«Не інвалід, а людина з необмеженими можливостями» – хмельничанин Андрій Одаренко про важливість адаптації і те, чому не вважає себе героєм

Розповідаючи свою власну історію, він впевнений, що саме так зможе змотивувати тих побратимів, які тільки виходять на шлях власної адаптації. Фото: з архіву редакції

Про адаптацію після ампутації, власну справу та активну громадську діяльність, яка спрямована на допомогу побратимам, які опинилися в такій самій ситуації, пише «Є».

Він не любить, коли його називають Героєм, а також багато розповідати про те, як отримав поранення та втратив кінцівку. Втім, перебуваючи у статусі ветерана, все ж розуміє свою відповідальність перед тими, хто опинився у такому самому становищі. Тому, розповідаючи свою власну історію, впевнений, що саме так зможе змотивувати тих побратимів, які тільки виходять на шлях власної адаптації.

Дільничний у Чорному Острові

Андрій Одаренко з 2014 року почав працювати дільничним, зона його відповідальності поширювалася на чотири села Чорноострівської громади – Захарівці, Крачки, Польві Гринівці та Ставчинці. За час служби у свій 21 рік надивився всякого, розповідає чоловік. На той час це були глухі та забиті села, раз у пару місяців поліцію викликали за фактом вбивства, які відбувалися, зазвичай, під час побутових сварок. Стандартна ситуація: знайомі чи рідні, спільне застілля, сварка, яка переростала у конфлікт та призводила до трагічних наслідків. Багато на такі випадки та ще не на своїй дільниці, Андрія Одаренка «спроваджували» на виклик і у вихідний день, оскільки, за його словами, він був самим молодшим у колективі та не був зайнятий своїми справами у вихідні дні. Стресостійкість у нього сформувалася ще з дитинства, тому споглядати наслідки «кривавих розбірок» він міг спокійно.

«У мене таке сприйняття: якщо це не близькі мені люди, то до всього побаченого я ставлюся нейтрально. Був у нас виклик, коли два брати щось не поділили. І той, який вже був кілька разів на ходках, просто забив іншого дерев’яним бильцем від ліжка. Я дивлюся, що в людей хата у селі за 30 кілометрів від обласного центру, але якось вона не так виглядає: таке відчуття, що кури у хаті також жили, збоку – хлів, на балках криша, стін немає… Стоять у ньому дві худих корови. І посеред цього всього тіло з відокремленою від нього головою. Дивишся, а цьому чоловіку на вигляд років 60, хоча і по документам – 37. Це вже зараз життя в селах більш цивілізоване, тоді відсоток таких «господарств» був значно вищим», – згадує про свій період роботи дільничним Андрій Одаренко.

Незважаючи на те, що новопризначений керівник відділу поліції на той час дуже йому імпонував, все ж знайшлася ситуація, яка переповнила «чашу терпимості». Черговий виклик – насильство у сім’ї. На місці вони з молодим напарником намагалися довго заспокоїти п’яного чоловіка. Обов’язкове заповнення протоколу поруч з крикливою п’яною людиною, яка виривається. Тримати чоловіка доводилося напарникові, так само, як і підручними засобами зав’язати кривднику руки, бо у той час наручники видавалися виключно для чергування.

«Якось тоді ми його зв’язали – він кричить, виривається, і мені паралельно з цим дзвонить черговий, треба їхати у сусіднє село. А це вже була шоста вечора, і туди автобус взагалі ходив два рази на день. Для нас очевидно, що ми і звідси не зрозуміло як будемо вибиратися та коли завершимо справу, – згадує Андрій Одаренко. – Ми знаходимося в Захарівцях, а виклик на Крачки на спробу у зґвалтуванні. І я телефоном намагаюся пояснити, що на той виклик повинна їхати слідчо-оперативна група, але чую, що ні, закінчуйте та їдьте. Я кладу трубку, але мені продовжують дзвонити. Зрозуміло, що на емоціях у цій ситуації напарник сказав телефоном черговому трохи лишнього. Але при цьому групу іншу на той виклик все таки відправили».

До цієї ситуації додалася заробітна плата майже у дві тисячі гривень. Папір, проїзд, бензин – все за свій рахунок. За словами чоловіка, на той час йому вже досить набридло просити гроші на проїзд у своєї мами пенсіонерки. Прийшов до начальства з чітким наміром написати заяву на звільнення, але так і не написав та поїхав зі своїм товаришем в АТО.

Робота за кордоном та початок війни

Повертаючись з АТО, чоловік вже точно знав, що далі працювати дільничним не буде. Проте саме у цей час почали набирати патрульних. Після декількох тижнів бюрократичної мороки з результатами іспитів та переводами, Андрій Одаренко все ж таки долучився до їх лав, де пропрацював пару місяців, а потім на два з половиною роки його забрали на службу до відділу моніторингу.

«На початку, звісно, коли ти з двох тисяч гривень зарплатні переходиш на вісім – це багато, та з часом цього виявилося для мене не достатньо. Думати про сім’ю та розвиток за таких умов не приходилося зовсім. Тому вирішив їхати працювати за кордон. Спочатку була Чехія, потім – Болгарія і в кінці кінців – Данія. В Чехії на заводі крісла робили для автівок, у Болгарії працював на кухні у готелі, ну і молочна ферма наостанок», – розповідає Андрій Одаренко.

