Доступне місто – це історія про гідність, – Карина Кардаш, яка пересувається на колісному кріслі (ФОТО)

“Доступне місто – це історія про гідність”, – Карина Кардаш, яка пересувається на кріслі колісному
Фото: Еспресо Захід

“Еспресо.Захід” провело день із людьми, які користуються колісними кріслами, аби зрозуміти рівень доступності Львова та перевірити, чи дійсно заклади, які називають себе інклюзивними, є такими

Карина Кардаш пересувається на колісному кріслі з 12 років. Вона членкиня правління “Групи Активної реабілітації” – організації, яка фокусується на ураженнях спинного мозку. Цільовою аудиторією громадської організації є люди лише з такими видами травми, які пересуваються на кріслі колісному та не матимуть змоги за медичними показниками отримати протез.

Жінка відзначає, що після початку повномасштабного вторгнення схоже пошкодження щонайменше отримало 500 українців. Це число – люди з ураженням спинного мозку, які потрапили у поле зору Групи Активної реабілітації, насправді ж таких пацієнтів може бути значно більше.

Ми вирішили зустрітися з Кариною, аби проінспектувати Львів і перевірити, якою є ситуація у місті з доступністю та поговорити про те, як живеться маломобільним мешканцям.

Туалети, вказівники та пандуси

На зустріч жінка приходить із колегою Іваном. Чоловік є учасником ГО зовсім нещодавно. Він із Покровська, там працював шахтарем, аж доки ворожий снаряд не влучив у його домівку. Як наслідок – ураження спинного мозку через мінно-вибухову травму.

Івана скерували на реабілітацію до Львова, він тут і залишився. Тепер також ходить на колісному кріслі та навіть допомагає іншим адаптуватися до нового життя на кріслі.

Ми зустрічаємось в одному із районів Львова, на Сихові. Тут нещодавно в Центрі Довженка встановили пандус на вулиці й електронний підіймач до вбиральні. Сюди й прямуємо на інспекцію.

Територія перед центром оздоблена плитами, Карині з колегою стає важче рухатися через покриття.

“Аби Центр Довженка вважався доступним, там має бути спеціальне покриття, щоб людина могла нормально до нього дістатися. Зараз ми застосовуємо спеціальні навички, аби переїжджати великі відстані між плитами. Але є люди, яким це просто не доступно через їхні фізичні кондиції”, – зазначає жінка.

Наступним кроком стає вхід до Центру. Для цього маломобільним людям треба скористатися пандусом. Його Карина оцінює як доступний. Жінка каже, що ним можна послуговуватися самостійно, адже тут є поручні на двох висотах, правильне покриття та кут нахилу.

Важливо зауважити, що на пандусі має бути саме два поручні. Ними часто користуються люди, які мають ураження однієї сторони й у них, до прикладу, одна рука погано працює. Тоді людина може допомогти собі піднятися іншою рукою.

“Іноді пандуси розташовують надто крутими, маломобільній людині таким майже неможливо піднятися. У таких випадках це не є елементом архітектурної доступності, а таким самим бар’єром, якби там були просто сходинки”, – пояснює Карина.

На вході ми також помічаємо перепад висот. Для незрячих людей тут виникла б проблема, бо жодних покажчиків щодо цього немає. Людина може не відчути перепаду, перечепитись і впасти.

Контрастної позначки про вхід теж немає. Ми бачимо напис “відчинено”, однак людина, яка має ураження зору, матиме труднощі з тим, аби побачити табличку. Тут також немає тактильної плитки, яка показала б напрямок руху та попередила про перешкоди незрячому відвідувачу.

“У заклад повинна мати змогу потрапити людина з будь-якими фізичними кондиціями. Якщо ми говоримо про нас із вами, ми зможемо відчинити ці двері й потрапити туди без перешкод. Якщо говорити про людину, в якої було ураження ще й верхньої кінцівки, то вона цього зробити вже не змогла б. Тому хороші двері – це ті, які розсуваються автоматично. Звісно, цього не можна досягти всюди, тому двері мають принаймні відчинятися без зусиль, аби ручку можна було зачепити кистю, навіть якщо в тебе не працюють пальці”, – пояснює жінка.

