|
Як сучасні митці генерують зв’язки між людьми
Останньої неділі вересня світ відзначив Міжнародний день глухих, а 10 жовтня відзначатиме Всесвітній день захисту зору. Для України — це ще один привід згадати про людей, яким у нашій державі значно важче отримати добру роботу та якісне дозвілля, — людей із вадами зору та слуху. Втім, багато хто з них не лише намагається влаштувати своє життя, а й допомагає іншим. Крім того, чимало цікавих проектів та ідей, розроблених для слабкозорих людей та людей із вадами слуху, ініціюють громадські активісти та просто небайдужі люди.
Кілька років тому «День» досліджував тему книжок та видань для слабкозорих та сліпих людей. Тоді ми дізналися, що люди з вадами зору читають більше, ніж зрячі. І це попри те, що в Україні майже не виходять книжки шрифтом Брайля. Ситуацію тоді й тепер рятують ініціативи небайдужих. Вони записують аудіокнижки, залучають слабкозорих та сліпих людей до мистецтва тощо (детальніше — у статті «Знання наосліп» у «Дні» №219 від 1 грудня 2011 року). А нещодавно «День» опублікував розмову з президентом Асоціації перекладачів жестової мови Мариною Ліферовою. У ній, зокрема, йшлося про те, що в Україні є «клоуни, які не чують, кухарі, художники, архітектори… Наприклад, у Києві метро будує глуха людина Олексій Нашивочников. Він побудував не одну станцію метро. І в усіх своїх інтерв’ю він зазначає: жестова мова, образи та багатовимірність — усе це йому допомагає в роботі». (детальніше про це — у статті «Країна глухих і відкритий світ» у «Дні» № 140 від 9 серпня 2013 року). Загалом же, за приблизними підрахунками ВООЗ, на планеті живе майже 300 мільйонів людей, які мають проблеми зі слухом. В Україні — орієнтовно півтора мільйона. Наше видання продовжує знайомити читачів із цікавими ініціативами, спрямованими на соціалізацію людей із вадами зору та слуху і на подолання стереотипів щодо них. Останні приклади дієвої самоорганізації — ГО «Центр розвитку слабочуючих дітей», створений цього року в Новій Каховці, та проект двох українських художників Юлії Костерєвої та Юрія Кручака — «Невидимий шлях», присвячений інтеграції людей із проблемами зору через мистецькі практики.
Для українських художників Юлії Костерєвої та Юрія Кручака (група Open Place) мистецтво — своєрідний філософський камінь, який перетворює «залізо» відчуження на «золото» взаємодії різних спільнот. Вже кілька років митці працюють із незрячими людьми, потихеньку змінюючи буття навколо. Про помітні результати своїх проектів та нові творчі практики Юлія та Юрій розповіли «Дню».
ГЕРОЇ, ЗНАЙДЕНІ НАОСЛІП
М. П.: — Чому ви звернулися до проблем людей з вадами зору?
Юлія Костерєва: — Раніше у мене було відчуття, що є суворий розподіл на «інвалідів» та «неінвалідів» і ці дві групи існують окремо одна від одної. Стратегія нашої з Юрієм творчості — через мистецтво поєднувати різні спільноти. Люди з вадами зору представляли, як нам тоді здавалося, найбільш закритий сегмент суспільства, а художники — найбільш відкритий. Спершу ідея проекту звучала як «Мистецтво для всіх». Нам було цікаво, як художники, які зазвичай покладаються на візуальні відчуття, можуть взаємодіяти із незрячими, як незрячі взаємодіють зі світом та як ми можемо бути корисні один одному.
Бачення ситуації виникло 2006 року, а основний масив подій відбувся 2007-го. Центральний проект, присвячений інтеграції людей із проблемами зору, — «Невидимий шлях» (англ. Invisible way. — Авт.).
М. П.: — З чого почалася практична реалізація задуму?
Юрій Кручак: — Коли з’явилася ідея такої взаємодії, ми потрапили до проекту у Литві, де познайомились із незрячим хлопцем, який брав участь у перформансах місцевих поетів. Здивувало, що цей хлопець не користується паличкою: по-перше, він завжди був у супроводі когось, по-друге, пройшов у Америці курс адаптації у місті. Ми зробили з ним кілька перформансів і після повернення в Україну стали шукати можливостей для продовження проекту, цікавились, як відбувається реабілітація людей з вадами зору у нас.
М. П.: — Чи легко було залучити таких людей до участі у «Невидимому шляху»?
Юрій К.: — У більшості наших проектів, і цей — не виняток, спочатку ми виокремлюємо певну проблему чи особливість культури та досліджуємо її, на цьому етапі з’являються люди-репрезентанти даної теми, і під час спілкування з ними проявляються певні образи й герої.
Ми завжди шукаємо стратегію, яка найкраще підходить до конкретної ситуації, тому люди розуміють, у чому беруть участь. Для Invisible way ми співпрацювали з реабілітаційним центром для сліпих у Києві. Ми побачили, що у людини, яка приїжджає туди, немає уявлення про місце, де вона перебуває, і щоб прояснити «картину світу», їй необхідний макет, який ми, до речі, й зробили.
М. П.: — А спільнота пропонувала вам власні ідеї?
Юрій К.: — П’ять років тому спільнота була більш замкнутою, безініціативною, мала потреби, але шляхів їхнього задоволення ще не було представлено.
Юлія К.: — Це залежить від того, що сприймати як пропозицію. Наприклад, для серії фотопортретів незрячих з «Невидимого шляху» ми задавали людям канву образу: ви — герой, а антураж та обстановку добирали разом. Їхнє уявлення про героїзм передавало внутрішній стан та відрізнялося від образів, які продукуються у нас візуально через мас-медіа.
