«Щороку ногу і руку на медкомісії виміряли рулеткою, чи не виросли, як у ящірки»

Микола Отрошенко з Задеріївки навчився жити без руки і ноги

52-річного Миколу Отрошенка в Задеріївці Ріпкинського району добре знають. Як треба на городі допомогти, чи з технікою — звертаються. І мотоблок, і мінітрактор є. А як з роботою управиться, сідає на мопед і в центр під магазин. Полюбляє тусуватися в компанії «місцевої еліти» — таких кавоманів, як сам. Обговорити новини, пожартувати.

У далекі 80-ті, двадцятирічним, зі строкової служби в Афганістані Микола повернувся інвалідом — без руки і без ноги.

— Коля на машині, на мопеді, на тракторі їздить, — говорить про сусіда Володимир Аксьон. — А щодо роботи, — ніхто і трьома руками стільки не зробить. На машині ще я його вчив.

— Живу, нікому не мішаю, — виходить на поріг чоловік. Якраз відпочивав у хаті. Йде на двох ногах, натягуючи футболку. Тільки коли повернувся лівим боком, помічаю, що руки нема. А на нозі протез.

Що п’ють в селі під магазином? Каву!

— Вас у селі поважають.

— Так це треба заслужити, — мружить око Микола. — Хороша репутація на селі — це як пройти по лезу бритви. Крок вправо, крок вліво… Оступився, збився, — і капець тобі.

— Світське життя ведете. На каву їздите…

— Не світське життя, а п’ятиминутка для тих, хто працює, а не дармоїдів. Виїхав, з тим поговорив, з іншим. Новини взнати, що де відбулося, якісь питання вирішити. Кому що треба. Там каву п’ють роботяги. Алкоголіки теж збираються, але то окрема каста. У нашій ті, що на тракторах мотаються. У фермера роблять. З’їхались, швиденько побалакали ні про що. Не горілку ж пити. Особисто я навіть пива не вживаю. Тільки каву. Теж шкідливо, але… І друзів підсадив. Покрутилися по роботі, — на каву вискочили.

— І не пили ніколи?

— До армії всяке бувало. І як з армії прийшов — трохи. Поки недовго холостякував. А тоді вже дружина з’явилась, інші інтереси.

— Ви ж не просто з армії повернулись…

— Не просто. Тоді трохи й попили. А женився і перестав. Батько в мене від горілки помер.

«Кто не трусит послужить Родине?»

— Як в Афганістан потрапили?

— Ну як. В армію забрали.

— А не можна було відмовитись?

— 1982 рік. «Кто не трусит послужить Родине?» Союзом командував дедушка Андропов. Це підписати собі смертний вирок, зразу ж.

І попасти гуди, в Середню Азію, значило те ж саме.

Із Задеріївки не один я там побував. Один на кладбищі лежить. Толік Анікін уїхав, в Чернігові живе. Теж в погранвійськах служив, водієм. У Пашки дах поїхав, психіка порушилась. Мишка, на тому краю живе, автобат (автомобільні війська). Не п’є, кинув. Зі мною Сашка Дерев’янко служив з Лопатнів, прикордонник. Ми разом в мангрупі служили (маневрена група). Такі групи й на Донбасі зараз є. Невеликий підрозділ, 500 чоловік, повністю боєздатний. Готували як пілотів, драли так, що… Прикордонна учебка. Підготовка по більш жорсткій, посиленій програмі.

Нас готували на кордон з Іраном, щоб потім зайти в Іран. Там революція культурна була, переворот в країні. Типу як в Афгані. І думали туди вводити радянські прикордонні війська. Але в Іран не сунулися. Підігнали техніку, пригнали БТРи, на кордоні постояли. БТРи за тиждень забрали, все заспокоїлося. На заставі в Туркменії два місяці побув, потім в Афган перевели нас. Всіх із застави кишнули, на літаки і на афганськую.

«А потім до матері дійшов лист»

— Батьки знали?

