Цибулівський кіборг Вадим Федоров: Я завжди відчував, що в мені тече козацька кров (ФОТО, ВІДЕО)

Коли у Цибулевому сідає сонце, 30-річний сержант Вадим Федоров (позивний «Вадос»), на іншому кінці світу лаштується вибиратися у клініку, де з 9.00 ранку до 17.00 вечора заново вчиться ходити. До поранення Вадимів ріст був 192 см. Зараз, після ампутації двох ніг, хлопець на п’ять сантиметрів нижче ростом, ніж був. Хоча духовно й морально – повищав. Каже, вдався у своїх цибулівських дядьків, які були такі самі кремезні та вперті, інформує «Перша електронна газета».

Щоб добратися до місця реабілітації, йому треба подолати недовгий шлях, але він навчився добре справлятися. У Міннеаполісі зараз таке саме спекотне літо, як і в Україні, куди Вадим повернеться вже у вересні. В Америці юнак проходить реабілітацію під опікою фонду Protez Fundation, який займається збором коштів та лікуванням українських військових і цивільних, постраждалих від російського вторгнення.

Вадим Федоров родом із Цибулевого, що в Дмитрівській громаді Кропивницького району. Тут він народився, закінчив школу, тут живуть його батьки і брат. Після школи вивчився на електрогазозварювальника, згодом пішов служити строкову службу, завдяки козацькій статурі та хисту потрапив у президентський полк, де служив у комендантському взводі.

Вадим вважає, що він народжений для війська, його цікавить військова справа, стрільба, бойова підготовка, тактична медицина. Цьому він і віддав майже 10 років свого життя.

Війна для Вадима почалася набагато раніше, ніж для пересічних українців. Ще з 2015 року брав участь в АТО, був поранений біля Горлівки (куля пробила плече), після лікування знову повернувся на службу.

24 лютого 2022 року застало його у складі 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї бригади «Едельвейс» біля білоруського кордону.

«Ми провели там днів п’ять, готуючись до наступу росії, але ворог зайшов з іншого краю і ми перемістилися до міста Малин Житомирської області», – скромно і без деталей розповідає Вадим.

Згодом йому довелося захищати міста Калинове, Слобода-Кухарська (Київська область), звільняти Іванків (це тут на другий день війни згорів музей із картинами Марії Примаченко), пережити обстріли майже усіма видами зброї, втрату побратимів, емоції від зустрічі з людьми, які на колінах вітали українських військових, дякуючи за звільнення їхньої землі.

У Слободі-Кухарській підрозділ Вадима разом з іншими військовими формуваннями тримав оборону близько місяця. Вадим згадує – місцевість така, що не було де «закопатися» – відразу піднімалася вода.

«Падали просто на чистому полі, стояли “на удачу,” під дорогою в трубі ховалися, на той час це було найбезпечніше місце”, – розповідає Вадим. – Було важко триматися не через особистий страх, а тому, що під його керівництвом були щойно мобілізовані чоловіки, які не мали досвіду війни.

“Там би будь-хто боявся, бо проти нас застосовували дуже страшну зброю, літаки, танки, гради. Усім було дуже страшно”, – згадує Вадим, не применшуючи зусиль своїх необстріляних побратимів.

Тижнями перебуваючи фактично в пеклі, Вадим не забував щодня телефонувати мамі. Доводилося обманювати, що все добре.

«Казав, що немає нічого страшного, але вона все розуміла без зайвих слів, бо знала мій характер, знала, що я позаду не стоятиму», – каже він.

Після звільнення від окупантів Київщини Вадим мав місяць відпустки, з них п’ять днів провів у рідному селі. Згодом його батальйон відправився на Бахмутський напрямок. 8 червня 2022 року Вадим – командир штурмового відділення – із побратимами потрапив під танковий обстріл.

“Ми отримали наказ бігти до укриття, я кричав хлопцям, щоб швидше рухалися, адже по нас прицільно стріляв танк. Сам я п’ять метрів не добіг до сховку, отримав удар у спину і відлетів. Поки був у відключці, бачив таку темряву, якої ще ніколи не бачив. Потім прийшов до тями і відчув, що не можу рухатися, лежав скручений від болю, як почув, що до мене біжить Вася (Василь Дробот – побратим Вадима – авт.). З мене скинули бронежилет, занесли в підвал, зробили два уколи знеболювального. Потім повантажили у білого москвича 30-ї бригади (я добре запам’ятав цю машину) і під обстрілом вивезли до медиків. На точці евакуації перевантажили у медичну машину, потім у ще одну і повезли у Бахмут. І вже там, у госпіталі, я відключився».

