Безбарʼєрність як нова норма: як Париж готувався до проведення Паралімпіади і чому може навчитися Україна

Фото: freepik
військовий з інвалідністю в колісному кріслі

“Вам легше впроваджувати безбарʼєрні рішення, бо ваші люди з інвалідністю — це військові”. Саме це сказала Анн Ідальго, міська голова Парижа, нашій українській делегації, що цього вересня приїхала вивчати досвід міста при підготовці до Паралімпійських ігор.

Спочатку це викликало в мене суміш обурення і нерозуміння. Але згодом я усвідомила, що в цьому є частина правди. До великих змін суспільство має щось підштовхнути. Для Парижа рушієм стало проведення Паралімпійських ігор. Для нас — повномасштабна війна.

До 2022 року питання безбарʼєрності в Україні не було пріоритетним. У нас як у суспільства не було розуміння, для чого нам робити простори доступними. І тільки з великою війною ми почали бачити важливість безбарʼєрності там, де вона незрозуміла європейцям — адже йдеться про комфорт наших людей, які проживають велику війну. Поранених військових, які приїжджають на реабілітацію, ветеранів, що заново вчаться жити в тилу, травмованих цивільних. Ми знаємо, що трансформувати наші міста необхідно — заради наших громадян.

І я переконана, що нам є що взяти у Парижа — міста, мешканці якого максимально ігнорували питання безбарʼєрності, а потім за два роки підготувались до Паралімпійських ігор.

Люди VS історичні будівлі: нерозуміння важливості безбарʼєрного підходу

Влада Парижа довгий час намагалась зробити місто більш доступним. Але справа в тому, що французьке суспільство дуже закрите до людей з інвалідністю. Безбарʼєрність міського простору не сприймається як щось важливе — на відміну від історичних будівель.

Сам Париж — це тотальна спадщина, яку місцеві готові зберігати, поступаючись комфортом співгромадян з інвалідністю. Парижани не розуміють, чому будівлі, зведенні кілька століть тому, треба змінювати заради невеликої категорії людей. Були навіть випадки, коли активісти приковували себе ланцюгами до памʼяток архітектури, аби там не встановили пандус, тим самим змінивши фасад.

У 2005 році у Франції прийняли закон, згідно з яким до 2015 року і публічний, і приватний сектор країни мали стати доступними. Яким був результат? Ніяким. Адже суспільство глобально не розуміло, для чого це потрібно.

Зрештою, працювати у цьому напрямку почали тільки у 2022 році, коли стартувала підготовка до Паралімпіади. Не всі заходи були успішними. Так, наприклад, уряд Франції запустив грантову програму: підприємці могли отримати € 20 000 на те, щоб зробити свій бізнес більш доступним. Але, як зазначає Анн Ідальго, кількість заявок, що надійшли, була близька до нуля. Знову ж таки — суспільство просто не розуміло, для чого це потрібно.

Але варто визнати: під час підготовки до Паралімпіади Парижу чимало вдалось.

Успіхи Парижа: трансформація вулиць і громадських будівель

Головним рушієм змін стало те, що муніципалітет Парижа взяв на себе лідерство і відповідальність за впровадження безбарʼєрних рішень. Міська влада почала з впорядкування того, що безпосередньо контролює, витративши на всі ініціативи понад € 125 000 000.

В першу чергу, у Парижі зайнялися трансформацією вулиць та наземного транспорту. Наприклад, всі автобусні маршрути в столиці — а їх 59 — зробили доступними. Як і 1750 автобусних зупинок. Це коштувало € 22 000 000. Безбарʼєрними також стали всі трамвайні лінії — це 103 км та 184 станції.

Якщо говорити про вулиці Парижа, то муніципалітету вдалось зробити їх більш інклюзивними, при цьому зберігши історичність міста.

