Пріоритет — військові: як в Івано-Франківську допомагають відновити здоров’я пораненим захисникам (ФОТО)

В Івано-Франківській обласній клінічній лікарні з початку повномасштабного вторгнення російських військ на територію України медики активно допомагають захисникам відновити здоров’я після поранень на фронті.

До слова, на лікуванні та реабілітації тут перебувають військовослужбовці з кожного куточка країни.

Так, журналістка Фіртки відвідала медичний заклад й поспілкувалася з фахівцями та пораненими бійцями про роботу відділення травматології.

Завідувач відділення Степан Смачило розповів про те, як змінилась робота відділення під час повномасштабної війни.

Далі подаємо пряму мову:

Розкажіть, будь ласка, коротко про ваше відділення.

Окремо, тобто після реформування, наше відділення запрацювало у піковий період COVID-19 – у травні 2020 року. Було непросто, а згодом ще й повномасштабна війна.

У сучасних війнах все-таки 80% поранень стосуються кінцівок солдатів. Якщо голова чи грудна клітка ще якось захищені спеціальним одягом, то кінцівки, на жаль, ні.

Тому зараз головна наша увага зосереджена на військових, адже вони в пріоритеті.

А як щодо лікування цивільних громадян?

Звичайно ж, госпіталізацію цивільних громадян ніхто не скасовував.

Люди ганяють на автомобілях, потрапляють в ДТП, падають з якихось вершин. Ось днями до нас потрапив 80-річний дідусь, який поліз на свій будинок поправляти антену. Впав, зламав руку. Таким випадкам ми також мусимо приділяти увагу й надавати допомогу.

Раніше у нас ще було консервативне лікування, зараз цього немає. Є тільки оперативне, й в основному пацієнти – це військові.

Скільки наразі розгорнули ліжок?

У відділенні травматології розгорнуто 30 ліжок, 25 з яких зайняли військові станом на сьогодні. Але люди із різними травмами також лежать й в інших відділеннях обласної клінічної лікарні.

Наше першочергове завдання – це зберегти військовим кінцівки, щоб вони у міру можливостей були максимально функціональними. Потрапляють до нас військові пацієнти часто. З останніх – чоловік отримав поранення на війні четвертого серпня. У нього свіжа агресивна травма, але він був транспортабельний, тому його зі сходу поїздами відправили до нас на лікування.

Такі завози із пораненими військовими, на жаль, відбуваються регулярно.

Першочергове надання допомоги пацієнтам відбувається на місці поранення, тобто у найближчому медичному пункті батальйону. Далі їх транспортують у найближчі лікарні: Харків, Дніпро, Запоріжжя. Там, так би мовити, поранених сортують: важких, яких неможливо перевезти, залишають, а кого можливо – перевозять на лікування далі.

На кожному з етапів їм надають фахову медичну допомогу. Такий принцип діє ще з радянських часів.

Таким чином, звідки родом найчастіше пацієнти?

У нас лежать військові з різних регіонів країни, зокрема зі Сходу, Запоріжжя, Вінниці, Рівного, Чернівців, Закарпаття, Львова, Тернополя.

Місцевих у нас взагалі мало, хоча військові зазвичай хочуть проходити лікування ближче до дому і шукають таку можливість, адже процес лікування може бути тривалий.

Все залежить від агресивності травми. Сучасне озброєння завдає високоенергетичних травм. До прикладу, щодо поранення гомілки – після шкіри в нас одразу великогомілкова кістка, і такий випадок завжди супроводжується великим дефектом кісткової тканини. Раніше в таких ситуаціях, якщо немає 15-20 сантиметрів кістки, кінцівку ампутували.

Зараз же ми всіма можливими методами стараємося нарощувати кістки, де це можливо. Звичайно, це тривалий процес. В середньому можна наростити один міліметр за день. До речі, сьогодні у відділенні успішно проходить лікування пацієнт, у якого немає 17 сантиметрів кістки.

Щоб пришвидшити процес відновлення кістки, ми почали з двох сторін так званий білокальний остеосинтез. Якщо нарощення повинно було тривати 170 днів, то в такий спосіб це вийде зробити за половину часу, тобто 85 днів.

Запорукою хорошого результату є багатоетапний процес лікування, який доволі тривалий. Прикладом цьому може бути пацієнт, який у нас вже лікується понад рік.

