“Надіслав на фронт понад 60 000 “бойових” смаколиків. А бійці мені – тільняшку і прапор. Голову орка ще не замовляв!” – Євген Компанець із Черкас

Євген Компанець (43 роки) пересувається на візку, після травми чоловік не може ходити. Разом з дружиною Тетяною (44 роки) і дочкою Яною (24 роки) Євген щодня готує вареники, млинці, випічку та інші смаколики для бійців, які боронять нашу країну на полі бою. Сім’я не отримує коштів за свою працю, все роблять від душі. За останній час родина, яку нарекли “вареничний батальйон”, власноруч виготовила понад (!) 60 000 штук смаколиків. Як їм вдається тримати кулінарну вахту, Євген поділився з Цензор. НЕТ.

– Євгене, хто назвав вашу сім’ю “вареничним батальйоном”?

– Нас так назвали захисники країни. Ми відправляли їм вареники і вони звідти з фронту кидали нам фотозвіт з нашими варениками. І кажуть: “Ми батальйон такий-то, а ось нас годує “черкаський вареничний батальйон”!

– А як ваш “вареничний батальйон” опинився на “кулінарному фронті”?

– У квітні моя дочка Яна розвозила по Черкасах обіди пенсіонерам та людям з інвалідністю – продукти ми купляли за свій кошт, а також за кошт волонтерського штабу.

Потім дочка познайомилася з людьми, які ліпили вареники для хлопців у ЗСУ. Згодом залучила до цієї справи мою дружину. Дотепер щосереди вони збираються разом з дівчатами (10-16 осіб) і ліплять вареники.

А я тоді, у квітні, був геть не задіяний. Вперше мене залучили до кулінарної справи на Великдень. Ми випекли 400 пасок: 150 штук роздали нужденним людям у Черкасах, а решту 250 пасок відправили бійцям на фронт.

Після цього я звернувся до дружини та дочки: “У мене ж робочі руки! Тим паче ми декілька років тому займалися домашньою випічкою, тож мої руки “пам’ятають” цю справу. Давайте ви по середах будете ходити ліпити вареники з іншими дівчатами. А в інші дні ми можемо все це робити вдома”. Дівчата погодилися.

Оскільки я не буваю на спільному зібранні тих, хто робить вареники по середах (вони збираються у приватному будинку, а мені на візку туди не зручно їздити), то вважаю, що ми нібито “філія” черкаського вареничного батальону – філія родини Компанець!

– Чому ви вирішили готувати для захисників саме вареники?

– Постало питання, що машини не їздять щодня на фронт і приготована нами випічка черствіє. Тож ми переключилися на вареники. Ми їх робимо, варимо і заморожуємо. Готові заморожені вареники їдуть на фронт. Хлопцям достатньо їх або на сонце покласти, або на пательню чи на вогнище кинути (хлопці ж перебувають у різних місцях).

– А з якою начинкою ваші вареники?

– Наші перші вареники були виключно з печінковим паштетом: картоплю привезли з села, купили печінку. Ми так десь місяць робили, бо врожай картоплі був непоганий. Майже щодня ліпили по 300-400 вареників, закидали в морозилки і 2 рази на тиждень до нас приїжджали машини, забирали вареники і везли хлопцям на фронт.

Наприкінці травня я написав пост у Фейсбуці про те, що ми робимо вареники для бійців. Після цієї публікації (дуже багатьом вона припала до душі), люди почали кидати донати.

Різні суми були: і 7 гривень, і 50, 100, 200 гривень, було 1000 гривень. На початку літа ми всю їжу на фронт відправляли в термосумках. А всі термосумки нам назад не верталися, бо в основному ми їх відправляли з машиною, яку купили волонтери і яка залишається на фронті. Тож немало грошей пішло на термосумки.

Завдяки донатам у нас з’явилась можливість робити вареники з печінковим паштетом, грибами, капустою, сиром. Влітку ми робили сезонні вареники з полуницею, вишнями, сливами, яблуками.

– Розкажіть про свій звичайний день – скільки часу присвячуєте кулінарним справам?

– Ми з дружиною та дочкою все готуємо в квартирі. Зранку їдемо закуповувати продукти на день і потім протягом 10-12 годин працюємо. Бо зліпити вареники, кинути їх в морозилку напівфабрикатами і забути – це одне. Але ж нам потрібно зварити вареники! А потім ще почекати поки вони охолонуть, щоб завантажити їх в морозильну камеру. Було таке, що вантажили їх в морозильну камеру о 2-ій ночі, бо варили до 23:30!

Я працюю щодня. Хіба що в середу в мене напіввихідний – я тут на кухні кручусь, готую начинку для наступних наших звитяг.

– А чи є у вас та ваших рідних інша робота?

– Дочка – продавець у мережі магазинів. Після роботи та у вихідні робить смаколики для бійців з нами на кухні.

