Одне щось незроблене може перекрити усе зроблене, – розмова про доступність Львова

У Львові все частіше говорять про доступність, проте не зважають на те, чи справді запроваджені зміни допоможуть людям з інвалідністю. А таких у місті — понад 40 тисяч.

Про проблеми доступності у місті Львові Дивись.info поспілкувалася з головним спеціалістом відділу гуманітарної політики та міжнародного співробітництва Львівської обласної ради Ігорем Дяковичем.

– Ви багато критикуєте проєкти з покращення доступності у Львові від міської ради. Для початку, чому Вас ця тема турбує?

У 2013 році я потрапив під потяг і втратив ногу. Після лікування став на протез і відчув на собі, як це — бути людиною з маломобільної групи населення у Львові. З тих пір я зрозумів, що з таким, як я, треба інші умови: нас і так життя трохи «покидало». Я не говорю дуже нас любити, але поважати треба. Йдеться про повагу до наших потреб та нашого стилю життя. До прикладу, я не можу бігати та присідати. А в майбутньому мене, років через 20, радше за все, очікує крісло колісне. Схожа ситуація зі здоров’ям і у моєї мами. Тому мотивації у мене зробити міську інфраструктуру доступною достатньо.

З 2015 по 2020 рік я був депутатом міської ради. Пішов туди саме з ціллю просувати проєкти для покращення доступності у місті. Така ціль зумовлена тим, що і сам належу до людей з інвалідністю.

– Чи є різниця між безбар’єрністю та доступністю?

Різниця між безбар’єрністю та доступністю, попри те, що їх часто уподібнюють, існує.

Безбар’єрність – це коли людина на кріслі колісному, із вадами зору, тощо, може добратися з точки А до точки Б. Натомість доступність – це трохи глибше поняття. Це доступність послуг, доступність транспорту, доступність навчання.

– Чому Львів не можна вважати доступним?

Немає системності. От уявіть собі, що у Вас є дитина, яку нагодували (це вже добре), помили (це прекрасно), поклали спати, але забули одягнути підгузник. Одне щось не зроблене може перекрити усе зроблене.

Маємо приклад встелення тієї ж бруківки біля Ратуші, облаштування парковок і подібні проєкти. От ніби щось для людей з інвалідністю у нас роблять, але результат доволі сумнівний: низькопідлогові автобуси є, але не всюди люди з інвалідністю можуть ними скористатися.

Реальність така, що навіть якщо з десяти зупинок недоступною буде тільки одна — це вже проблема. Я не можу назвати Львів недоступним: хоч тут немає загальної концепції реорганізації інфраструктури, точкові зміни все ж є.

– Які проєкти з покращення доступності міська рада впроваджує?

Те, чим міська рада останнім часом займається, йдеться про останні два тижні, це облаштування доступних парковок. Коли ми всі бачимо, що є на парковках ось ці спеціальні місця для людей з інвалідністю з розмітками, рідко маємо розуміння, що вони непридатні насправді. Бо таке паркомісце має мати 3.5 метри, а не 2.5. Додатковий метр людям з інвалідністю потрібен, щоб відкрити двері і витягнути крісло колісне за потреби.

Тож зараз ми адаптовуємо парковки згідно з нормами, прийнятими у 2018 році. Але, знову ж таки, усе відносно: парковки доступні є, але всі і всюди ними скористатися не зможуть.

– Скільки такі проєкти коштують?

Дорого. Зрозуміло, що ми не можемо купити відразу все. До прикладу, одне паркомісце вартує близько 30-40 тисяч гривень. Чи у час війни ці кошти варто витрачати — можуть бути дискусії. Я вважаю, що варто, тому що доступність потрібна зокрема й людям, які повертаються з фронту.

– Як знайти компроміс: місто слід облаштувати для ветеранів на кріслах колісних, але водночас активісти вимагають спрямування бюджетних коштів на армію?

Ми розуміємо, що активісти не з доброго життя вибухнули. Я у певній мірі їх підтримую, тому що робити стадіон або вулицю за десятки мільйонів гривень сьогодні — ну… це тупо. Але облаштувати вулицю, на якій живуть багато людей з інвалідністю, відповідно до стандартів — необхідність.

Ми маємо максимум віддати на армію, максимум допомогти на фронті, але знову ж таки: звідти повертаються ветерани. Тому тут є дуже тонка межа: потрібно пояснити, що покращення доступності у місті є важливим. Це має бути діалог.

– Чому питання доступності стало актуальним саме зараз?

Я розумію, до чого Ви ведете: у час війни дійсно побільшало людей з інвалідністю. Але ветеранів або ВПО у Львові — лише десята частина із загальної кількості частини маломобільних груп населення. Тобто у місті є близько 40-42 тисяч людей, і в основному це люди, які отримали інвалідність вроджену або внаслідок травм.

Тому проблема доступності у місті була актуальною завжди, ще з 1991 року або й раніше. Але саме зараз люди з інвалідністю почали говорити про свої проблеми, і місцева влада має на них реагувати, хоч і з запізненням.

– Як Львів має ставати більш доступним?

Знову ж таки, повернемося до поняття «системність». Візьмемо до прикладу обласну раду. Вона є на 95% доступною: маємо підйомники, ліфти з широкими дверима, інклюзивні туалети. Ще 5% маємо доробити. Йдеться про таблички шрифтом Брайля.

Але чи добереться сюди людина, припустимо, зі Самбора — питання, бо їй потрібно буде здійснити кілька пересадок у громадському транспорті, чи зможе рухатися від зупинки до центру міста, а потім чи зможе пересуватися центром?

Тобто ми маємо зрозуміти, що зробити доступною Площу Ринок не означає зробити доступним місто. Це означає зробити його «умовно» доступним.

– Чи є ділянки Львова, де впроваджувати проєкти для покращення доступності неможливо?

Звичайно, є такі частини міста. Це історичні архітектурні пам’ятки. Там ми не можемо ставити ліфти або пандуси. У цьому випадку збереження історичного середовища є пріоритетом. Думаю, люди з інвалідністю це теж розуміють.

– У місті є дуже багато адаптацій для людей з інвалідністю, які не відповідають стандартам. До прикладу, пандуси з неправильним кутом нахилу. Що робити з ними?

Якщо йдеться про чіткі стандарти ДБН, то не факт, що це все можна переробити. Є такі місця, де ми не зможемо нічого зробити, до прикладу, через нестачу фінансування. Але те, що цей пандус там є, нехай навіть не дуже зручний, все одно спрощує пересування людям з інвалідністю. Зі сторонньою допомогою вони можуть потрапити у приміщення.

– Чи є у Львові доступні укриття?

Їх нуль. У нас як таких навіть укриттів немає. От у мене в будинку було так: приїхали люди з ЖЕКу, наклеїли табличку «укриття» на дверях до підвалу, де мешканці за свої кошти зробити перед тим ремонт.

Тому важко сказати, чи місто вкладає якісь кошти в облаштування укриттів взагалі, а тим паче — доступних. Але зробити «умовну доступність» в принципі можна: поручні або відкидні пандуси, тобто такі, які можна встановлювати тимчасово.

Фото: Дивись.info перевіряє укриття на доступність у Львові

Валентина Ковтонюк