М. П.: — Як мистецтво вплинуло на ваших героїв?
Ю. К.: — Працюючи з проектом, ми проводили для незрячих майстер-класи зі скульптури: раніше цього не було у реабілітаційній практиці, і потім багато людей розпитували, як у домашніх умовах обпалювати глину, а лікарі цікавилися, як організовувати такі майстерні знов.
Пацієнти реабілітаційного центру дзвонили нам, запрошували кудись, приводили у свої кімнати. Під час такого спілкування ми відкривали багато нового: так, у незрячих не існує лінійної перспективи, а якщо їм щось сниться, вони вважають, що думають.
М. П.: — Ви багато працюєте за кордоном. Простежували, як взаємовідносини між сліпими та зрячими людьми відрізняються у світі?
Юлія К.: — Фотографії з «Невидимого шляху» 2011 року експонували на незалежному ярмарку сучасного мистецтва Supermarket у Стокгольмі, а минулого року — в Амстердамі. Відеороботи демонстрували на фестивалях також в Амстердамі та 2011-го у Стокгольмі.
У Європі ці роботи дійсно читають трішки інакше, це пов’язано зі специфікою нашого мислення та різницею культур. У нас більше сприймають зовнішню сторону робіт, у Західній Європі люди цікавляться й тим, як усе зроблено, для них дуже важливий морально-етичний критерій.
Юрій К.: — У Голландії та Швеції роботи «Невидимого шляху» отримують більше тлумачень, інтерпретують саме значення роботи із незрячими. У нас думки про людей з вадами зору ґрунтуються на співчутті, а там їх не сприймають як інвалідів, їхню особливість розглядають як можливість для трактувань.
М. П.: — Частина «Невидимого шляху» — аудіоінсталяція Points of way, яка передає досвід буття сліпої людини у місті. Як зрячі люди реагують на цей арт-об’єкт?
Юлія К.: — Вони розмірковують, як це було зроблено технічно і намагаються створити повну картину «невидимого» міста. Відбувається певна гра: люди переміщуються з одного квадрату інсталяції в інший якомога скоріше, домовляються стати одразу у кілька квадратів, щоб почути, що буде, коли звуки поєднаються.
Взагалі мені цікаві роздуми людей про те, як наші проекти можна використовувати практично, наприклад, для реабілітації незрячих. Відбувається пряма взаємодія із соціумом, і він сам починає продукувати ідеї того, як контактувати з певними людьми.
М. П.: — А що буде з «Невидимим шляхом» далі?
Юрій К.: — Думаємо систематизувати проект та розробити його виставковий варіант, намагаємось розширити його географію, є пропозиції щодо участі від митців з Харкова. Можливо, проведемо ще один майстер-клас з ліпки, на який запросимо різних художників та скульпторів.
«ТИХИЙ ПРОРИВ»
М. П.: — Чим ваше мистецтво відрізняється від «традиційних» практик, наприклад, живопису?
Юрій К.: — Зазвичай митець визначає точку зору на певні події, і можна лише сприйняти її чи ні, а нам цікаво, коли точок зору багато і глядач є співучасником митця. Місія художника тут у створенні платформи, на якій вмістяться дії якомога більшого кола людей, а витвір мистецтва розглядається як можливість для комунікації з трьох складових: автор, глядач та герой твору.
Зараз поступово приходить розуміння того, що мистецтво невід’ємне від контексту, у якому існує, і ми можемо створювати не тільки арт-об’єкт, а й нові соціальні умови. В Україні, незважаючи на певні обмеження, вільна атмосфера для нових творчих практик, а оскільки люди ще не виробили «імунітету» до їхнього впливу, це хороший спосіб змінювати культуру і суспільство.
Юлія К.: — Наведу приклад з власного досвіду. 2011 року ми брали участь у проекті Mindware. Technologies of Dialogue у Любліні, одним з його аспектів був вплив нових медіа на комунікацію. Наша частина проекту мала назву Net of the dream. Спочатку ми виокремили місцеві будинки культури, які брали участь у спільних подіях віртуально, але у реальному житті ніколи не контактували. Нашим завданням було зробити цю реальну, «фізичну» комунікацію.
Ми підготували банер, частини якого «розійшлися» по обраних будинках культури, це були пропозиції, як візуально передати ідею діалогу, і потім кожна із організацій їх розробляла. Представники інституцій мали презентувати проекти у «своїх» районах міста, але перед цим вони «випадково» зустрілися у центрі Любліна, з’ясували, що були задіяні у тих самих програмах, та познайомилися.
Завдяки цій зустрічі організації самостійно зініціювали спільні проекти, їм не потрібно було реагувати на пропозицію муніципалітету, яка могла ніколи не з’явитися. Так, одна група була вчителями, а інша представляла заклад для ментально хворих людей — ці організації домовилися про співпрацю.
М. П.: — Які ідеї розробляєте зараз?
Юлія К.: — Ми працюємо не з конкретними проектами, а зі стратегіями, які можна застосувати у певних програмах. Зараз ми розробляємо стратегію, як зробити місто більш комфортним та дружнім за допомогою соціального плакату, та цю ідею ще треба формулювати.
Юрій К.: — Нам хочеться розробити концепцію міждисциплінарного культурного центру, який виробляв би нову ідентичність, поєднуючи елементи художнього та соціального. Ми цікавимось, як будувати споруди, які б трансформувалися разом із суспільством та частково були б «медіумами»: одна їхня частина була б сховищем знань, інша — проектором майбутнього і тимчасовим інтерфейсом теперішнього.
Марія Прокопенко, Донецьк
