Ампутація — не вирок, а порятунок Божий від гіршого — дружина “Рембо” Яна Дюг

Тепер Яна Дюг кожних два-три дні їздить до чоловіка у лікарню

Дружина захисника Олега Дюга на позивний «Рембо», який народився у Пійлі, а проживає з сім’єю в селі Голинь Калуської громади, зараз шукає всі можливі контакти виробників біонічних протезів, які частково чи повністю замінюють втрачений орган та виконують його функції.

Про це Яна Дюг розповіла у коментарі «Вікнам».

«Я вийшла на чотири українські компанії, у дві з яких ми подали заявки та будемо наступного тижня зустрічатись і спілкуватись детальніше. Були варіанти їхати в Америку, Бельгію, Німеччину. Проте, поки закордон не розглядаємо, бо є багато позитивних відгуків про українських протезистів. Такі у нашому випадку «руки» роблять у Львові, Києві та Івано-Франківську (у Франківську вже 12 років. — Авт.). Я не знаю ще ні точної вартості, і чи доведеться нам шукати гроші та оплачувати протез, чи його профінансує держава. У США попередньо озвучили, що такий коштує тридцять тисяч доларів. Але для мене важливо, щоб Олег міг у майбутньому повноцінно працювати, виконувати побутові функції. А для нього — ще й повернутися до побратимів, адже питання війни не закрито, навіть беручи до уваги таке поранення».

Теперішнє своє поранення Олег Дюг отримав 13 червня 2024 року на Запорізькому напрямку. До нього із побратимом у бліндаж прилетів FPV-дрон. Олегові відірвало кисть лівої руки (він є шульгою. — Авт.), також він отримав тяжке поранення обох ніг. Праву ногу лікарі намагаються урятувати, зараз вона на апараті Єлізарова. Інший військовий, з яким був на позиції, має проблеми з легенями.

«Це його третє поранення, і друге під час «повномасштабки». Перше Олег отримав у 2015 році, коли захищав Донецький аеропорт — тоді у нього була сильна контузія. Вона проявлялася і дотепер: сильні головні болі, тошнота, киста у голові. Мій чоловік мав інвалідність, але 24 лютого 2022 року, поки я пішла готувати ранкову каву, уже склав свій військовий рюкзак: одяг, каску, бронежилет, каримат. Потім відвіз мене, вагітну на сьомому місяці, в лікарню, а після цього — поїхав у військкомат. У бойову бригаду з його хворобами не взяли, наступного дня — потрапив у Калуську тероборону».

За словами дружини, спочатку довго не розповідав, де перебуває. Коли у квітні народився син, Олег не зміг бути присутнім на пологах. Тільки за два тижні на два дні його відпустили на хрестини.

«Наступного разу мій чоловік побачив дитину вже за пів року. Аж у липні 2022 року я дізналася, що Олег був у Сумах, Полтаві, Харкові. А мене переконував, що на полігоні. Друге поранення отримав у жовтні минулого року: йому під час прильоту відірвало палець на правій руці. Я горджуся, що маю такого чоловіка, навіть попри те, що нам доводиться переживати».

Коли все сталося, Яна була в Полтаві. Наступного дня, в обід, був автобус на Івано-Франківськ, але ввечері. Поговорила з Олегом і на неї просто нахлинули емоції та велике бажання поїхати додому швидше. Жінка шукала потяги, далі — таксі, але жодне не їхало у комендантський час. Навіть просила сприяння працівників поліції.

«Щось мене не випускало саме того вечора. Як виявилося пізніше — це все на краще. Адже о 21:30 Олег отримав поранення, і якби дізналася про це в дорозі, то згаяла б добу на дорогу до Запоріжжя. А з Полтави я це зробила за п’ять годин. Спочатку побачила видалене повідомлення від побратима, далі дружина іншого — зателефонувала і спитала, як я і де. Вони вже знали, але мені ще ніхто не повідомляв. Коли хлопці розповіли про поранення, у мене не було сліз чи істерик, я просто молилась та продумувала, як швидше його побачити».

Яна отримала телефоном велику підтримку від голинських священників, які знали історію родини. За Олега почали молитися у місцевому храмі. Батьків потурбувала пізніше, коли селом поширили неправдиву інформацію про поранення. Добравшись у Запоріжжя, жінка об’їздила декілька лікарень, щоб віднайти свого захисника.

«Я заходжу в палату, а він лежить чорний від кіптяви. Відкриває очі й питає: «Ти що тут робиш? Скільки часу пройшло?». Потім була вінницька лікарня, зараз ми у Львові. Спочатку Олег трохи засумував, бо думав, що «рухливі протези» не роблять, але я його переконувала, що він не сам, у нього є я, син, батьки, сестра, друзі. Навіть у Вінницю привезла Лук’яна (сину минуло два роки. — Авт.)».

Яна ділиться з «Вікнами» також приємними враженнями від підтримки та пропозицій допомогти від багатьох людей, навіть незнайомих.

«Коли я виставила відео з Олегом, то в мене в діректі було більше тисячі повідомлень. Багато людей дякували йому за захист, нашій сім’ї — за жертовність. Була велика кількість тих, що пропонували гроші, зокрема побратими, з якими воював ще в АТО, а також родичі тих, хто загинув. Навіть моя підписниця з США знайшла мій номер телефону і питала, чим може допомогти. До речі, побратими їздили провідувати Олега в усі лікарні, де він лежав».

Тепер Яна Дюг кожних два-три дні їздить до чоловіка у лікарню. Сміється, що скоро може працювати у таксі, адже з початком великої війни почала водити авто, їздила за кермом навіть на Запоріжжя, а тепер «трамбує» львівську бруківку. Також старається кілька днів на тиждень присвячувати й дитині, особливо коли спекотно, щоб відвезти на річку. Поки переїжджати у Львів не планує, хоча друзі Олега пропонують житло.

«При зустрічі ми багато гуляємо разом на вулиці, п’ємо нашу улюблену, тепер уже львівську каву, багато спілкуємось про майбутнє. Він підтримує мій блог та всі дурні ідеї (Сміється. — Авт.). Останнім часом перетворюємо нашу біду в гумор, інколи чорний. Я кажу чоловікові, що зараз без частини руки він справжній кіборг. Я своє відплакала, та й знала що війна — це ризик, хоча до такого не була готова. Завжди знала, наскільки Олег відданий державі та гідний приклад сину. Для нього відрізок часу (попередньо реабілітація може тривати до пів року), що лікуватиметься, сприймається як особиста непридатність для війська. Хоч, впевнена, знайде спосіб допомагати. Я жодного разу не нарікала, не питала у Бога чому? Чому ми? Я вдячна, що він живий, при тямі. А решту ми поборемо. Все ж могло бути набагато гірше, тому Бог вчасно нас оберіг».

Ірина Андріїв, журналістка