Коли у вересні 2014 року маленький Сашко Колобухов з Києва вперше переступив поріг садочка “Дитина з майбутнім”, йому було лише два з половиною роки. Це була крихітна, розгублена дитина з великими очима, повними тривоги й нерозуміння світу. Він не говорив, майже не контактував з людьми, не відчував небезпеки, не вмів просити, показувати, чекати. Його життя було схоже на окремий острів, відрізаний від материка людського спілкування.
Мама Анастасія знайшла цей садок випадково — через інтернет. Але перша ж розмова з незмінною директоркою закладу Наталією Стручек стала для неї променем світла у довгій темряві невизначеності. Жінка відчула: тут не просто працюють із дітьми, тут вірять у них. Тут бачать не діагноз, а особистість. І відразу прийняла рішення про те, що її син має потрапити саме сюди.
До садочка Сашко прийшов у підгузку, з кількома звуками замість слів, без навичок самообслуговування, без розуміння правил і меж. Його тіло було напружене, рухи — незграбні, сенсорний світ — хаотичний і болісний. Але день за днем, терпляче, м’яко, з любов’ю і професіоналізмом, педагоги, логопеди, нейропсихологи, інструктори з фізкультури вчили його найпростішому й водночас найважливішому: їсти, одягатися, тримати ложку, складати іграшки, тримати контакт, чекати своєї черги, радіти поруч із іншими дітками.
За кілька місяців хлопчик навчився ходити до туалету і у підгузку не було більше сенсу, почав самостійно їсти, розуміти звернену мову. А ще — довіряти. Світ перестав бути суцільною загрозою і став місцем, де можна вчитися, гратися, сміятися, помилятися і знову пробувати.
Мама стала частиною команди. Вона виконувала всі рекомендації вдома, бо з самого початку їй чесно сказали і застерегли: результат можливий лише тоді, коли батьки й фахівці йдуть поруч, тримаючись за руки, дивлячись в один бік — у майбутнє дитини. Тому все засвоєне Сашком у закладі повторювалось сотні разів і вдома.
Через два з половиною роки Сашко випускався із садка вже зовсім іншим хлопчиком. Не «відміченим» діагнозом, а наповненим уміннями, досвідом, вірою в себе. Попереду був звичайний дитсадок, школа, тьютор, нові виклики, війна, евакуація, повернення до Києва наприкінці 2023 року. Але фундамент, закладений у ранньому дитинстві, виявився не просто дуже міцним, а цементуючим, витримавши всі випробування.
Сьогодні Сашкові 13 років. Він прекрасно розмовляє, глибоко розмірковує, із завзяттям читає, має чудовий музичний слух, займається плаванням і, звичайно, переживає підлітковий вік, як і тисячі його однолітків, має свої емоційні труднощі, над якими працює разом із психіатром і терапією. Так, його розвиток дещо повільніший, ніж у ровесників, і за рівнем він ближче до десятирічної дитини, але він живе, навчається, спілкується, має інтереси і радості.
Мама Анастасія ділиться відчуттями:
“Коли я згадую, що колись мій син не міг сказати навіть “мамо”, а сьогодні спокійно будує речення, ділиться думками, жартує і частенько сперечається, — у мене щоразу навертаються сльози. Це не просто слова, це його віконце у світ, яке відкрилося завдяки рокам терплячої і невпинної праці. Я бачу, як він мислить, як формулює бажання, як намагається бути почутим. І для мене це найбільше диво з усіх можливих. Раніше Сашко не міг навіть тримати ложку, не розумів, як одягнутися, як подбати про себе. Сьогодні він сам збирає речі, сам їсть, сам піклується про свій простір і своє тіло. У цій самостійності є не просто побутова навичка — у ній є відчуття гідності, відчуття “я можу”, “я впораюся”. І кожен такий крок для нас — маленька перемога над безсиллям минулого”.
Із безпорадного малюка, загубленого у власному тілі й відчуттях, Сашко став хлопцем, який іде своїм шляхом. Повільніше, можливо, ніж інші. Але впевнено.
Поруч із історією хлопчика — історія його молодшої сестрички Ніки, дівчинки з рідкісним синдромом Кабукі (перша діагностована дитина в Україні), яка прийшла в той самий садочок з гастростомою, вживаючи лише перемелену їжу й розмовляючи з великими труднощами – небагато і не чітко. Від народження Ніка страждала на мʼязову недостатність та розщеплення піднебіння.
І вона теж всьому навчилася — їсти тверду їжу, взаємодіяти, любити сцену, людей, життя. Фахівці садка старанно працювали над сенсорикою та моторикою. Також за словами мами, логопед Ігор Телюк провів надзвичайну роботу над мовленням дівчинки – її словниковий запас збільшився, дитина заговорила набагато чіткіше. Інші педагоги садка працювали над навичками самообслуговування і, найцікавіше, – привели величезну любов до навчання і пізнання світу. Наразі дівчинка відвідує державний дитсадок логопедичну групу і з нетерпінням чекає наступного року, аби нарешті потрапити до звичайної школи з учнями, вчителями і домашніми завданнями.
Ці дві дитячі історії — мов живе підтвердження того, що раннє втручання, комплексний підхід професійної команди, співпраця і віра батьків здатні змінити якість життя. Мама дітей зазначає:
“Садок “Дитина з майбутнім” для нас — це не просто заклад чи корекційний центр. Це місце, де моїх дітей вперше по-справжньому побачили, не як “важких”, не як набори різноманітних симптомів, а як маленьких людей, яким боляче, страшно і дуже потрібна допомога. Тут їх навчили найелементарнішого, з чого починається гідне життя: їсти, одягатися, відчувати своє тіло, розуміти межі, комунікувати з іншими дітьми, не боятися світу. Логопеди, нейропсихологи, фізрук Андрій, який буквально збирав їх тіла по частинках, сенсорику, пальчики, координацію, — кожен з них вклав у моїх діток частинку свого серця. А Наталія Стручек була тим стрижнем, який постійно спостерігав, аналізував, скеровував, підбирав саме тих фахівців, які були потрібні в конкретний момент. І найцінніше — тут одразу сказали правду: без участі батьків дива не буде, ми маємо бути командою. Саме в цьому садочку Сашко і Ніка вперше відчули, що вони не “не такі”, а просто інші, і що цей світ може приймати їх, підтримувати і допомагати вирости в людей, здатну жити серед інших і бути щасливими”.
І в її словах звучить головне: надія. Надія для інших батьків, які сьогодні стоять на початку цього непростого шляху. Надія, що аутизм — не вирок. Що любов, своєчасна допомога і щоденна праця можуть відкрити двері у світ, де є спілкування, розвиток, радість і щастя.
Бо кожна дитина — це не діагноз. Це майбутнє. І воно можливе.
Сьогодні мама звертається до інших батьків дітей з аутизмом і важкими порушеннями розвитку з простим, але дуже глибоким переконанням: шукати допомогу якомога раніше, не втрачати час, не боятися фахівців і не залишатися наодинці. Формувати індивідуальну програму, вчитися, бути в ресурсі, пам’ятати правило: спочатку киснева маска на себе, потім — на дитину. І вірити.
Бо історія Сашка і Ніки Колобухових — це історія про те, що раннє втручання, любов і професійна команда, яка працює разом, здатні змінити долю. Про те, що навіть найскладніший старт не перекреслює можливості щасливого, наповненого життя. І про те, що садочок може стати не просто місцем навчання, а частиною родини, яка назавжди залишається в серці. І на звʼязку.