На жаль, переломи – це не нежить, а тим паче вогнепальний, який не лікується за сім днів. Рана, яка супроводжується масивним дефектом м’яких тканин, судин та нервів, взагалі є ускладненою, тому для лікування потрібні й суміжні спеціалісти. Мінно-вибухова травма – це не захворювання однієї кінцівки, це захворювання цілого організму.

Чи доводилося робити такі нарощення кісток раніше?

Так, в обласній клінічній лікарні робили таке й раніше.

За моїми спостереженнями, від травми до того моменту, коли ми знімаємо апарат і пацієнт може самостійно ходити на своїй кінцівці, проходить від півтора до двох з половиною років. Але, знову ж таки, там чимало нюансів. Бажано, щоб артерії та нерви були цілі.

Навіть така, здавалось би, дрібниця, як куріння – теж має свій вплив. Науковці довели, що при курінні рани загоюються на 40% гірше.

Тому все, що стосується вогнепальних травм, якщо йдеться про збереження кінцівки, то це однозначно тривалий процес. Звичайно, можна обирати простіший шлях і ампутувати, але ми все-таки стараємося максимально зберегти, якщо є хоч найменша надія.

У травматології є такий принцип: нижня кінцівка для опори, верхня – для функції.

Якщо були поранені верхні кінцівки, то наше завдання максимально відновити їхню діяльність. Хочемо, щоб рука була функціональна, а не просто біопротез, який висить для краси.

Чи були випадки, коли все ж довелося провести ампутацію?

Від початку повномасштабного вторгнення у відділенні провели всього три ампутації. Троє пацієнтів, яким таки довелося провести цю процедуру, серед тієї маси, яку ми лікуємо – це дуже добрий доказ того, що ми стараємося зберегти кінцівки.

Лише за минулий рік у відділенні надали допомогу приблизно 170 військовим. Їхня вікова категорія різна, зокрема від 20 до 60 років. Жінок-військових на лікуванні, наразі, не було.

Натомість пацієнти-жінки у відділенні були на початку, коли велися активні бойові дії на Сході, однак це внутрішньо приміщені особи, які попали під обстріли.

Що стосується фінансування, за чий кошт лікують військових?

Адміністрація нашого медичного закладу докладає максимальних зусиль для забезпечення військових. Військові забезпечені усім для них необхідним.

Скільки у вашому відділенні працівників?

Загалом понад пів сотні. Що стосується саме лікарів, то дев’ять. У відділенні травматології №2 нашої лікарні ще сім. Цієї кількості, в принципі, цілком достатньо.

До війни було відділення травматології та відділення ендопротезування і реконструктивної ортопедії. Але через те, що почалася війна і був масивний наплив військових, то прийняли рішення розширити ще, бо з 30 ліжками ми не справлялися. Якось у жовтні минулого року за нами рахували 69 пацієнтів: і цивільних, і військових. Вони лежали по всій лікарні.

Тоді адміністрація прийняла рішення – створити ще одне відділення травматології на базі лікарні зі спільним оперативним блоком.

Чи потрапляють до вас цивільні поранені?

Цивільних з областей, де ведуться бойові дії, у нас вже немає. На початку, звісно ж, були. Сьогодні ж встигають надавати їм допомогу на місці.

Яка ситуація у вас щодо протезування кінцівок військовим?

Є ціла державна програма з протезування. Але наше відділення займається лише тим, аби підготувати пацієнта до протезування. Самим протезуванням вже займаються реабілітологи. Це теж процес тривалий.

Наскільки мені відомо, зараз в Україні є кілька заводів з іноземним обладнанням та матеріалами, які виготовляють протези.

Журналістка Фіртки також поспілкувалася про особистий досвід роботи у час війни з лікарем ортопед-травматологом у відділенні – Андрієм Голинським.

Далі подаємо пряму мову:

У чому найбільша різниця між роботою у мирний час та у час війни?

Тут, мабуть, треба повернутися на півтора року назад, коли повномасштабні військові дії у країні лише починалися. Наголошу, що цивільна і вогнепальна травма – це абсолютно різні речі. Ті травми, які до війни ми вважали агресивними, й близько не стоять з тими, з якими ми працюємо зараз.

Пам’ятаю, у перші дні повномасштабних військових дій до нас почали приїжджати перші військовослужбовці, їх доставляли бортами. Відверто кажучи, такого великого досвіду оперативних втручань та виходжування цих хворих у нашій державі не було ні в кого. Звичайно, у нас був частковий досвід АТО, але це зовсім не ті масштаби.