Дружина не працює, бо я особа з інвалідністю I групи і потребую постійного стороннього догляду. Дружина – мій опікун.

– Розкажіть про повне меню для бійців. Чим вони ласують завдяки вам?

– Окрім вареників ми робимо млинці, манники, випічку. Завдяки донатам у нас збільшився асортимент та різновид начинки. Без донатів не було б можливості все це робити – у мене пенсія 2300 гривень, ще дружина отримує 2300 гривень по догляду за мною. Ось і весь дохід.

Ще ми варимо варення. Коли влітку відправляли його бійцям, вони казали: “Ну варення, то й варення”. Адже вони могли собі яблуко чи грушу зірвати з дерева – хоч якусь вітамінку отримати. А зараз, коли холодно, вони такі задоволені, що їм варення їде!

Також робимо сезонну концентровану борщову заправку. Півлітрової банки вистачає десь на 3,5 – 4 літри води. Для приготування борщу хлопцям достатнього тільки кинути в окріп картоплю, тушонку та нашу борщову заправку з капустою і… борщ готовий!

Директор одного з підприємств, що виробляє побутову техніку, побачив мою публікацію у фейсбуці про нашу справу, після чого нам безкоштовно привезли морозильну камеру. А директор іншої торгової марки вирішив допомагати нам продуктами: щотижня ми у них отримуємо молочко, кефір, сир, а потім все це використовуємо в наші смаколики. Зараз наш “Вареничний батальон” виготовив десь 60300 смаколиків (вареників, млинців, пиріжків, пирогів, варення, манників) для захисників України. У день мінімально робимо 100-150 смаколиків, а максимум було 1080.

– Кажуть, ви годували не лише бійців, а й переселенців – багатодітну сім’ю?

– Так. Ця сім’я – переселенці з Запорізької області, де якраз дужче за все гатили. Ми готували для них протягом місяця чи трішки більше. У них 14 діточок, всі як янголятка, тож ми вирішили саме їм допомогти. Наразі вони вже виїхали з Черкас, бо їм допомогли придбати будинок біля Умані.

А ще до цього ми щоп’ятниці возили їжу в черкаську організацію “Сила духу”, яка піклується про переселенців, людей з інвалідністю.

Наразі ж у нас душевний порив – все приготування йде для ЗСУ!

– Який найкращий комплімент за свої смаколики ви отримували від бійців?

– Людина 2-3 місяці вже воювала і каже: “Ви не повірите, у нас вже і руки опустилися, у нас вже була апатія, вже нічого не хотілося. І тут… приїжджають вареники! Хлопці кажуть, що наразі ми відчули, що у нас є домівка, що нас чекають, у нас крила виросли!”.

Ще була одна подяка. Є у нас 95-та окрема десантно-штурмова бригада. Хлопці-герої, які були в найгарячіших точках. Вони мені надіслали прапор, на якому кожен поставив свій підпис!

А ще бійці ЗСУ надіслали мені тільняшку – влітку вдягав її. Щодня не можу її вдягати, мені її шкода, бо працюю з борошном. А що ще хлопці можуть звідти мені надіслати – голову орка?! Ще не замовляв!

– Євгене, дозвольте запитати, як так трапилося, що ви пересуваєтеся на візку?

– Жив собі хлопець. Працював завідувачем складу. Ходив на роботу. А 30 листопада 2011 року на роботі він впав зі стелажа. Швидка забрала його в лікарню на каталці підняла на 3 поверх і там він познайомився зі своєю теперішньою дружиною Тетяною. Як ви здогадалися, той хлопець – це я.

Дружина Таня не бачила мене до травми, коли я міг ходити. Мені зробили першу операцію, а через 4 дні другу – встановили металеву систему в хребет.

У лікарні позмінно робили різні медсестри, а ця мені припала до душі. Вона кожні десять хвилин забігала – я бачив, що вона про мене піклується! І в один прекрасний момент я запитав: “А давай разом жити?!”. Вона погодилася. Разом ми виростили двох дітей Тетяни, які стали мені рідними. Син Євген, коли став повнолітнім, змінив своє прізвище на моє.

– Чи було у вас відчуття, що життя закінчується, коли ви дізналися, що не зможете ходити? Яку пораду можете дати людині, яка опинилася в такій же ситуації?

– Тут все суб’єктивно. Все залежить і від оточення, і від травми. Є люди, які на візку і оточення у них добре, але вони зламалися всередині. Тут вже нічого не допоможе. Треба знайти в собі сили, щоб не зламатися всередині.

– Тобто по факту, якщо у людини зламався хребет, але всередині людина залишається незламною, то її життя триває й попереду багато щастя і нових звершень?

– Так. Я так само всім кажу: я хоч ходити й не можу, але я міцно стою на ногах!

Марина Сергеєва, для Цензор.НЕТ