“Жаліти воїнів не можна — це табу”: історія протезованого офіцера спецпризначенця (ФОТО, ВІДЕО)

Олександр Міхов — протезований офіцер елітного спецпідрозділу Нацгвардії “Омега”. Як командир бойової групи, під час виконання одного з завдань натрапив на міну. Наслідком тяжкого поранення стала ампутація ноги. Після тривалої реабілітації Олександр активно займається спортом, підтримує побратимів та виступає за облаштування міського простору в Одесі з дотриманням норм інклюзивності.

Про поранення під час завдання, ампутацію ноги та реабілітацію, спорт після протезування, фантомні болі, залежність від препаратів в госпіталі та реакцію на вулицях на військових з ампутаціями — в матеріалі Суспільного.

Олександр Міхов. Суспільне Одеса

Натрапив на міну і втратив ногу

25 травня 2023 року Олександр з групою йшли на завдання. При підході стежкою, якою йшли зазвичай, він натрапив на протипіхотну міну.

“Встав — відразу ногу зняло, я впав. Шум у вухах, писк у вухах. Дезорієнтація, ти падаєш, потім, як є можливість, ти відразу встаєш і дивишся на ноги та на всі свої моменти. Я встав, подивився, що в мене одна ціла. Одної немає. Тією, яка ціла, відразу поворушив”, — розповів Олександр.

Окрім втрати ноги на тілі були опіки та гематоми. Військовий розповів, що ноги тримав далеко одна від одної — крок був широкий, а якби був трішки вужчий, то, може, втратив би й другу ногу. Одразу ж на місці побратими наклали турнікет вище наколінника, взяли на ноші — в спорядженні, щоб швидше віднести від місця вибуху. До найближчого укриття пораненого несли близько 45 хвилин і вже там почали надавати допомогу за алгоритмом MARCH. Олександр каже, що на той час думав тільки про те, щоб йому якнайшвидше надали наркоз.

“Поки біль не починав нарощуватись, я ще сприймав гумор, жарти, анекдоти і відповідав на них. Але вже коли мене принесли в укриття, де почали мені надавати ширшу допомогу, то там вже я відчував біль набагато більше. Цей турнікет, він стягує м’язи, судини, нервові ці всі сплетіння, коротше, воно все отак затискається і це дуже-дуже боляче. І біль максимальний від турнікета, а не від самої травми”, — згадує травмований офіцер.

Побратими накладають турнікет Олександру. Фото з особистого архіву військового

Про наркотичну залежність в госпіталі

Олександр розповів, що перший наркоз отримав у харківській лікарні — там йому тиждень давали морфій. Після цього його перевезли до Києва, де лікарі намагалися обмежити від наркотичних засобів: спершу перевели на знеболювальні, потім підвищували рівень анестезії. Але за тиждень в Харкові, ділиться хлопець, настільки звик до морфіну і до наркотиків, що його організм не сприймав звичайні знеболювальні.

“Я думаю, що дуже багато військових з цим стикаються, з серйозними травмами. Для того, щоб втамувати такий біль, як від ампутації, то треба, щоб цей біль повністю зник. І не просто так починають надавати ці препарати. Дуже багато хто на них сідає. І коли у періоді лікування, наприклад, зашивають тобі кукса, і ти надалі хочеш це приймати, бо ти відчуваєш, що тобі ще треба, тобі ще потрібно полікуватись. Тобі організм каже “Дай мені й все, бо я хочу. Якщо не даси, я тобі зараз зроблю, щоб вона в тебе боліла, щоб у тебе була депресія”. І ти собі кажеш: ну я ж ще лікуюсь, а чому б ні? Але от такі моменти, коли вже зашивають, то ти вже повинен розуміти, що тобі треба вже сходити з препаратів”, — поділився Олександр Міхов.

Олександр Міхов. Фото з особистого архіву військового

З протезом, проте на спортивному майданчику

Офіцер розповів, що з самого дитинства звик займатися спортом. Каже, що такий його стиль життя.

