На столі лежить картинка для вишивки. Дівчина бере в зуби голку, нахиляється і встромляє у візерунок. Потім язиком піднімає край картинки, зубами бере голку, витягає її. І знову так само встромляє. Хрестик за хрестиком вимальовується на канві яскраве зображення. Від напруження у вишивальниці червоніє обличчя, трохи пітніє лоб. Але вона не здається, продовжує роботу. Хотіла б робити це руками, та вони її не слухаються.
Оксана Горницька
24-річна Оксана Горницька живе у Ніжинському дитячому будинку-інтернаті вже 19 років. Вона — у молодіжній групі. Може перебувати у закладі до 35 років. Від народження у дівчини атрофовані ступні і кисті. Руки і ноги, як у дорослої, а їх закінчення — маленькі, скручені. Не ходить. Руки і ноги їй заміняють няні та вихователі, сусідки по кімнаті. Возять у інвалідному візку.
— Я вже так жити звикла, — усміхається Оксана. — Сюди привезли з Білої Церкви з будинку маляти. Родом з Київщини. Мене через день після народження залишили у пологовому будинку. Не думали, що виживу.
Шукала свою матір. Може, є брати, сестри? Рік тому мені допомогли написати рідні лист. Я їм сказала, що всім забезпечена, мені від них не потрібні гроші, отримую пенсію. За мною не треба прибирати, доглядати є кому. Я просто хочу спілкування з людьми, рідними мені по крові. Вказала номер свого мобільного. Та так ніхто і не подзвонив.
— Ти користуєшся мобільним?
— А чому б ні? Язик же є. Раніше телефон був сенсорний — легше натискати. Та коли була у лікарні, його вкрали. (У якої падлюки рука піднялася? — Авт.).
Волонтери, які допомагають інтернату, поїхали до моєї рідні додому. Постукали. Вискочила баба, почала кричати, щоб забирались геть, бо подасть до суду. Потім ще в інтернат виховательці телефонувала, лаялась, погрожувала. Може, моє існування — це таємниця, про яку вони хочуть, щоб ніхто не знав? — припускає Оксана.
— Як давно вишиваєш? Чия це була ідея?
— Уже чотири роки. Зробила 50 картин. Я їх дарую. Одну, розміром з поштову листівку, з дельфіном, продали на благодійному аукціоні за 900 гривень.
Почалося все з того, що я сказала Наді, подрузі по кімнаті (у неї ДЦП і руки скручені): «Може, спробуємо вишивати?» Вона підтримала ідею. Я теж така: якщо хочеться, треба робити. Нитку в голку вправляють або подружки, або вихователі. Далі вже сама.
Так це відбувається
— Голку не боїшся проковтнути?
— Бог милував. Було, що «циганка» в зубах переламалась. І вже не одна голка пішла на смітник. Здебільшого я вишиваю пластмасовими — такі продаються у наборах. І канва з малюнком. Є така, що клітинки більші — мені працювати легше. Люблю вишивати квіти, натюрморти, тварин. Останню роботу я чомусь назвала «П’яні коні».
«П’яні коні»
Буває, настільки втомлюся, що розпсихуюся і тиждень або й два не беруся вишивати. А потім знову сідаю за роботу.
— Оксана у нас наполеглива. Намагається з візка перебратися на ліжко без сторонньої допомоги, — каже 42-річна Марія Бабко, інспектор з кадрів, а за сумісництвом — вихователь інтернату. — І на тренажерах реабілітаційних старається.
— Я не раз пробувала хоч щось робити руками, — продовжує Оксана. — Наприклад, ложку тримати і їсти. Не виходить.
Руки атрофовані, не піднімаються вгору. Мене годує персонал. Хочеться, а не можеться. Суглоби дуже болять.
— Картини для вишивання, рамки — це все ж гроші…
— Щось купують волонтери, спасибі їм. Приїздять в інтернат. Я спілкуюся з ними у «Фейсбуці». Є планшет, язиком провела — і вперед. Дещо купую зі своєї пенсії. На базарі продають дешеві рамки, картини, але там купувати не можна. Треба, щоб був чек з магазину для звітності. Марія Володимирівна купує і матеріали, і солодощі, які хочу. Телефоном по кілька разів уточнює: таке чи таке.
— Про що мрієш?
— Живу у своєму мирку. Звісно, хотілося б, аби рідні відгукнулися, — зітхає.
— Оксано, буває, що люди без рук і ніг створюють сім’ї, народжують дітей. Ти б хотіла зустріти кохання?
— Ні. Я усвідомлюю свій стан. Дружнє спілкування — так. На світі багато хороших людей.
Хвороба Оксани називається «артрогрипоз». Це вроджена патологія. Дитинка народжується уже із захворюванням скелетно-м’язової системи. Кінцівки деформовані. Малорухомі, ніби стягнуті. Те, що лікарі називають контрактурами. Хвороба не прогресуюча. Якщо розробляти суглоби і м’язи, рухливість покращується.
— Оксана їздить у «Хаджибей» (санаторій під Одесою), — говорить заступник директора Ніжинського дитячого будинку-інтернату Тетяна Кулішова.
Кардинального лікування — чудодійної операції чи ліків — при такому стані не існує. Покращанням стану треба займатися постійно. Робити масажі, лікувальну фізкультуру. Слідкувати за вагою. Адже повній людині, навіть умовно здоровій, рухатися важче.
— У Оксани дієтичне харчування, — зауважує Тетяна Анатоліївна. — Сама знає, що можна їсти, що не бажано.
Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №33 (1632)