Вадим отримав численні осколкові поранення, у нього були розтрощені обидві ноги та ліва рука. Пробувши у комі тиждень, очуняв вже в лікарні, поряд чергували мама, батько й брат.

“Потім відрізали одну ногу, в Києві відрізали другу, я зрозумів, що зі спортом доведеться попрощатися”, – спокійно розповідає Вадим про те, що йому довелося пережити.

Згодом юнак лікувався в Інституті реабілітації, Вінницькому військовому госпіталі, а кілька місяців тому на запрошення волонтерів отримав шанс пройти реабілітацію та протезування у США.

Protez Foundation. Тут дарують надію

У березні він почав реабілітацію у Protez Fundation – фонді, який надає можливість цивільним та військовим з України, постраждалим від російської агресії, отримати протези високої якості. Дорога до Міннеаполіса, де розташована клініка протезування, була нелегкою для Вадима – спочатку з України до Польщі, потім – з Польщі до Нідерландів (Амстердаму), згодом протягом десяти годин летів через океан у Штати.

З травня 2022 року по липень 2023 у клініці встановили 254 протези, на фізичну та психологічну реабілітацію витратили понад три мільйони гривень. Це кошти благодійників, великих компаній та пересічних людей з усього світу, які мають можливість зробити пожертву на лікування українських захисників.

Вадим був у складі вже дев’ятої групи, яку приймали американська клініка, наразі там готуються до тринадцятого заїзду українських військових з ампутаціями. Хлопець відзначає, що американці з великою повагою ставляться до українських військових, значну підтримку надає місцева українська діаспора. Для пацієнтів організовують благодійні концерти, місцеві волонтери влаштовують пікніки, турбуються про відпочинок на природі, запрошують до себе в гості.

У травні в клініці Вадиму зробили операції з реіннервації м’язів, у результаті якої мають припинилися фантомні болі. Вадим каже, що боліти почало ще більше, але лікарі заспокоюють: через кілька місяців болі припиняться. Після загоєння швів почали підбирати біонічні протези – нещодавно хлопець зробив свої перші кроки, саме завдяки цьому відео, поширеному в мережі, ми з ним і познайомилися.

До речі, в американській клініці Вадим зустрівся з односельцем – Олександром Курятенком, який також проходить процес відновлення та реабілітації завдяки команді американських лікарів та протезистів. А головний лікар клініки, протезист-ортезист Яків Градинар, як і більшість команди фонду – українці за походженням. Завдяки американському уряду, Міністерству охорони здоров’я України та Офісу президента для військових, які виїжджають з України до Америки значно спростили усі процедури перетину кордону.

Попри те, що Вадим кілька разів перебував на межі життя і смерті, пережив кому, одинадцять операцій, не може займатися тим, що любить (а для нього це спорт і військова справа) він не втратив сили духу.

– Вадиме, що тобі допомагає триматися?

– Мій козацький дух. Я не з тих хлопців, яким легко зламатися. Завжди відчував, що в мені тече козацька кров, любив книжки і фільми про козацтво. Коли ти на війні, відчуваєш, для чого ти створений. І немає сумнівів як жити, бо є мета – воювати, щоб захистити свою рідну землю і рідних людей.

У вересні у Вадима завершується термін перебування на реабілітації в Америці. Після Штатів він ще протягом десяти днів лікуватиметься у Сваляві, в українській філії клініки Protez Fundation, де працюють найкращі українські протезисти. Вадим планує продовжити військову службу, проте попереду ще операція на руці, яка неправильно зрослася, та навчання твердо стояти на сталевих ногах.

Насамкінець запитую у Вадима, чи слідкує він за світським життям українців, цікавиться, чим живе, наприклад, Кропивницький. Чи знає, наприклад, що в обласному центрі зараз ремонтують дорогу за 200 мільйонів гривень.

– Навіть не знаю, як це прокоментувати. В Україні війна, треба бити ворога, а не робити дороги…

– А віриш у перемогу?

– Звичайно, так. Навіть попри те, що їх (російських військ – ред.) більше, в нас все вийде. Я ніколи не сумнівався в своєму народові, завжди вірив у перемогу. На фронті я бачив, що роблять хлопці, а роблять вони неможливе. Українські військові найсильніші у світі.

– Про що ти мріяв до війни?

– Можу сказати, що зараз моя мрія змінилася – хотів би одружитися і мати дітей.

– А чиї приклади тебе надихають?

– Дехто з моєї роти, хто бере участь у бойових діях, дехто у госпіталях поранені по другому колу. Вони мене і надихають…

– Ти вважаєте себе героєм?

– Я вважаю себе солдатом, який захищає свою Батьківщину. Герої – ті, хто віддав своє життя за неї.

Інна Тільнова. Фото надав Вадим Федоров