Після дев’яти місяців у Данії повернувся в Україну, щоб переробити необхідні документи, саме у той час почалася пандемія. Візу вдалося отримати, а у червні 2022 року у чоловіка у Данії повинен був закінчуватися робочий контракт, який він мав бажання подовжувати далі. Проте настав ранок 24 лютого 2022 року…

На запитання, що з ним не так і чому він, маючи змогу не повертатися в Україну все ж таки став на її захист, чоловік чесно відповідає, що не знає причини. Навпаки, якраз була можливість вивезти сім’ю за кордон, без особистої участі. Розповідає, що був би у Данії разом з ними спокійнішим.

«Але чому сталося по-іншому, я не можу пояснити. Стояв у мене у горлі постійно такий ком, який мені заважав їсти та спати. Я дивився, що відбувається. Я дуже тяжко сприймаю новини про загибель дітей. І мені дах зриває від новин, пов’язаних з образою чи надругою з дітей, яких я ніколи у житті не бачив, не знаю і не побачу. Я прийняв рішення повертатися, – розповідає Андрій Одаренко. – Приїхав додому, пішов в одну частину, в другу, третю – немає місць. Мені від цього легше не стало. Сидів вдома, не знав, що робити, а потім приїхав мій товариш з-за кордону, з яким ми колись разом у патрульній служили. Через знайомого знайшли можливість записатися на місце тих у теробороні, які залишали їх з різних причин».

Вісім днів у Хмельницькому у новому статусі, патрулювання, навчання інших хлопців основам з минулого «поліцейського життя» та відстріляних 20 патронів на полігоні. На початку березня 2022 року Андрій Одаренко разом з іншими побратимами відправився у зону бойових дій. Спочатку у Полтавську область, далі – Харків, Суми і східний напрямок – Слов’янськ та Ізюм.

Не Герой, а звичайна людина, яка пройшла свій шлях ініціації

Про моменти, коли він отримав поранення та втратив ногу, Андрій Одаренко не любить говорити. Сам по собі не публічний, за його словами, він останнім часом дуже часто розповідав журналістам з різних видань та телеканалів про обставини, за яких так сталося, а також про свій шлях та адаптацію. Під час розмови зазначає, що героєм себе не вважає, а також не любить чути це слово по відношенню до себе. За свій шлях прийняття нової особистої реальності та адаптації він дякує своїй дівчині, мамі та рідним, які були постійно поруч. На другому місці – робота, хоча за словами чоловіка, він на початку думав, що почесне друге місце буде за спортом. Для себе вирішив, що краще буде працювати та знаходити час на спілкування з коханими людьми, аніж сидіти в чотирьох стінах.

Після засідання у Європарламенті у складі команди українських ветеранів. Листопад, 2023 року. Фото: з фейсбуку Андрія Одаренка

Проте свою особисту відповідальність перед людьми та іншими ветеранами, які опинилися у подібній ситуації, Андрій Одаренко все ж приймає. Тому і при власному небажанні знову і знову розповідати свою історію повернення до нового життя після ампутації, все ж активно спілкується з журналістами та дає коментарі.

«Про іншу сторону адаптації не будуть розповідати ті хлопці, які зараз в шпиталях лежать. І які вдома сидять зараз, намагаючись поліпшити свій стан за допомогою алкоголю, знеболюючих чи взагалі з бажанням піти з цього життя, – говорить ветеран. – Я розумію свою особисту відповідальність перед людьми та іншими ветеранами, які ще не вийшли у суспільство і їм важко у нього знову повернутися, тому що вони стикаються по відношенню до себе з жалістю. Моя задача – розповісти їм на власному прикладі, що є інший шлях. Так, поганих людей вистачає, але й добрих багато, які допомагають постійно та підтримують».

“Моя задача розповісти хлопцям у шпиталях на власному прикладі, що є інший шлях”. Фото: з фейсбуку Андрія Одаренка

Жалості та нерозуміння від суспільства за час адаптації чоловік надивився сповна. Від закривання дверей перед його обличчям, коли ще був на костилях, до небажання людей пропустити вперед себе у черзі в різних установах. Зазвичай, терпіння йому не віднімати, зазначає ветеран, втім, бувають моменти, коли приходиться про себе нагадувати і пояснювати, що йому «трохи важко фізично». Емоційно це виснажує, а також не додає впевненості у тому, що ти потрібен своїй державі та людям, яких захищав. Логічно, що коли такі здебільшого емоційні розповіді чують ветерани, які знаходяться у шпиталях, вони не хочуть повертатися у суспільство. Виникає дуже багато запитань. Але така поведінка Андрію Одаренку була притаманна чотири місяці тому. Зараз він трохи по-іншому ставиться до подібних ситуацій, та й до свого шляху загалом.