З найбільш агресивними травмами до нас приїжджали у перший місяць повномасштабної війни. Це було щось з чимось.

А яка ситуація зараз?

Зараз вже добре налагоджений процес. Є канони і ми чітко розуміємо, як працювати з вогнепальною та вибуховою травмами.

Ми можемо похизуватися нашим відділом, адже за півтора року лікування військовослужбовців ми зробили реконструкцію, тобто ампутацію тільки тричі. Це дуже класний показник. Ми стараємося зберегти кінцівки.

Звичайно, є декілька факторів, які змушують видаляти, зокрема коли є повна ішемія, тромбоз поверхневих глибоких артерій чи пошкодження судинно-нервового пучка. Тоді, на жаль, функціонально ця кінцівка буде взагалі не для життя військовослужбовця.

Але якщо є хоч найменший шанс, коли ми розуміємо, що нога або рука буде функціональна хоч на 20% – ми йдемо до кінця і боремося за неї.

Авжеж, цей процес довготривалий. Мушу похвалити місто Героїв – Дніпро, бо всі прифронтові лікарні там, які надають первинну медичну допомогу, це 90% успішності нашого лікування. Там неймовірні люди і фахівці. Ми захоплюємося тим, як вони оперують, бо бачимо, які солдати до нас приїжджають. Це фантастика і низький уклін їм за це.

До того ж, грубо кажучи, там масштабний конвеєр. Люди працюють 24/7, бо величезні потоки пацієнтів.

На щастя, ми знаходимося серед так званих материкових лікувальних закладів і наша місія – повноцінне виходжування пацієнтів із довершеним результатом, який повинен бути надалі.

Я часто наголошую, що 60% успішності нашого лікування військових залежить лише від самих військових. Чому так?

По-перше, за моїми спостереженнями, військові за характером далеко не такі, як цивільні. Це люди, які впевнені, що результат буде і вони ніколи не здаються.

По-друге, своїм бойовим характером вони погоджуються на все, що кажуть лікарі і виконують усі рекомендації. Часом я пояснюю їм їхню ситуацію, пропоную варіанти розв’язання проблеми та попереджаю, що результат може бути не стопроцентним. Відтак, ще від жодного військового не чув: «ні, не будемо цього робити», навіть пропри те, що вони знають, що це може бути довготривало чи боляче. Вони справді незламні люди.

Психологічно за час війни наш відділ дуже змінився. Якби ми завжди мали такий контингент пацієнтів, як військові, ми б творили чудеса. Вони нам дуже допомагають і ніколи не здаються. Ми свою роботу виконуємо, але, повторюся, дуже важливий й настрій пацієнта: чи виконуватиме він вказівки лікаря, чи матиме бажання підійматися і ходити.

І військові завжди впевнені, що все буде добре. Вони не чекають якоїсь зовнішньої допомоги, на відміну від цивільних хворих. Що стосується цивільних – то там вже мають прийти родичі та пожаліти його.

А до військових сюди не приїжджають родичі?

Більшість хлопців, які зі східної частини країни, й не зізнаються рідним, що вони отримали поранення і лежать у лікарні. Лише телефонним дзвінком щодня повідомляють, що у них все добре, аби вдома не хвилювалися. Ніхто не хоче розчаровувати близьких.

Я неодноразово запитував, чому так. Бувало, пацієнт пів року у нас лежав і жодного разу ніхто не приїхав. А він відповів: я на своїх ногах пішов з дому воювати, на своїх і повернуся. Й що після цього можна сказати про цю людину?

У нас навіть був такий хворий, якого ми вже виписали й згодом хлопець приїхав до нас із дружиною. Вона запитувала, як так сталося, що її чоловік лежав у нас чотири місяці й ніхто їй не повідомив. Але ми, лікарі, в це не вмішуємося.

Яка історія військового пацієнта найбільше закарбувалася у пам’яті?

Це були перші тижні війни. До нас привезли перший борт, і там був 62-річний військовий зі Львівщини, сам танкіст. Його привезли у відділ, він скинув рюкзак і каже:

• Ти будеш мене лікувати?
• Я.
• Маєш два дні, бо я мушу їхати назад.

Я його прооперував і за два дні мій пацієнт зібрався і справді поїхав назад.

Яке у нього було поранення?

