Безбар’єрність наших міст має стати елементом поваги до травмованих ветеранів війни — Любов Свіріденко

Травми, яких зазнали на війні українські захисники, не мають стати вироком для них і заточити у власних оселях чи створити нездоланні проблеми під час переміщення населеними пунктами чи відвідин громадських місць. А безбар’єрність та доступність в українських містах і селищах мають стати обов’язковим атрибутом і елементом поваги суспільства і, насамперед, влади до тих, хто втратив здоров’я, боронячи Україну. Про це кореспондент АрміяInform говорив із радницею міського голови Чернівців з питань доступності та соціальної політики, громадською активісткою та головою ГО «Чернівецьке товариство людей з інвалідністю «Мрія» Любов’ю Свіріденко.

«Бачили б ви очі поранених хлопців, коли ми їм принесли домашню їжу…»

— Пані Любо, ваша громадська організація, що об’єднує людей з інвалідністю, має тривалу історію співпраці з нашими воїнами. У який саме спосіб ви їм допомагаєте?

— Ми допомагаємо українським військовим з 2014 року. Раніше ми піклувалися про наших воїнів, які перебували на сході України, в АТО, де було досить багато хлопців і з Буковини. В’язали і надсилали їм шкарпетки і домашню випічку, ліки і матеріали для перев’язки. Купували одяг для того, щоб взимку їм було тепло. Від початку широкомасштабного вторгнення російських загарбників ми почали тісно співпрацювати з капеланами, які нині везуть гуманітарний вантаж на фронт. Саме на «нульову» точку, де найпотрібніше допомагати нашим бійцям, особливо пораненим. Допомагаємо і в Чернівцях — надаємо допомогу перев’язочними матеріалами, ліками тощо.

— Місто Чернівці перебуває за сотні кілометрів від району бойових дій. Хоча і тут періодично вмикають системи оповіщення про загрозу ракетної атаки. Та найбільше на загал війна нагадує про себе місцевим мешканцям, коли вулицями міста із включеними «сиренами» мчать карети «швидкої» із пораненими бійцями, яких доставляють до місцевих закладів охорони здоров’я…

— Ми піклуємося і надаємо допомогу тим бійцям, які наразі перебувають у місцевих військових шпиталях чи цивільних лікарнях. Довозимо у вихідні продукти харчування, годуємо їх обідами, печемо їм різні смаколики, доставляємо перев’язочний матеріал, якого може не вистачати в лікарнях. Допомагаємо ортезами, милицями, підлокітниками, колісними кріслами.

Коли члени нашої організації вперше завітали до чергової цивільної лікарні, то дізналися про те, що там перебуває досить багато поранених військових: їх на той час було близько 80. Всі вони з різних куточків України, і не кожен з їхніх рідних може доїхати до них. І коли ми їй принесли домашню їжу, футболки, рушнички, миючі і гігієнічні засоби, бачили ви б очі тих хлопців. За запитом завідувача відділення лікарні ми також завезли їм пральний порошок, столовий посуд, щоб у кожного були свої тарілки, чашки. Робимо все, щоб хлопці не почували себе покинутими.

— Цим займаються саме чернівчани?

— Я підключила знайомих волонтерів з Італії, Франції. Звідти також іде посильна допомога задля того, щоб наші воїни були в теплі, могли скуштувати домашню їжу, відчували підтримку та знали, що ними опікується не тільки Україна, а й весь світ.

«Люди, які живуть у власних помешканнях, часто-густо перебувають у своєрідному заточенні»

— Ситуація з міською доступністю в Україні… Якою вона є, на вашу думку, адже війна, на жаль, збільшує кількість наших співгромадян з набутими вадами здоров’я.

— Люди, які живуть у власних помешканнях, часто-густо перебувають у своєрідному заточенні. Тобто квартира стає для них бар’єром у пересуванні, тому що деякі будинки без ліфтів, немає пандусів, тож їм досить складно пересуватися по місту. Але ми працюємо над тим, щоб у нас було інклюзивне місто для вільного пересування маломобільних верств населення, тому що не тільки люди з інвалідністю, які пересуваються у кріслах, є маломобільними. До них також належать громадяни, які пересуваються за допомогою палиць, милиць, ролаторів тощо.

Місто має бути безбар’єрним і доступним. І ми наразі говоримо про те, що наші рідні Чернівці перебувають у розбудові. Будь-які структури, приміщення, аптеки чи медичні заклади мають бути пристосовані для всіх категорій населення.

У наш час, на превеликий жаль, на вулицях міста з’являється досить багато маломобільних людей, поранених бійців, які пересуваються на ортезах, на протезах, на кріслах колісних. І всі ми, перебуваючи тут, у мирних містах, маємо піклуватися, щоб всі медичні установи, заклади відпочинку, харчування, культури і освіти, мають бути забезпечені повною архітектурною доступністю.

Ми з 2014-го року ведемо велику інформаційну роботу. Провели повне обстеження медичних установ у місті Чернівці, складали акти, робили приписи про те, якими мають бути медичні установи для маломобільних верств населення, як мають бути облаштовані палати, інклюзивні вбиральні, де людина, яка пересувається за допомогою крісла колісного, може скористатися туалетом або душем. Адже ми не знаємо, який час має перебувати той же поранений у лікарні. І вони мають певні санітарні потреби, і повинні мати можливість дотримуватися їх. І про це ми говоримо постійно з головними лікарями, збираємо комітети доступності, обговорюємо ці питання задля того, щоб всі медичні установи, заклади культури, заклади освіти були відповідно облаштовані.