Одним з простих, але ефективних прикладів є оновлення болардів — стовпчиків, що відгороджують пішохідні зони від проїжджих частин. Задавалося б: це елемент, через який легко перечепитися, особливо вночі. Його треба обходити або обʼїжджати на кріслі колісному — це теж не додає зручності. Але французи знайшли вихід. По-перше, боларди зробили високими, приблизно до рівня поясу людини — аби на них можна було спертися, поки чекаєш на переході. По-друге, верхівки стовпчиків пофарбували в білий: таким чином людям з порушеннями зору легше їх помітити. Це рішення, що не потребує великих інвестицій — і разом з цим вирішує одразу декілька проблем, з якими стикаються люди на вулиці.

Але, звісно, були і дороговартісні зміни. Так, € 3 600 000 інвестували у встановлення 1790 звукових модулів на 228 перехрестях для людей з порушеннями зору.

Другий, не менш важливий напрямок діяльності міської влади — це робота з громадськими будівлями, що не є історичною чи архітектурною спадщиною.

Наприклад, активно працювали з Центром Кубертена — спортивним комплексом, побудованим в 1930-ті роки. До спадщини відноситься тільки фасад будівлі, тож приміщення всередині можна було трансформувати. Там в чотири рази збільшили кількість місць для людей на кріслі колісному. Багато де розмістили розетки — аби можна було підзарядити крісло колісне або протез. Цікаво, що в будівлі навіть “зрізали” півтора метри висоти трибун, аби зробити їх більш доступними. Безбарʼєрними зробили вбиральні та роздягальні, на поверхах встановили доступну навігацію, написи на якій дублюються шрифтом Брайля.

Оскільки спортивна арена доволі гулка, туди додали акустичні панелі, аби знизити інтенсивність шуму. А от що мене вразило, так це тихий простір для сенсорно чутливих людей, який облаштували недалеко від арени. Але і коштувало це немало: на один тільки Центр Кубертена виділили € 5 400 000.

Загалом планується, що до 2025 року стане доступним 91% паризьких муніципальних установ, які відкриті для громадськості.

Ще одним прикладом роботи у напрямку безбарʼєрності стало створення районів підвищеної доступності.

Це флагманський проєкт, в межах якого у Парижі трансформували 17 окремих кварталів. Мета проєкту — зробити так, аби мешканці цих районів могли легко пересуватися і отримувати доступ до послуг у межах 15-хвилинної прогулянки від свого дому. Для кожного з таких кварталів розробили пріоритетний маршрут, який проходить через різні громадські та приватні установи, що охоплюють широкий спектр послуг: освіту, охорону здоровʼя, релігію, культуру, спорт тощо. Трансформація одного району коштувала € 500 000.

З одного боку, у цьому проєкті французи наробили багато помилок: наприклад, у таких кварталах дуже мало тактильної навігації, недоступні вуличні меблі та не марковані сходи, не всюди оновлене покриття.

З іншого боку — це нормально, адже вони працюють з доступністю лише два роки і тільки вчаться робити це правильно. Зрештою, саме так і починається справжній шлях до безбраʼєрності: ви робите, тестуєте, переробляєте — і повторюєте це доти, доки не стане якісно.

Які практики українських міст можуть запозичити європейці

Ми звикли говорити про те, що Україні варто запозичувати європейські практики. Але якщо говорити про доступність, то в українських міст є достатньо впроваджених безбарʼєрних рішень, що можуть слугувати прикладом для інших. Звісно, нам ще довго рухатися до рівня скандинавських країн — та, наприклад, Франції є чому в нас повчитися. Спираючись на пʼятирічний досвід нашого бюро у роботі з доступністю, я можу сміливо сказати: Україна за цей час зробила величезний прорив. Як у розумінні того, чому безбарʼєрність важлива, так і у впровадженні таких проєктів.

Наприклад, влада Вінниці системно працює над реалізацією доступних рішень і затвердила Програму розвитку безбарʼєрного простору на 2024-2027 роки. У місцевих новинах регулярно зʼявляється інформація, скільки пандусів встановили у місті за минулий місяць. І це дуже правильний підхід. Бо безбарʼєрність вимагає системності і маленьких кроків: встановлення пандусів, нанесення пішохідних переходів. І тільки разом ці дрібні рішення складають велике безпечне і комфортне місто.

