Дивись.info розпочинає новий проект «(НЕ) Доступно», в якому, разом з маломобільними групами населення, тестує доступність Львова та області.
У першому випуску ми навідались до Наталії Кушнір. Жінка мешкає за Львовом і пересувається на кріслі колісному. Відтак, ми вирішили провести із нею день, аби побачити, з якими викликами їй доводиться боротися.
Відео можна переглянути тут. Нижче подаємо текстову версію.
Наталія працює графічним дизайнером. Навчання закінчила десять років тому. Пригадує – це було неабияким викликом.
«Там (в навчальному закладі, де навчалася – примітка ред.) – чотири поверхи. Тільки сходи, без ліфта. Їздити далеко. То трохи я їздила на таксі, трохи тато, трохи сестра возила. Це було стаціонарне навчання: по суботах та неділях».
Дістатись аудиторії допомагали одногрупники або ж викладачі. Без них, як і без рідних, пригадує жінка, закінчити навчання було б нереально. Адже всюди потрібна допомога.
Наталія каже – про такий комфорт, як вдома, переважно можна лише мріяти. Хоча і тут є ще над чим працювати:
«Ми зразу, як про це говорили, то думали, щоб якось можна було це на пульті відкривати (підйомну платформу для людей з інвалідністю – ред.), бо я сама не можу. Але оскільки потім вже почалася повномасштабна війна, то вирішили – добре, що й так є».
Підйомна платформа для людей з інвалідністю
У жінки – СМА. Вона мешкає в Наварії, що за 10 км від Львова. Каже, щодня вихід з дому перетворюється буквально на смугу перешкод:
«Не ризикую ходити сама. Зазвичай зі мною йде або мама, або от сусідка ходила. Тут треба дуже обережно, бо є ризики перевернутися, застрягнути, від вібрації мені злітають ноги».
А ще, коли падає дощ, розповідає жінка, то дорога місцями перетворюється на величезну калюжу. Тому проїхати кріслом колісним стає неможливо. Відтак доводиться робити чималий гак, і йти іншим, трохи кращим шляхом.
«А взагалі я собі ось так про ту дорогу думала, коли розпочалася війна, що в принципі у нас є ця дорога та не стріляють. Це вже добре. Так, вже по-іншому було сприйняття цієї дороги і те, що вона така погана. Якось ніби і жалітися не випадає».
Втім висвітлювати проблему необхідно, каже Наталія:
«Ти розумієш, що дуже багато людей внаслідок війни отримають інвалідність. Їх вже багато є. Це капець яка необхідна штука. Взагалі в Наварії – велика проблема з інфраструктурою. Тут буквально до серпня не було жодного доступного магазину. В нас тут є магазинчики та кіоски, і в жоден я не могла потрапити».
Відтак, зазначає жінка, найпростіша задача змушує людей із маломобільних груп населення почувати себе некомфортно.
«Це наша «Укрпошта». Це взагалі історична будівля, кінця ХІХ століття. Тут теж була пошта, приватна. Я не знаю, кому вона належить, але в цій будівлі за років 50, мабуть, нічого не змінилося», – розповідає Наталія.
Зрештою, не відсутністю пандусів єдиною. Велика проблема є навіть із тими об’єктами які нещодавно поремонтували.
«На перший погляд, ці тротуари здаються доступними. Ніби і пониження мають. Але вони не відповідають стандарту, по-перше. А ще -тут немає шматка тротуару, наприклад. Я не знаю, чому його тут немає, але його тут немає».
Жінка каже, що історій про наслідки недоступності – безліч:
«Народний дім. Тут провели реконструкцію. Я колись тут, це був напевно 2011 рік, вилетіла на сходах та заламала ніс. Тому що там було вони дуже круті. Сестра спускала мене і не втримала візок: він перевернувся, а я вилетіла головою вниз. Тоді в мене були два переломи носа».
Ще одна проблема – відсутність низькопідлогового транспорту. Відтак потрапити до Львова – завдання із зірочкою, каже Наталя. Хоча іноді це зробити просто необхідно.
«В Наварії немає жодного відділення банку. Немає банкомату, немає терміналу, і немає навіть аптеки. Оскільки мені потрібно купити ліки, то я їду до Львова».
За словами жінки, у Львові проблем із доступністю також вдосталь. Цього разу в місті її зустріла подруга Катерина. Вона жартує, що жінка ніколи не буде самотньою, адже вийти в місто одній – нереально. Одразу випадає нагода продемонструвати, чому саме. Жінці не просто пересуватися по нерівній плитці, в якій є проміжки.
Зрештою, навіть пандус – це ще не гарантія доступності. Адже іноді його роблять під таким кутом, що заїхати без сторонньої допомоги – також за межами реальності. Те ж стосується і дороги. Попри те, що часто з’їзд із тротуару не є рівним, то ще й, розповідає Наталія, пониження є лише з одного боку дороги:
«Тут потрібно акуратно (переходить через пішохідну доріжку – ред.), а там треба буде мене трохи підтягнути. Добре, аби встигли перейти».
Через проблеми з покриттям, пояснює жінка, зазвичай вона не встигає перейти дорогу на зелене світло. І каже – таких проблем насправді безліч.
«Завжди зустрічаєшся з безліччю перешкод. Із такими, які, здавалося би пересічній людині, яка ходить на своїх ногах, є чимось дуже дрібним. Але вони загалом впливають на настрій. Вони забирають увесь кайф від прогулянок, бо куди б ти не пішов, де б ти не був – завжди знайдеться десь, що забули пониження, десь не зробили доступним магазин… Це кожного разу потрібна чиясь допомога: або тих людей, як з тобою, або попросити перехожих чи працівників».
Довідка
СМА є рідкісним нервово-м’язовим захворюванням, що призводить до атрофії м’язів. Внаслідок цього з’являються проблеми з ходьбою, ковтанням та диханням. Воно спричинене мутацією гена, що відповідає за розвиток нервової системи: нервові збудники та рухову активність організму.
1 з 40 людей на планеті є носієм гену СМА, не підозрюючи цього.
Станом на кінець червня 2023 року на Львівщині 30 хворих потребують лікування від цієї недуги.
Цей матеріал було створено за підтримки EU4IM за кошти, надані Європейським Союзом.
Ольга Бомко
Це гірка правда існування інваліда на візку, але чиновники тількі на словах допомагають, почніть з транспорту – немає комунального транспорту для перевезення візочників, бо випускаються тількі високі автобуси, а про інши побутові речи навіть немає сенсу писати…Суспільство і безбарьєрність два різні світи…нажаль