Однією з великих проблем для маломобільних людей є недоступні туалети. Карина каже, що відколи вона ходить на колісному кріслі та відвідує громадські місця, для неї більшість туалетів стали такими.

У січні 2024 року, у Центрі Довженка з’явилися підіймачі. Однак покажчиків, які вели б сюди, знову немає. Ми також дізнаємося, що, аби “увімкнути” підіймач, до нас має підійти працівник Центру з ключами від пристрою.

“Це погано, тому що я така сама людина, яка заплатила кошти, аби подивитися фільм, отримати послугу. Не має бути нічого особливого – ключиків чи спеціальних людей, які біжать відчиняти туалет. Має бути рівний доступ для всіх у вбиральню чи будь-яке інше приміщення, яке існує для задоволення потреб людини. Це історія про гідність, адже ми платимо податки, які чомусь на рівні муніципалітету не забезпечили комфортні умови, щоб у людини була змога гідно сходити в туалет, а не бігати кудись із проханням впустити.

Після того, як заходимо до вбиральні, пробуємо увімкнути та вимкнути світло. Вмикач розташований на зручній висоті. Дзеркало також комфортне та понижене – зазвичай воно під стелею, іронізує Карина. Скористатися рукомийником також можливо, однак у туалеті немає поручнів.

“У нас є туалет, куди можна потрапити, але якщо людина буде на колісному кріслі, наприклад, електричному, їй буде вкрай важко сюди поміститися. Щодо дверей – ручка хороша, але вартує зробити так, аби в людини виникало менше зусиль, коли ми відчиняємо двері”, – зазначає Карина.

У концертному залі розміщений ще один електронний підіймач. Він новий, ним ще не користувались, а тому поки що скористатися нам не виходить навіть із допомогою працівника Центру Довженка.

Карина дає пораду закладам, які починають позиціювати себе як доступні: їм варто рекламувати себе. Це так само важливо, як і реновації. Люди звикають, що в приміщенні немає доступності, а тому продовжують не ходити сюди попри оновлення.

Інклюзивність та укриття

У зв’язку з тим, що більшість укриттів Львова не обладнані пандусами чи підіймачами, маломобільні містяни не мають змоги належно реагувати на тривоги. Наші співрозмовники кажуть, що раніше ходили в укриття при церкві біля будинку. Ще одним варіантом був паркінг. Зараз до сховища церкви не пускають. Відтак Карина з Іваном говорять, що перестали ходити до шелтерів. Під час останнього прильоту у Львові Карина ховалася у ванній.

У Центрі Довженка також є укриття, його наразі обладнують, однак зайти на колісному кріслі туди не вдалося. Щоб дістатися в приміщення, треба подолати тротуарну плитку та сходи, а пандуса з цього боку Центру Довженка не було. Покажчика про наявність укриття ми також не побачили.

“Раніше все, що могли запропонувати маломобільним людям в Україні, – це бути вдома. У довідках писали “лежачі хворі”. Це означало, що держава не створювала інфраструктури доступності й не враховувала, що люди з інвалідністю мають якось працювати, ходити на концерти, зустрічатися з друзями. Ми мали бути вдома, бо держава так сказала. Зараз ситуація, по суті, не змінилася, усе відбувається в процесі. Наразі все залежить від того, наскільки ми будемо проактивні. Якщо будемо більш пасивні – будемо років 30 ще “валандатись”.

Транспорт і заклади міста

У зв’язку з тим, що громадський транспорт Львова не є надто інклюзивним, протягом життя люди з інвалідністю намагаються прораховувати кожен крок наперед. У “вісімку” ми заходимо доволі успішно, низькопідлоговий трамвай дозволяє це зробити. На виході з транспорту використовуємо відкидну рампу за допомоги водійки.

