Незрячий волонтер Микола Бойчук: “Буду пороти мішки, поки не закінчиться війна” (ФОТО, ВІДЕО)

50-річний калушанин Микола Бойчук волонтерить тут уже понад два роки. Себе жартома називає завідувачем мішків

У калуському палаці культури «Юність» від початку повномасштабного вторгнення близько двадцяти волонтерів на постійній основі плетуть сітки та кікімори для наших захисників. Більша частина цих людей — вимушені переселенці з різних куточків України. На третій рік війни їм катастрофічно не вистачає рук, а військовим через це доводиться по два місяці чекати на свої замовлення.

Четвер, 15 серпня, церковне свято Успіння Пресвятої Богородиці, передобідня пора (одинадцята година. — Авт.). На другому поверсі ПК «Юність» кипить робота. П’ять жінок плетуть сітки та кікімори, а чоловік — робить заготовлення. За годину до них доєднаються інші волонтери.

50-річний калушанин Микола Бойчук волонтерить тут уже понад два роки. Себе жартома називає завідувачем мішків. У 2011 році чоловік почав втрачати зір, а впродовж трьох років перестав бачити зовсім. Так, за словами лікарів, на нього повпливав вірус, що пошкодив зорові нерви й врятувати їх не змогли. Зараз пересувається по місту за допомогою тростини. Свій п’ятнадцятихвилинний маршрут до волонтерського штабу і назад прокладає щодня. Каже, що не всюди є тротуари, а тими, що існують, не завжди легко користуватися. Втім світлофори — з озвученням, а решту потрібно вирішувати після війни. Тепер, каже, місцевій владі необхідно спрямовувати гроші на фронт.

«Я дізнався із Фейсбуку про таку діяльність в «Юності», тому прийшов запропонувати свою допомогу. Це була неділя і на початку багато охочих, тому навідався знову через кілька днів. Почав із мотання ниток, інколи нарізаю бобіни на мішки. Бувало, що і по сім годин працював. Спочатку руки боліли, зараз — звикли. Мішковина була погана і дуже довго доводилося сидіти над одним мішком, щоб знайти кілька «живих» ниток, а дівчата працюють і треба зробити їм якомога більше заготовин. Зараз я встигаю за чотири-п’ять годин справитись із десятьма «здоровими» мішками. Бо інколи — рветься і витягаєш по одній нитці».

Микола Бойчук розповідає, що люди несли мішки: від картоплі, цукру, муки. Іноді були такі, що їх спочатку потрібно було випрати, бо пилюка не давала дихати. Зараз мають запаси з-під кави, зокрема, з Німеччини передали та Івано-Франківська. На одну сітку потрібно розпороти до двох «здорових» мішків. Також волонтерки захисні костюми плели для снайперів та розвідників з мішковини. За цей час їхні «напрацювання» отримали у Харкові, Херсоні, Миколаєві. За рік волонтери створили 250 кікімор, а за весь період — близько тисячі сіток. Зараз у «Волонтерській Юності» черга на замовлення на півтора місяця вперед — це приблизно на 20 підрозділів. За місяць в середньому сплітають 35 сіток. Хоча могли б більше, проте не вистачає рук.

У молоді роки пан Микола в армії здобув спеціальність фахівця ППО у Бердянську та Ужгороді. Зараз через стан здоров’я не може бути ближче до «нуля», тому приходить сюди.

«Кожен патріот зобов’язаний допомагати армії та державі: хтось, можливо, грошима, хтось — працею, а хтось безпосередньо на передовій. Я це роблю в такий спосіб. Колись працював токарем та охоронцем на калуських заводах, також будівельником. Тепер отримую тільки пенсію по інвалідності, з неї не дуже задонатиш. Крім мене, тут ще є чоловіки: Сергій з Харківщини — сітки плете, Михайло з Калуша — ножиці гострить, бо вони часто тупляться. Інший Михайло — ріже тонші стрічки спанбонду. У наших рядах — від студентів і до 70-літніх. Тут зібрались всі роботящі та небайдужі люди, тому почуваюсь серед них у своїй тарілці. Жодного разу не пошкодував, що відгукнувся на заклик. Ходитиму сюди й надалі, поки триває війна».

Ольга Михайлець у перший день повномасштабної війни переїхала з Києва (де прожила сімнадцять років. — Авт.) до батьків в Калуш. Розповідає, що чоловік воював ще у 2015, а у 2022 — пішов знову. Був у Сєвєродонецьку, Бахмуті, Авдіївці, а тепер — на Харківському напрямку. Вона тим часом допомагає і своєму, й іншим.

«Починала з кікімор, бо сітки не зразу виходили. Крім того, дівчата ще плетуть синьо-жовті браслети для бійців, брелоки-сердечка. Ставимо у посилки листи та дитячі малюнки. Останніх у літній період нам дуже бракує. Також беремо участь у благодійних ярмарках, щоб заробити не на шоколадки собі, а на матеріал для майбутніх виробів. Світлана та Валя роблять мотанки, а тубуси, які передали військові, розмальовує Іра. Проте останнім з продажами дуже важко».

Така сама ситуація і з додатковими руками: багато калушан думають, що «Волонтерська Юність» уже давно згорнулася. А волонтери працюють щодня (без вихідних. — Авт.) з дев’ятої ранку до закриття палацу культури, у час концертів — було і до 21:30. Хтось приходить зранку, хтось в обід, багато після роботи, зокрема, вчительки, після 19:00. Одні нарізають матеріал, інші — плетуть.

«Є постачальник, який нам дає білі відрізки від тканини. Наталя з Маріуполя вдома їх фарбує. В основному робимо сітки зі спанбонду, він легкий, практичний, не шелестить та не вигорає. У нашій команді волонтери з Херсону, в тому числі з лівого окупованого берега, Сєвєродонецька, Донеччини, Запоріжжя, Маріуполя, Харкова та інших територій, що потерпають від ворога. Практично у всіх чоловіки, сини, брати, рідні воюють, тому сидіти вдома тут не варіант. Також дякуємо постійним спонсорам нашої діяльності, до прикладу, пану Володимиру з Брукліна, який щомісяця передає гроші, за які ми можемо купити матеріал та основу. Також польські заробітчани систематично допомагають».

Жінка розповідає, що у них є зошит із записами замовлень від військових, з якими працюють напряму. Коли підходить їхня черга, то дзвонять — уточнюють розмір, колір сітки. А пізніше безплатно «Новою поштою» відправляють адресатам.

«В основному розмір сіток п’ять на шість. Сьогодні доробили дві — дванадцять на п’ять. Це потрапляє в різні напрямки та бригади й рятує життя солдат. Бувають і сумні ситуації. Восени минулого року у нас замовили десять кікімор. Четверо дівчат їх виготовляли й ще не всі сплели, як подзвонив військовий і сказав, що їх тільки четверо залишилось. Ми всі плакали, кожен сприйняв це, як свій біль. Тому вкотре просимо не бути байдужими та об’єднуватися у допомозі нашим захисникам. Можна приходити сюди, ми вам знайдемо заняття, навчимо, адже в самих не одразу все виходило. Або ж можете приносити нам мішки, тканину чи придбати тубус або мотанку і таким чином вкластись у майбутнє маскування військових», — підсумовує співрозмовниця.

Ірина Андріїв, журналістка

Олександр Заліський, оператор-монтажер

ВІКНА