Травма передпліччя, дві кістки передпліччя були пошкоджені. Але він отак з гіпсом і швами поїхав на передок, хоча 62 роки, міг би вже й не мобілізуватися. А він от командиром взводу був. Я досі з ним спілкуюся, він надсилає мені багато фото. Це неймовірна людина.

Чесно кажучи, ще у березні 2022 року у нас не було такого досвіду спілкування з військовими. Ось цей серед усіх був найбільш злий і ніхто не знав, як до нього підійти. Але він Герой України. Зараз воює у Бахмуті, унікальний дядько і патріот.

Ще один був у нас випадок: хлопчина з півдня країни, здається, з Миколаєва, мав дуже багато кульових поранень. Він лежав в окопі і ці нелюди пішли на нього. По ньому було 18 влучень, 12 з яких у ньому, решта по броніку.

Молодого чоловіка привезли в надзвичайно важкому стані. Ми разів вісім його оперували і виходжували. Зараз в нього все чудово і він знову захищає нас на передових лініях. Військові, які функціонально можуть себе відновити, навіть після таких серйозних травм, повертаються.

Кожен військовий – це окрема унікальна історія, варта уваги. Але не всі про себе готові розповісти. Ми, як цивільні, не розуміємо тієї гостроти, яка відбулася з ними.

Коли військові до нас потрапляють, то лише через місяць-два починають ділитися пережитим, а ми своєю чергою стараємося максимально їм допомогти, бо у нас всіх одна мета.

Думаю, що жоден військовий, який поїхав від нас, не сказав би, що йому тут було погано, бо персонал викладається на максимум. І навіть санітарки для них стають, як рідні мами.

Тому лише, коли до них приходить усвідомлення, що вони у безпеці і кожен тут намагається їм допомогти, то вже починають говорити і відкриватися.

Дуже сумно виглядає, коли воїни виходять на балкон, а там зовсім інший світ. Кожен по-різному на це реагує. Але зазвичай кажуть:

«Ми там, щоб життя вирувало тут. Ви допомагаєте нам, а ми допомагаємо вам».

Наскільки часто доводиться проводити оперативні втручання?

Дуже часто. Щодня. Буває по 5-8 оперативних втручань.

Працювати так насичено – дуже складно. У вас не буває професійного вигорання?

Знову ж таки, це військові. Це окрема категорія пацієнтів і з ними вигорання неможливе. Ці люди навпаки дуже заряджають.

Ми також поспілкувалися з військовим пацієнтом відділення травматології обласної клінічної лікарні – Ярославом Денискиним. Українському захиснику 46 років, родом він із Запоріжжя.

Далі подаємо пряму мову:

Розкажіть, будь ласка, коли та з чого розпочалася ваша військова кар’єра?

Я не назву це кар’єрою. Мій шлях розпочався ще у 2014 році. Мене мобілізували з роботи, згодом демобілізували. Так, я жив звичайним цивільним життям до лютого 2022 року. 24 березня добровольцем пішов у військкомат, оскільки у мене вже був певний досвід з 2014 року.

Тоді я потрапив у перші списки і мене мобілізували у 93 механізовану бригаду. Спочатку захищали землі на Харківщині, згодом мене перевели на Бахмут, Краматорськ. Це був серпень минулого року. Через нестачу артилерії і значну силову перевагу ворога там я й отримав поранення. Мене евакуювали в найближчий госпіталь. Тоді ще я не знав, яке у мене поранення, у мене взагалі був больовий шок.

Згодом мене евакуювали в Дніпро, де я вже прийшов до тями. Виявилося, що поранення в мене доволі таки складне: лопатка, кульшовий суглоб, перелом хребта і осколкові поранення.

Вже з Дніпра, оскільки там поранених дуже багато, мене евакуювали в інше місто. Я перебував пів року в одній із міських лікарень, але, на жаль, медперсонал не впорався зі своєю роботою. Вони мене, назвімо це так, загубили.

У мене спеціальність зварювальника, тому я фахівець у цій області, а от щодо медицини – це не моє, мені прийшлося лише довіритись їм як фахівцям. Але вони свою задачу не виконали.

Коли ви потрапили в Івано-Франківськ?

Так, в кінці січня цього року мене відправили в Івано-Франківськ, де я потрапив у реанімацію. Я не придумую і не перебільшую, але тут медики мене дістали з того світу.

У мене на той час вже була інфекція, нагноєння ран і медики підібрали для мене відповідні ліки. Тоді також ще вирішували, чи ампутувати ногу.