А Славутич став першим містом в Україні, де в стратегії є розділ, присвячений безбарʼєрності. У 2020 році наше бюро створило у місті Лабораторію безбарʼєрних рішень. Це дозволило місту реалізувати програму з доступності, а ще — в перше в Україні запровадити посаду омбудсмена з безбарʼєрності. Багато років наша команда допомагає Славутичу робити будівлі безбарʼєрними. Тобто навіть маленькі міста з невеликими бюджетами можуть дбати про доступність публічних просторів — і комфорт мешканців.

У Львові активно займаються безбарʼєрністю туристичної інфраструктури. Декілька років тому у Музеї Пінзеля облаштували доступний вхід, а також створили тактильну експозицію. А на початку цього року львівська влада запустила онлайн-карту “Доступне місто”, де можна знайти інклюзивні заклади та локації. Це — хороша динаміка після реконструкції привокзальної площі, яка була невдало пропрацьована з точки зору доступності.

У той же час Київ працює над створенням Стратегії розвитку міста до 2027 року. Передбачається, що публічний простір, а також всі міські сервіси і послуги мають стати однаково доступними для всіх. Але це не про початок безбарʼєрного шляху для Києва, а про систематизацію всіх процесів, що вже відбуваються. Так, станція метро “Святошин” у столиці — найдоступніша в Україні. Тут є широкі проходи, підйомник та ліфти, що дублюють сходи, поручні різної висоти. А тактильну навігацію тестували люди з порушеннями зору.

Також зараз ми розробляємо стратегію з безбарʼєрності для Полтави. Разом з Міністерством охорони здоровʼя ми створили Посібник з безбарʼєрності реабілітаційних відділень — це те, що допоможе підготувати лікарні та інші заклади до тієї кількості травмованих, з якою Україна стикається сьогодні. За ініціативи Міністерства соціальної політики наше бюро розробило Посібник зі створення безбарʼєрного простору центрів життєстійкості для надання психосоціальної підтримки та волонтерства. Це все — кроки на шляху до безбарʼєрної України.

Які висновки ми можемо зробити з підготовки Парижа до Паралімпіади?

По-перше, як ми бачимо, питанням безбарʼєрності починають займатися тільки тоді, коли воно стає нагальним. У випадку Парижа це була Паралімпіада: на місто дивився весь світ і влада була вимушена працювати над доступністю публічних просторів.

У випадку України — це повномасштабна війна, внаслідок якої тисячі військових та цивільних отримують травми. І ми не можемо собі дозволити не займатися безбарʼєрністю, адже ми маємо адаптувати наші міста під їхні потреби.

По-друге, системність — це ключ до успіху. Влада Парижа розробила стратегію і визначила план по кожному типу інфраструктури, яким володіє місто. А спираючись на наш досвід розробки стратегій для українських міст, я можу підтвердити: громади, в яких є стратегії, завжди розвиваються набагато швидше. І мене дуже тішить, що у все більшої кількості міст виникає запит на це.

По-третє, саме поетапний підхід допомагає досягати великих цілей. Так, у Парижа є стратегія на багато років вперед. Але разом з цим кожен заступник мера щороку обирає для свого напрямку роботи ціль в контексті безбарʼєрності. І працює над нею 12 місяців. Коли є конкретна мета і конкретна людина, яка за неї відповідає, робота йде набагато ефективніше.

Досвід Парижа цікавий тим, що його можна розкласти на прикладні поради — і це те, що важливо для України. Адже в наших людей точно є розуміння, для чого потрібно працювати над безбарʼєрністю громадських просторів. І серед українських підприємців стає все більше людей, які готові брати на себе відповідальність, адаптувати свій бізнес, робити його більш доступним. Що нам потрібно зараз — так це злагоджена робота держави, громад і бізнесу. Бо тільки спираючись на партнерську взаємодію і міжнародний досвід, можна створити доступний простір для українців.

Вікторія Тітова Вікторія Тітова , CEO урбан-бюро Big City Lab

LB.ua