— Хто б там знав? Писати не можна було. Ми всі служили на заставах, адреси заставські і не дай Бог в листі напишеш, де ти. Тоді з майором-особістом бесіда буде. Добре, як тільки пару разів кулацюгою у вухо попаде. Ну не судити ж. Людей нема. Легше у вухо дати, щоб зрозумів, чого не можна писати. Розмова коротка. Така вона, не парадна, а тильна сторона армії.

Микола каже, що не можна такого писати. Хоч і Радянський Союз відійшов давно.

— І все-таки, де вас так?

— В Афгані. На бойовій. На міні підірвався. І пацанам трохи попало. А я ж напоровся прямо на неї, тому мені більше.

Прийшов у себе в Термезі. Місто в Узбекистані, там польовий госпіталь був. Там мені все лишне шмаття обрізали, по життєвих показниках.

Рука у Миколи відрізана вище ліктя, залишком він навіть жестикулює. Нога обрізана по коліно.

— У Душанбе потім трохи підлікувався, переїхав в Ленінград доліковуватися.

— А ви як пережили? Вам антидепресанти якісь приписували?

— З антидепресантів тоді були валідол, корвалол і валер’янка. Все.

Депресія мене не накривала, — стверджує. — Я і в госпіталі дідів ганяв.

Ми молоді були, «отпєтиє головорізи». І горілочки хотілося, всього хотілося. Але не всього попадало. Там таких, як я, багато лежало: і побиті, і підстрелені. Хто як переживав, але таких, щоб у повному відчаї, не було. Орли. Хто й через охорону міг проскочити. Сильної п’янки не було, бо багато грошей не мали. Як 20 грамів з пляшки перепаде, то й добре. В палаті 11 чоловік. І це треба якимись судьбами достати, в палату протягнути. А медсестри, знаючи, що орли такі, шманали — ого-го.

А потім до матері дійшов лист і вона приїхала. Плакали.

Я лежав у Ленінграді. А додому не писав, тому що… тому. Мобільних телефонів не було. Але в госпіталі в Душанбе мене здали. Медсестра, досі не зрозумів, яка саме. Листа матері моїй послала, куди мене везуть. І поки ще в Ташкенті були, не наважилася, бо вичислив би. А коли в Ленінград переплавляли, лист слідом летів. Тоді тільки мати взнала, що я поранений і все інше.

Мама, Єфросинія Степанівна, сама їхала з Задеріївки до сина в Ленінград.

— Вона вже все знала, пояснювати не треба було. І про мене, і про Афганістан. Потихеньку ця інформація просочувалася в Союз. Що йде війна, справжня і жорстока. Бо вже цинкачі звідти везли, вантаж 200. У 1980 нашого пацана привезли, Вітю Савенко.

А для мене життя продовжувалось. Ну, що плакати? Треба було думати, як жити далі. Мені було 20.

«На дембель в шинно-шкіряному протезі. Таке страшиліще!»

— Протез одразу поставили?

— Ох… Союз… — тяжко зітхає чоловік. — Протези 1985 року… Шинно-шкіряні тоді ще робили. Прадіди в таких ходили, їх як почали при царі Миколі робити, так і продовжували. Нас міряли. Порядок такий, що я з госпіталю мав вийти на своїх ногах. Звільнили додому, на дембель. В шинно-шкіряному протезі. Там таке страшиліще! Отакі, більш сучасні протези тільки почали розробляти у 1987. Напівкінцівки. Але вони були ще сирі, недосконалі: ламалися під нами. Хлопці молоді, полетіли по місту. Узли зламалися, воно вже не тримає. Зараз у мене німецькі протези, з поліуретану.

У 1990 ще в Германії протезували нас. Там вперше поставили хороші напівкінцівки. Попав туди завдяки нашому чернігівському заводу по переробці шерсті, «шерстянка», той, що розвалився повністю вже. Вони надали спонсорську допомогу чернігівським афганцям: оплатили нам протезування в Німеччині. А я теж в Чернігові жив. Я і зараз за пропискою чернігівець. Квартира в Чернігові, а я сюди жити перебрався, в материн будинок.