— Ви порушуєте це питання постійно. А наскільки ви відчуваєте готовність і отримуєте відповідь з боку чиновників?

— Ведемо діалог з міською владою та з військовою адміністрацією для того, щоб усі заклади ставали доступними. Наразі ми порушуємо питання про те, щоб парки, сквери і вся решта громадських просторів також були забезпечені доступністю, а не тільки доріжками. У тих скверах мають бути облаштовані громадські вбиральні, щоб людина з інвалідністю могла дати собі раду, а мама, гуляючи з немовлям, могла замінити йому підгузок у разі потреби. Треба, щоб кожна людина могла вільно себе почувати у громадському просторі.

«70% медичних установ у нас в Чернівцях вже забезпечені архітектурною доступністю»

— І все ж таки з боку влади є реакція чи трапляються банальні відписки?

— Відписок у нас немає — є термін виконання робіт. Ми пишемо, просимо вирішити питання щодо облаштування. У місячний термін просимо дати відповідь. Приміром, я нещодавно звернулася до міської влади з проханням виконати ямковий ремонт однієї з доріг. Тому що я на тій дорозі потрапила в яму, і після того відчула нестерпний біль. Ви знаєте, я була здивована, бо за два тижні зробили все — цілу вулицю було відремонтовано.

Поки здорова людина не стикнеться з проблемою, вона повною мірою не зрозуміє людину, яка пересувається в колісному кріслі. Ми говоримо про те, як мають паркуватися громадські транспортні засоби, міські тролейбуси й автобуси. На тролейбусних зупинках вони мають під’їжджати впритул до бордюру. Ми проводимо з цього приводу засідання комітету доступності, куди запрошуємо представників транспортних підприємств.

А як реальний приклад зробленого, можу сказати, що 70% медичних установ у нас в Чернівцях вже забезпечені архітектурною доступністю, і це досить важливо.

— А чи є у вашому регіоні програми для людей з інвалідністю? Зокрема, для тих, хто після травмування повернувся з фронту. Як ці програми діють?

— Найперше, на моє глибоке переконання, наші герої, які повертаються з травмами з фронту, мають пройти психологічну реабілітацію, отримати спеціалізовану психологічну підтримку. З ними має працювати психолог на різних рівнях.

Я неодноразово, коли ми збиралися з керівниками комісій МСЕК, наголошувала на тому, що в людини, в якої ампутована кінцівка, не виросте вона знову. І підтверджувати це щороку — жахливо і неприйнятно. А особливо зараз, як це будуть сприймати військові, самі розумієте. Це дуже складно, і ми маємо все ж таки збирати представників всіх медичних МСЕКів задля того, щоб наголошувати на цій кричущій проблемі! Те, що вони аргументують, мовляв, комісію треба проходити періодично, адже в того ж ветерана війни можуть бути протягом року й якісь супутні захворювання — це не визначальний аргумент. Адже коли в тебе щось болить, ти звертаєшся до свого лікаря, він тобі призначає лікування і ти проходиш оздоровлення. Але наголошую на тому, що кінцівки рук і ніг не відростають. І таке ставлення можна назвати знущанням.

«Військовий перед від’їздом на війну на аукціоні купив ляльку для своєї донечки. На це без сліз не можна було дивитись…»

— Я дізнався, що одним з ваших захоплень є створення авторських ляльок. І як виявилося, ці іграшки також допомагають нашим воїнам.

— Практично у кожного з членів нашого об’єднання є якесь захоплення чи майстерський хист до створення певних виробів. І з цими доробками ми постійно беремо участь у благодійних аукціонах, кошти від яких ідуть на підтримку ЗСУ. Ось у такий спосіб ми збирали гроші на наші народні «бандеромобілі», які відправляли на фронт. Взагалі, близько пів сотні моїх текстильних ляльок пішло на підтримку ЗСУ. І відразу за виручені кошти ми закуповуємо все, що потрібно нашим воїнам, і відправляємо на передову. Ці гроші, зокрема, також були долучені до програми закупівлі дронів.

Цей процес реалізації наших виробів на аукціонах дуже крутий у відчуттях. Знаєте, коли батько, військовий в однострої, який пройшов в нашому краї лікування після поранення, підходить на аукціоні, аби купити ляльку для своєї донечки, а початкова ціна була дві тисячі гривень, а він за 2,5 тис. придбав ту лялечку, і відразу подарував своїй дитині. На це без сліз не можна було дивитись. А потім нам розповіли, що наступного дня цей чоловік мав їхати на фронт, на передову. Це дуже потужні емоції.

Як не прикро, але людей з інвалідністю через війну стає більше, а тому дуже важливо підтримувати їх і показувати, що інвалідність — це не вирок. Ми дуже хочемо, щоб ті люди, які під час війни набули важких травм, знали, що люди з інвалідністю не здаються, вони борються за своє життя, виборюють право бути вільними, почутими й видимими в нашій країні.