Хірург центру Unbroken: «Те, що робимо ми – це досвід того, як реабілітація працює за кордоном»

З початком повномасштабної війни потреба у фізичній реабілітації для численних постраждалих від російської агресії зросла швидко й критично. Формально центр Unbroken відкрився у квітні 2022 року, утім фактично перших пацієнтів почав приймати з перших днів вторгнення. Тут лікують, протезують та реабілітують як військових, так і цивільних. Також тут активно працюють над залученням зовнішньої допомоги. У грудні минулого року Папа Римський Франциск висловив підтримку діяльності центру, троє лауреаток Нобелівської премії миру стали амбасадорками Unbroken, а за результатами тогорічного Економічного форуму в Польщі мер Львова Андрій Садовий повідомив про майбутнє партнерство центру із популярним застосунком TikTok. Тиждень поспілкувався із хірургом Unbroken Гнатом Геричем про те, як функціонує центр

– Розкажіть, чим ви займаєтеся в центрі, яка у вас спеціалізація?

– Я завідувач хірургічного напрямку реконструктивної хірургії в реабілітаційному центрі Unbroken. Цей напрям є комплексним, тому взагалі пов’язаний з різними структурами екосистеми реабілітації. Моя роль – забезпечення і налагодження хірургічної служби, яка відповідає за реконструктивну хірургію. Це операції, які реконструюють певні травми пацієнтів зі складними пораненнями або дефектами м’яких тканин тіла. Для того, щоб правильно функціонувала система реабілітації після поранень, у нас існує система, яка в Європі діє вже давно. Це так званий мультидисциплінарний підхід. Пацієнтом одночасно займаються спеціалісти різних напрямків. Якщо це військова травма, то з ним працює реконструктивний хірург, протезист, анестезіолог, реабілітолог, психотерапевт чи психолог. У кожному конкретному клінічному випадку розглядається своя стратегія і тактика лікування.

– У новому корпусі вашого реабілітаційного центру обіцяють багато передових технологій і передових підходів у лікуванні. Включно з тим, що палати будуть мати кухні. Як створювався концепт нового центру? Це зроблено за рекомендаціями українських лікарів, терапевтів, чи за якимись закордонними нормами?

– Основну базу знань про те, як створювати систему, ми брали з досвіду двох передових країн, котрі тривалий час провели у безперервних війнах. Це Велика Британія та США. У них був гіркий досвід війни в Іраці та Афганістані, а звідси великий досвід лікування як цивільних, так і військових, саме з «воєнним» типом травм.

В цих державах національні реабілітаційні центри існують вже десятки років. Особливістю цього підходу є так звана «пацієнтоцентричність». У світі вже давно відмовилися від так званих загальних палат. Все зроблено для максимального комфорту, аби пацієнт відчував, ніби перебуває вдома. Ці палати виглядають як квартири й кожна є індивідуально для одного пацієнта. Ним, відповідно, займається медичний персонал різних напрямків.

– Працівники центру — хто вони (місцеві лікарі, волонтери, вузькі фахівці тощо)?

– Реконструктивна хірургія – одна з наймодерніших сфер, оскільки вона дуже тісно пов’язана з мікрохірургією. В Україні цей напрямок дуже повільно розвивався і клініки в Україні рідко проводять схожий спектр процедур. Практично ніде він не використовувався при важкій травмі. Тому це все – дуже молоді спеціалісти, які одразу після завершення навчання пройшли стажування за кордоном. Звичайно, є й більш досвідчені колеги. Водночас ми також налагоджуємо співпрацю із колегами з Оксфордського університету, декількох клінік США, Німеччини та інших європейських країн. Спільно з ними ми розвиваємось і проводимо такі операції, які раніше в Україні ніколи не проводили.

– Чи є станом на зараз – без місяця вже рік війни – схожі на Unbroken ініціативи в Україні? Наскільки доступна і розвинена українська реабілітологія загалом?

– Мені в межах центру довелося багато їздити за кордон і в плані операцій, і проведення медичних лекцій. Можу сказати, що на цей момент в Україні немає аналогів Unbroken. Їх намагаються створювати, зокрема й у Львівській області. Утім, Unbroken — найбільше втілений у життя і наразі єдиний, який вже функціонує.

На жаль, системи, яка функціонує за кордоном і кардинально відрізняється від так званої постсоціалістичної, в Україні дотепер не існувало. Те, що робимо ми – це досвід того, як реабілітація працює за кордоном. Єдине, чого нам гостро бракує – це площі. Також зважаючи на масу пацієнтів, яка звертається в центр, нам бракує персоналу, хоча наші лікарі активно продовжують навчатися як в Україні, так і закордоном.

– А що таке постсоціалістична реабілітологія? Станом на зараз в Україні державна реабілітація швидше є чи її нема?

– В Україні в принципі реабілітації не існувало, адже реабілітація – це дуже комплексний підхід до лікування. Буквально на етапі кількох годин після отримання травми чи одразу після операції. Знаю на своєму досвіді, що часто навіть хороші хірурги роблять людині з втратою кінцівок операцію, після чого пацієнта просто виписують. Далі люди самі мають шукати механізми, як протезуватися чи реабілітуватися.

Головний принцип правильної системи – пацієнт залишається в установі, доки сам на власних протезах не виходить з лікарні повністю соціально адаптованим. Він має бути у змозі самостійно рухатися чи займатися спортом навіть із двома протезами нижніх чи верхніх кінцівок. Це західний цикл лікування і сучасний підхід до психореабілітації у тому числі.

Люди з втратами кінцівок часто мають великі соціальні проблеми. Тому головна мета центру – аби з нього вийшла повністю реабілітована людина, яка може якнайшвидше призвичаїтись до повноцінного життя, а не залишалася таким терміном, який був дуже характерний для Радянського Союзу і пострадянських країн, як інвалід. Хоча в Європі такого терміну в принципі не існує.

– У який спосіб можуть виготовлятися протези? Які особливості біонічних у порівнянні зі звичайними в плані звикання до них, довговічності, заміни, встановлення?

– Біонічні протези – це останній крок, який існує в протезуванні. Вони мають електронейрогенний механізм, мають можливість аналізувати скорочення м’язів, нервові імпульси та відтворювати рухи втраченої кінцівки за допомогою електричної біомеханіки. Навчитися працювати з ним потребує тривалішого часу реабілітації, але цей час дає потім значно вищі можливості людині. Ці протези надзвичайно дорогі і в Україні ще не виробляють. Їх треба замовляти за кордоном, переважно у США. Держава та центр мають працювати над тим, аби знайти механізм протезувати якнайбільшу кількість українців, які втратили кінцівки, зокрема, через війну.

– Як центр фінансується? Це виключно донорські інвестиції, чи й інші джерела, державні в тому числі?

– До фінансування центру залучено безліч як українських, так і закордонних приватних компаній, державних і закордонних програм і комунальних ініціатив. Це цілий комплекс, в який намагаються залучити найбільше інвестицій для якнайшвидшого розвитку.

– Що для вас, як медика, незламність ваших пацієнтів? В чому вона проявляється?

– Першочергово незламність – це коли людина повністю втрачає все, а йдеться про здоров’я, найближчих, майно, рідне місто, і не падає духом. За час повномасштабного вторгнення центру довелось бачити вже десятки тисяч постраждалих від російської агресії, які справді не втрачають надію. Ці люди дуже патріотичні, борються не тільки за своє життя, але й готові продовжувати боротися за незалежність і волю своєї держави.

Тетяна Боць