Параолімпієць Віталій Ситник: Як перемогти інвалідність

«Ця людина зробила неможливе, і ми не розуміємо, як», – ця думка не полишає кореспондента «СК» з того часу, як ми побували в гостях у спортсмена параолімпійської збірної України з біатлону Віталія Ситника.

Він власним прикладом довів, що причин ставити хрест на своєму житті після нещасного випадку просто не існує.

Дорослий у тринадцять

Віталій Ситник, 26-річний біатлоніст із села Миколаївка, що на Дніпропетровщині, розпочав спортивну кар’єру в Харкові, брав участь у Сочинській олімпіаді, на якій наша збірна героїчно виборола 25 медалей, поступившись тільки Росії. Інвалідність Віталій отримав у 13 років, коли гуляв із друзями й заліз у трансформаторну будку. Тоді дитину вдарило струмом напругою в 10 тисяч вольт. Віталій вижив, але праву руку лікарям зберегти не вдалося.

– Я намагаюся ставити себе на твоє місце і не розумію, як можна не впасти в депресію і після цього нормально жити? Тим більше, коли ти ще дитина.

– Знаєте, на початку були такі питання – як далі, що далі? А потім прийшло розуміння: треба просто жити, і все. Ну немає руки, так, але нічого страшного. Те, що було, не зміниш, і потрібно жити далі. Я от живу і ні в чому не почуваю себе обділеним. Можу собі поїсти приготувати, усе по господарству роблю сам.

– Я знаю, що ти навіть їздиш на велосипеді. Не розумію, яким чином?

– Перше, що я зробив, коли повернувся додому з лікарні, – сів на велосипед і поїхав. Сусіди дивувалися – мовляв, як? Я сказав собі: якщо я до цього міг на велосипеді їздити і плавав, то й після травми я можу це робити. І їздити, і стрибати в річку, і нормально плавати. У нас у команді є люди й без ніг. Вони мають сім’ї, живуть повноцінним життям і не зупиняються через те, що в них немає ніг. Дійсно, є інваліди, які вважають, що нічого не можуть і нікому не потрібні. Це дуже велика помилка. Я не вірю в це. Якщо я зміг, і багато моїх знайомих змогли, нормально жити, то й вони зможуть. Я іноді зі спортсменами з нашої команди приходжу у свій технікум для інвалідів, який я колись закінчив. Виступаю і дуже хочу, щоб люди, які навчаються в технікумі, щось робили. Не обов’язково йшли у спорт, але щоб жили, працювали…

Спортивні будні

– Як ти взагалі потрапив до параолімпійської збірної?

– Під час навчання в технікумі. У 2006 році, наприкінці першого курсу, до нас завітав мій майбутній перший тренер, Валерій Козаков. Питав, хто хоче спортом займатися. Я і «висунувся». Він мене спочатку готував, потім почав брати на збори. І пішло-поїхало. Поступово дійшов до збірної України. Загалом, пройшов абсолютно звичайний шлях спортсмена. Зараз мене тренують два особисті тренери: окремо з лижної підготовки, і окремо зі стрільби. А також головний тренер, який перебуває в Харкові, – Андрій Нестеренко.

– І яке воно, життя олімпійського спортсмена? Чим збірна живе зараз, після Параолімпіади?

– Наразі в нас місячна відпустка, щоб ми могли відпочити, до родичів з’їздити, відвідати тих, кого давно не бачили. Ну і, звичайно ж, ніхто не кидає тренуватися навіть у відпустці. Треба підтримувати форму, адже вона дуже швидко «спливає». Два – три дні відпочив, і далі потрібно потроху роботу робити. Легкі кроси бігати, розтягуватись. Зазвичай же в нас два тренування на день плюс зарядка. Активне життя починається вже зранку: прес, біг, розтяжки і так далі. Потім їмо та йдемо на перше тренування, обідаємо, години дві відпочиваємо і – на друге тренування. Після цього вечеря й відпочинок. Тренування близько двох годин. Тобто, по суті, приблизно п’ять годин тренувань щодня, сім днів на тиждень, цілий рік за окремими винятками. В олімпійців немає часу працювати. Тренування – це і є наша робота. Нам у трудову книжку нараховується стаж, і ми отримуємо зарплату від держави. Приблизно 2,5–3 тисячі гривень, залежно від ситуації. Виїзди теж оплачує держава.