«Мене навчили. І ці нові навички мені допомогли адаптуватися, коли я ще тоді лежав у реанімації і думав, що це кінець. Дзвонив до своєї дівчини, казав, що я все зрозумію, якщо вона відмовиться бути зі мною. Але її підтримка мені допомогла. Це вона постійно була зі мною у будь-якій ситуації, і люди, які також підтримували. На сьогодні я навчився думати не про те, що все погано і всі погані, а бачити виклики та одразу вмикатися на пошук їх вирішення. У мене також є багато знайомих, які розділилися по цих таборах: хтось постійно шукає можливості, а хтось – винних. Замість того, щоб розповідати тільки як все погано, знайди відповідь на запитання: а що я можу зробити?», – розповідає чоловік.

«Нікому не потрібен» або які шанси вийти з позиції «жертви»

Зараз Андрій Одаренко веде активне громадське життя, подався на державні гранти і започаткував свій бізнес – створив дитячу IT-школу. А ще спільно з громадською організацією «Підтримка України» у проєкті «Новий горизонт» допомагає побратимам після протезування адаптуватися до цивільного життя. Постійно розмовляючи з ветеранами, які втратили кінцівки, чоловік здебільшого стикається з невдоволеннями існуючою системою. Невирішених питань у цій сфері – безліч.

«Я розповідаю хлопцям постійно, що в них є я, а вони – у мене. Я не прихильник того, щоб суспільство готувалося до ветеранів, або навпаки. Але серйозно, було б добре, якби це був спільний процес. Проте і серед ветеранів є також багато тих, яким не завжди можна допомогти. Тут все залежить від бажання конкретної людини скористатися допомогою. Треба розуміти наперед, що необхідно максимально вкладатися в процеси інтеграції ветеранів у суспільство, бо через деякий час без цієї роботи постануть безліч невирішальних питань», – говорить Андрій Одаренко.

Андрій Одаренко під час благодійного забігу «Новий Горизонт», Хмельницький, 2023. Фото: з фейсбуку ГО “Підтримка України”

Участь в “Іграх Героїв”, листопад, 2023 року. Фото: з фейсбуку Андрія Одаренка

Часто проходять зустрічі і зі школярами. Часте запитання, яке від них звучить – як подякувати військовому? На що звучить відповідь: просто підійти та сказати «Дякую!». Це все. Ще рік тому, за словами ветерана, рідше дякували, зараз це зустрічається частіше. Підлітки, які навчаються в його IT-школі, також бачать протез і задають питання. Тут про відсутню ногу засновник школи може не тільки розповісти в ігровій формі, але й показати, що «вміє протез». Є питання – є адекватне та правильне пояснення «від першої особи».

Але жалості по відношенню до себе ветерани не очікують, зазначає чоловік. Хочете подякувати – скажіть «Дякую!». Хочете обійняти – спершу спитайте, чи можна це зробити. Хочете допомогти – також запитайте, чи дійсно ваша допомога потрібна і доречна. Не потрібно силоміць «виривати пакети з рук» або, навпаки, робити вигляд, що не побачили поруч з собою чи позаду себе ветерана.

«Я під час зустрічей з хлопцями у шпиталях постійно кажу, що життя просто змінилося, воно не закінчилося. І ви стали людьми з необмеженими можливостями. Собі ніколи не дозволяю їх та і себе називати інвалідами, тому що у мене перед очима було багато випадків, коли людина зі всіма кінцівками та фізично здорова, але інвалід в плані самореалізації, – говорить Андрій Одаренко. – Мій партнер по бізнесу на самому початку мого шляху попереджав, що буде тяжко. Так, мені було тяжко, але з часом я озираюся на те, яким я був ще тільки 4 місяці назад і зараз – є велика різниця. Відкриваєш для себе щось нове. Тобі не сказали як це робити, а показали та надали необхідні інструменти. Ти береш цю вудку і не можеш потім відірватися від процесу. Буде бажання – буде все. Ви зможете все».

Наразі Андрій Одаренко разом із друзями та партнерами готує декілька проєктів, направлених на вирішення низки питань для побратимів, які потрапили до шпиталю з ампутацією. Бо є розуміння викликів та бажання їх вирішити.

«Що ти зробив для того, щоб було добре? Якщо нічого, то думати весь час, що у тій державі, яку ми мали навіть перед війною, надіятися вічно на те, що «щось само зміниться», як на мене – це хибна позиція. Давайте спочатку побудуємо щось хороше, щоб потім запитувати, чому воно перестало працювати. Я не впевнений, але скоріше за все, в тих дітей, які у мене зараз займаються у школі, у майбутньому з’являться свої діти і от вони вже зможуть змінити свою державу. Все буде добре десь через років сімдесят. Але загалом я вірю в це, правда, тому що все потребує змін та перебудови. Мало, насправді, вибороти Перемогу, ще потім треба здолати ехо війни, а це може бути у рази важче. Тому що на війні ти бачиш, кого треба конкретно «гасити», а тут будуть свої люди, які захищали тебе та на якомусь етапі не отримали належної допомоги з різних причин. І я би хотів через пару років бачити сталий кейс про те, що ветеран відкрив власну справу чи здобув на параолімпійських іграх нагороду, а не розстріляв сорок людей у натовпі».

Катерина Колесник