По дорозі помічаємо пандус на вході до торгового центру “Роксолана”. Його Карина жартома називає “БДСМ-елементом”.

Насправді ж пандус ненормативний через два пази, які не є універсальними. Зазвичай колісне крісло буває різної ширини, яке може не підходити до цих пазів. Також тут ненормативний кут нахилу, а в поручнях товщина не дозволяє скористатися ними належно.

Центр міста також приносить нові випробування. Карина розповідає, що на пішохідному переході на вулиці Соборній уже мінімум двічі падала з крісла через бруківку та крутий спуск. Цього разу переходимо дорогу успішно.

Бруківка у Львові є не тільки об’єктом обговорення у місті, а й приносить багато проблем для людей з інвалідністю. Карина своєю чергою ділиться, що вона не проти бруківки, але, приміром, за кордоном вона прокладена іншим чином.

“У багатьох містах Європи вона прокладена без цих дір. Ці каменюки дуже важко перейти. Лишайте бруківку, але зробіть її комфортною”.

У зв’язку з тим, що у Львові нещодавно з’явилася онлайн-карта із безбар’єрними закладами та місцями, вирішуємо завітати у два з них.

У барі “MAD BAR’s HOUSE” офіціанти виносять розкладний пандус. Його регулюють відповідно до ширини коліс крісел Карини й Івана. На перший погляд, усе доволі зручно, однак варто зауважити, що заходимо ми до приміщення в обідній час п’ятниці. У закладі майже немає людей. Але якщо прийти сюди ввечері, ситуація може змінитися, зазначає Іван.

“Увечері тут зазвичай багато народу, і починається уся ця “двіжуха”. Бармени, офіціанти кидають свою роботу і починають займатися пандусом. Це щось таке спеціальне, що створюється для нас. Але для чого, якщо можна зробити пандус спочатку або ж на етапі проєктування закладу не робити цих сходинок”.

У барі також присутній ліфт, ним ми дістаємося на третій поверх. Тут знаходимо лише один доступний столик, біля інших є по дві сходинки. В закладі також є інклюзивна вбиральня на кожному поверсі, це великий плюс.

В іншому місці, “Ірландський паб Дублін”, нас зустрічає власниця закладу. Попри те, що пивоварня позиціює себе як доступну, жоден зі столиків не дозволяє нашим співрозмовникам примоститися біля нього через лави та диванчики біля них.

Санвузол у закладі робили з того приміщення, яке було, тобто від початку його не планували робити доступним для всіх. Карина каже, що в ньому недостатньо місця. До прикладу, стіна перед унітазом розміщена занадто близько, що не дає можливості під’їхати у зручний спосіб. А людині на колісному кріслі електричного типу також може бути недостатньо простору.

Поволі завершуємо нашу інспекцію. Попри те, що Львову ще далеко до ідеалу інклюзивності, Карина називає його найзручнішим в Україні. Вона розповідає, що коли людина отримує ураження спинного мозку, надалі її доля залежить від особистих характеристик.

“Якщо ти впертий і наполегливий, то з часом адаптуєшся і все ще будеш наполегливим, тільки на колісному кріслі. Якщо говорити про людей, які мають інвалідність із дитинства – їх часто виховують за певною парадигмою, що ти “інвалід”, тобі нічого не доступно, сиди вдома. Людина, яка має порушення мовлення, матиме ще більше проблем із відстоюванням своїх прав та позиції. Те, наскільки вона може бути голосною, аби її почули, залежить від багатьох факторів. Зараз виживають найсильніші. Ми, як країна, де буде багато людей з інвалідністю, не можемо дозволити собі, щоб ці українці були дискриміновані й нереалізовані. Від цього втрачатиме держава, люди будуть дискриміновані, їхня гідність буде принижена і розчавлена, як наслідок – зростатиме безробіття, а це людський капітал який міг би підтримувати економіку. І про це треба пам’ятати”, – підсумовує жінка.