“Коли я отримав травму, я намагався всіма способами і всю свою силу вкладав для того, щоб відновити свій фізичний стан. І зараз, в принципі, я вже вийшов на той рівень, крім бігу, тому що в мене ще немає стопи бігової. А так, я вже підтягуюся як раніше, займаюся як раніше. Можливо, деякі є види вправ, які я не можу зробити, але це все теж змінюється. Я вважаю, що я буду спроможний зробити все”, — впевнений Олександр.

Зараз Олександр займається ледь не щодня: ходить на бразильське джіу-джитсу тричі на тиждень, а також підтягується, робить вправи на брусах та качає прес.

Олександр Міхов на спортивному майданчику. Суспільне Одеса

Про реакції людей на вулицях

Ветеран розповідає, що реакції, як і люди, на його протез різні: хтось просто дякує, а хтось пропонує подарунки. Найбільше, що йому не подобається — це погляди із жалем.

“Я вважаю, що жаліти воїнів не можна і не треба. І взагалі це табу. Яка травма у людини не була — ти повинен, в першу чергу, дивитися на нього як на воїна, як на людину, яка захищала тебе, а не з травмованою просто людиною”, — вважає травмований офіцер.

На розмови поза спиною Олександр уваги не звертає. Але може відповісти, якщо чує щось жорстоке у свій бік.

“Я звик вже і до проводжання (поглядом — ред.), і до різних реакцій людей. Я себе навчив і налаштував так, що навіть коли я йду на милицях, на протезі, і хтось на мене так дивиться, як мені не подобається, то я просто підіймаю голову, розправляю плечі і посміхаюся. І дивлюся людям в обличчя, посміхаюся їм в обличчя”, — додав Олександр.

Олександр Міхов. Фото з особистого архіву військового

Про Одесу та інклюзивність

Одеса, каже, дуже подобається: у ній є своя атмосфера. Але відчуває, що місто є непристосоване для людей з інклюзією.

“Як і в кожному місті в нашій країні, є дуже багато недопрацьованих моментів, пов’язаних з інклюзивністю, з комфортом для людей, які отримували травми внаслідок війни. Для людини дуже важливо відчувати себе спроможним зробити будь-що. Не важливо ти на візку або ні. А коли ти не маєш такої спроможності, тобі що треба? Або просити допомоги, або чекати допомоги. І ти при цьому вже вважаєш себе недостатньо спроможним щось зробити. Дуже хотілося б, щоб кожен бізнесмен, кожен державний діяч, який відповідає за ці під’їзди, підходи і так далі, щоб це все виправилось. Бо я вважаю, що особливо багато грошей на це не треба. Поставити якийсь нормальний асфальтований пандус з нормальним кутом підйому для того, щоб людям було піднятися легко, без якихось зайвих навантажень”, — вважає Олександр Міхов.

Наліпка на протезі Олександра. Суспільне Одеса

Про роботу та мрії

Сьогодні Олександр розробляє мотиваційні наліпки та патчі. Перша партія — це його власна історія, з зображенням служби та протезування.

“Я хочу показувати людей з протезами, які в житті досягли якогось рівня і продовжують розвиватися, продовжують розвивати Україну в якомусь напрямку. І це мотиваційний заклик”, — Олександр Міхов, протезований військовий.

Такі наліпки Олександр планує продавати, а 25% з кожної покупки герой відкладатиме на допомогу протезованим. Також ці гроші хоче виділяти на розвиток лінійки одягу для протезованих.

“Я питав багатьох. Я питав, чи зручно їм носити, наприклад, звичайні штани? Мені розказували хлопці, що треба тут змійку зробити, наприклад, щоб було легше знімати протез. Для багатьох це важливо, але такого немає”, — додав Олександр.

Наліпка на протезі Олександра. Суспільне Одеса

Віталій Гарнов, Лілія Демидова