– Спортивна екіпіровка дорого коштує? Як я знаю, ціна просто неймовірна.

– Дуже дорого. Коли я був не у збірній і купував взуття, форму та лижі сам, це було дуже й дуже важко. Усі ці речі коштують надзвичайно дорого. Купував уживане, викручувався якось. Пам’ятаю, тоді в мене була тільки одна пара лиж. Це дуже мало. У нас на кожну погоду і структуру снігу різні лижі. Треба, щоб було хоча б пар десять. Та й лижі дуже відрізняються від дешевих. Якщо взяти дешеві лижі та елітний екземпляр і просто скотити їх із гори, то елітна лижа проїде метрів на десять далі. Саме тому на змаганнях від сервісменів залежить дуже багато. Наші тренери перед змаганнями встають о другій ночі й готують конкретні лижі під погодні умови, які прогнозуються вранці. Парафінять їх, використовують прискорювальні порошки (200 грамів такого порошку можуть коштувати 70–100 євро. – Авт.) тощо. Це важливо, адже якщо, припустимо, раптом піде свіжий сніг, а лижі готувалися під щось інше, то вони просто «стануть».

Дивитися світ нема коли

– А взагалі, чим займаються спортсмени, коли «відстріляються», у перервах між змаганнями? Мандрують країною? І як конкуруючі спортсмени ставляться одне до одного, є конфлікти?

– У жодному разі! Навпаки, усі всіх дуже добре знають і товаришують. Ми постійно спілкуємося, можемо навіть пожартувати одне над одним. Гонка є гонка, але після гонки – ми друзі. А от світ побачити складніше. Я вже не можу сказати, у кількох країнах побував, і час після змагань є, але дивитися нема чого. Спортивні бази розташовані або в горах, або в лісі, або просто за містом, і їхати кудись далеко. Хіба що магазинчики є, можна купити сувенірів рідним, та це, мабуть, і все.

– Часто доводиться їздити за кордон, Олімпіада ж раз на чотири роки тільки?

– Насправді – часто. Ми постійно буваємо у Фінляндії. У нас у країні проблеми зі снігом, тому на перший сніг у Фінляндії ми їдемо «вкатуватись» місяця на півтора. Тобто, просто їздити по снігу, і тільки після цього повертаємося назад. Потім у нас починаються етапи Кубків світу. Завжди головним змаганням (наприклад, Кубку світу) передують етапи. Це теж змагання, але не такого високого рівня. Вони проходять у трьох країнах. І за сумою очок відбувається нагородження Кубка світу. Згодом головні змагання – раз на два роки чемпіонат світу, Кубок світу, і потім раз на чотири роки – Олімпіада. Тобто, насправді постійно щось відбувається, і постійно потрібно кудись їхати. У рік рази по три. Також є Кубок і чемпіонат України. І треба кудись їхати всередині країни. А якщо не їдеш, то готуєшся до змагання.

– Кажуть, що остання Параолімпіада далась нашим спортсменам дуже важко, це правда?

– Так. Коли ми виступали, саме розгорталися драматичні події на Майдані. Треба думати тільки про змагання і добре спати, а це не виходить. Спати неможливо, усі спортсмени «на взводі». А якщо не виспався перед забігом, сили вже зовсім не ті. Багато спортсменів не те щоб зламалися, але їм було дуже важко. Хоча я знаю, що нас транслювали на Євромайдані, і нас там дуже підтримували. Це додавало сил.

– Що б ти хотів сказати людям, які потрапили в таку ж ситуацію, як і ти?

– Я хочу побажати інвалідам, щоб вони ніколи не занепадали духом. Цінуйте це життя, адже воно один раз нам дається, і прожити його можна гідно. Прагніть жити, і все.

Артем Богдан, матеріал з газети “Слобідський край” №43 від 10.04.2014

Фото: http://invasport.org.ua/

Газета «Слобідський край»