я зверталася до різних лікарів, Олег лікувався в Одесі, Львові, але ліпше не ставало. Лікарі й до сьогодні не знають, що послугувало причиною втрати зору у такому юному віці.

«Коли друзі ходили на танці, знайомилися з дівчатами і влаштовували своє життя, я серйозно задумався, що ж робити, як жити далі. Зору мені вже не повернути, діагноз «атрофія зорових нервів» прозвучав як вирок. Саме тоді вирішив освоїти професію вчителя історії. Три роки готувався до вступу в університет і, пройшовши суворий конкурс, таки вступив на історичний факультет Одеського університету. Навчання та студентські роки вважаю найбільшою удачею свого життя. Саме в університеті було багато цікавих зустрічей, надійні друзі, талановиті педагоги. Мав лише одну трійку – з англійської мови. Але відверто кажучи, більше ніж на три я цього предмета не знав. Мені було складно вчитися, але писав усі лекції. Батьки знайшли стареньку людину, яка щодня читала для мене десь 2,5 години, а півгодини я відводив для закріплення матеріалу. Так і вчився. Згадуючи студентські роки, я доходжу до висновку, що ніколи не отримав би диплом, якби не допомога моїх друзів-однокурсників та розуміння викладачів. Усе своє життя вдячний цим людям», – ділиться Олег Миколайович.

«Якось, ще за студентської лави, мене запитали: «Чому не одружуєшся? Ти хороший хлопець і батьки у тебе заможні». Відповів їм: «Коли в мене будуть дружина й діти, то мрії так і не стануть реальними, я не здобуду освіту». Моїй дружині було 23, а мені 26, коли ми одружилися. Разом у шлюбі ось уже 37 років. Дружина вчитель англійської мови, у нас двоє дітей. Один із синів історик, другий – філолог. Своїх дітей я виносив на руках. Коли вони були маленькі, моє товариство їм не набридало. Потім у них з’явився власний гонор, те, що рідний батько сліпий, звучало для них принизливо», – з сумом розповідає пан Олег.

У 1973-му Олег Миколайович потрапив на роботу у село Немовичі, де пропрацював 35 років. Директор школи дійшов до висновку, що при такій хворобі у педагога має бути асистент, який відповідатиме за дисципліну, заповнюватиме класний журнал. Так у чоловіка з’явився помічник. Це була його колишня учениця, яка асистувала йому до виходу на пенсію. Пан Олег вважає, що найбільша нагорода, яка може бути для вчителя, – це коли до тебе на вулиці підходять твої учні, тиснуть руку, дякують за все хороше, що ти зробив. Заради таких моментів і варто жити.

Простояв у черзі десять годин, щоб побачити «Джоконду»

Свого часу Олег Панько простояв у черзі понад десять годин, щоб побачити шедевр світового мистецтва. Сліпий чоловік дізнався, що до Москви із Лувра привозять «Джоконду» Леонардо да Вінчі. Він запалився бажанням туди поїхати. Дістав білет і таки в останній день перебування у Росії цієї картини потрапив до музею. Олег Миколайович розповідає, що там була величезна черга. Картину показували тільки при денному світлі, щоб не вигоряла фарба. Людей було ну дуже багато, але це не стало на заваді для чоловіка. Він здійснив свою мрію і був щасливий, що хоч 10 секунд побув біля шедевра.

Коли дивишся на пана Олега, упевнено можна сказати, що інваліди по зору – найбільші оптимісти та найсильніші особистості. Адже їм доводиться в житті долати бар’єри, які інколи не під силу навіть здоровим людям. Він ніколи не втрачав надії, й нині самовдосконалюється ось уже понад сорок років і щасливий від того, що знайшов себе в цьому житті. Олег Миколайович упевнений у тому, що людей потрібно любити, а не ненавидіти, адже вони не винні втому, що ти сліпий. Якщо людина з обмеженими фізичними властивостями ще й недолюблює людей, то в неї немає шансів на спокійне і хороше життя. У неї не буде друзів, а рідні та близькі відмовляться від такого спілкування. Життя втратить сенс.

Зараз пан Олег є членом організації УТОС – допомагає слабо зрячим, виконує краєзнавчу роботу, крім того, пише романи і статті на історичну тематику, які друкують у місцевій пресі. Ця людина викликає лише захоплення. Його оптимізму та життєвій насназі може позаздрити кожен.

«Людина ніколи не має втрачати здатності боротися. Я все життя боровся за те, щоб посісти гідне місце серед людей. Навіть навчився фіксувати зіниці, аби люди не бачили, що я незрячий», – розповідає чоловік.

Лілія Бондар

Газета “Сім’я і дім”

Одна репліка к “«Навчився фіксувати зіниці, щоб люди не бачили, що я незрячий»”

  1. Сергей Дворянинов сказав:

    Спасибо Лилии Бондар за статью о моем однокурснике Олеге Панько. Теперь я хоть знаю многое о своем товарище, судьбой которого я всегда интересовался и часто вспоминал его. Это человек широкого кругозора, веселый (несмотря на трудности со зрением).Прочитал о нем я и статью Савчина на сайте “ХайВей”. Не смог я только найти его адрес. Хочется черкнуть ему пару строк, передать привет его семье. Может быть Лилия Бондар сообщит мне на мой электронный адрес куда ему можно послать мой привет…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*