Психологічно я до цього підготувався, хоч і не так приємно бути без однієї ноги до кінця життя. Я розумів, що на цьому мій військовий шлях завершиться, я більше не зможу з хлопцями бігати-стрибати, та й в цілому воювати. Але у мене була надія хоча б могти якось ходити, пересуватися.

Але досі у мене таки дві ноги. Івано-франківські лікарі мені допомагають їх зберегти. Якщо порівняти медиків із попереднього місця лікування і Івано-Франківська – різниця суттєва.

На жаль, з першими я втратив дуже багато часу. До того ж, там мені щотижня робили різноманітні операції, я погоджувався, бо так казали лікарі. Але все ж розумів, що це величезне навантаження на організм через наркози, чималу кількість антибіотиків, та й в цілому післяопераційні реабілітації складні.

Я втратив пів року і мені видалили 13 сантиметрів кістки.

У тій лікарні так “загубили” не тільки мене, були ще історії у хлопців. Лікарі, яким тоді я довірив своє здоров’я, або недовчилися, або не вчилися зовсім.

Важко усвідомлювати, що вони вчаться на життях військових. Звичайно, усі звикли до повсякденних переломів, травм внаслідок ДТП і так далі, але поранення на війні – це зовсім інше, це набагато складніше.

Спочатку і я думав, що два-три місяці і я ходитиму, але так не сталося. Лікування і реабілітація тривалі. Все коштує часу.

Хоча, я впевнений, якби я знаходився в Івано-Франківську з самого початку, я би вже ходив, вдома реабілітувався, віджимався і присідав.

Натомість івано-франківським лікарям зараз доводиться переробляти попередню роботу. Ця ситуація мені дуже неприємна і надовго закарбується в пам’яті.

Так, поки я ще не можу ходити, але завдяки саме франківським лікарям у мене є багато інших позитивних результатів.

Де зараз ваші родичі?

До речі, моя дружина також має медичну освіту, але зараз вона евакуйована в Чехії з молодшою донькою, тому не могла постійно бути зі мною. У неї там робота, та й дитині потрібно в школу. Хоча вона неодноразово приїжджала до мене.

Інші рідні зараз знаходяться в Запоріжжі, але також приїжджали, орендували тут квартиру. Мій 25-річний син зараз воює за Батьківщину.

Плануєте повернутись у Запоріжжя чи, можливо, залишитеся в Івано-Франківську?

Хочу додому в Запоріжжя, там є дім. Звичайно, перший час не вийде займатися тим, чим займався до війни, тобто зварювальною роботою, але зір у мене збережений, а це найважливіше для моєї професії. Розумію, що фізично буде складно. Потрібно пройти довгий шлях лікування і реабілітації.

Втім, дуже хочу займатися улюбленою справою. У мене були свої постійні клієнти. Я думав, мій син продовжить займатися цією справою, але він ще задовго до повномасштабної війни обрав свій шлях. Зараз служить у підрозділі СБУ.

Порозмовляли ми й з Тетяною Бабій, яка є лікарем-інтерном ортопед-травматологом.

Далі подаємо пряму мову:

Як воно – працювати медсестрою у відділенні травматології, коли так часто приїжджають військові зі складними травмами?

Я дуже добре пам’ятаю перший завіз військових. Тоді до нас потрапили четверо хлопців. Було страшно, бо ніколи раніше у мене не було такого досвіду. Вони всі були бородатими і у кожного далекий глибокий погляд. Це були важкі пацієнти.

Мені своєю чергою потрібно було впорядкувати їхні документи: розпитати, де були попередньо, зібрати всі виписки. Тоді ще навіть ніяково було питати, де та як отримали поранення, бо боялася якось психологічно ранити.

Головне моє завдання – створити для них максимально домашній затишок.

Чи необхідна пацієнтам допомога волонтерів у різних побутових потребах?

До нас часто приходять волонтери, хочуть допомогти одягом, але це не та ситуація, бо пацієнти лежать з апаратами і необхідний спеціальний одяг, який у нас є.

А рідні часто навідують хворих?

Це залежить від обох сторін. Були такі, до яких родина приїжджала з Півдня, а був випадок – хлопець з Івано-Франківської області признався рідним, що поранений, лише через три тижні і тоді батьки приїхали.

Історії складні і тут все індивідуально. Була ситуація, коли до військового, який має ще чотирьох молодших братів, мама приїхала з найменшим і пробула тут ціле літо.

Тіна Любчик