Чекала, не покинула

Квартиру в Чернігові отримав після армії, через два чи три роки. Трикімнатну, в центрі. Як афганець. А тепер сюди, в материну хату перебрався. Тут мені краще. Тут мій рідний дім, моя пуповина зарита. А там діти з внуками живуть. Дочка Маша з чоловіком і внуки, Максим і Злата. І дочка, і внуки народились в Чернігові.

Жінка Валентина порається по господарству. Вона ще працює в Чернігові кухарем. Їздить на роботу з Задеріївки автобусом, назад іноді забирає чоловік. Родом з Задеріївки. Зустрічатися почали до армії. Чекала. А коли повернувся — одружилися. Так, як і мало бути.

— У Чернігові здав на права, — продовжує Микола. — Тоді Запорожці давали. «Смерть інвалідам» називали їх. Потім цю машину вже сам купив, — киває на Жигулі в дворі, — і переобладнав. І трактор переобладнаний. Оформлений офіційно, права є. За нього мені так нерви витрепала медицина наша.

«В мене тепер тут «золоте дно»

— А чим в місті займалися?

— Різними дурницями, — каже Микола Олексійович. — Ремонт робив і таке різне. Склавши руки не сидів, але й робити на дядю не хотів. Принципово. Молодим був дурнуватий трохи, а постарів, — в село перебрався. В мене тут «золоте дно». Хтось щось притягне — здєлаєм. Всі станки в гаражі саморобні. Поварено, на столи встановлено.

— Що ними робите?

— Все, що треба. Станки токарні, слюсарні, сварка і прочєє. І циркулярка є. Свердлилка, — станок свердлильний. Все таке, щоб я одною рукою працювати міг. В Чернігові років двадцять з лишнім прожив. Протез на руку є, на машині їздити можу. Горілку можна до рота подавати, — сміється. — Протезом тримаюся за руль, за бензопилу, за все інше.

Оплачує держава. Забезпечує протезуванням. Тепер, в зв’язку з АТО, пробують робити різні протези. І біоруки навіть. Мені таке не треба. Буду вже, як звик.

Я без комплексів. Дивляться не так — ну й плювати. То їх проблеми. Протез на руку ніколи не носив. По Чернігову без протеза мотався. Не подобається — не дивися. На ногу протез потрібен, щоб ходити, а на руку — то таке. Одна рука є, права, і досить. Швидко звик, ще в госпіталі. Живий — і добре.

«Ржали, матюкалися, але кожен рік доводили інвалідність»

— Безстрокову інвалідність дали десь році в 92-ому, — розповідає. — А то було, при Союзі: кожен рік заново медкомісію проходити треба. Ноги нема по коліно, руки майже по плече. Щоразу руку і ногу рулеткою міряли: чи, бува не ростуть як у ящірки. Ржали, лаялися і матюкалися, але проходили ці медкомісії. А куди дінешся? Хабарів ніколи не давав і давати не збираюся.

Протез руки прикріплений до мопеда, чоловік вдома його не одягає.

— Мопед китайський. Оце моя приспособа на мопед, щоб їздити, — показує металевий держак-насадку. — Рука — заводська, готовий протез. А сама насадка — мого виробництва, власна розробка. Токарю замовив, у магазин змотався, точанули — насадка готова. Спочатку на машину таке ж зробив. Мопед перероблений під мене. Перемикач передач був на ліву ногу, я обрізав, переставив на праву. І ганяю.

Мопед з коляскою був. Відрізав, бо надто увагу привертала. Поліція зупиняє і фотографує. Вони до мене не придиралися, навіть протез їх не так цікавив, як екзотика: мопед з коляскою. А потім в інтернет викладають і мене, і мопед. Ну їх в баню. Зупиняють: можна сфотографуватися? Ну, можна. А потім аж надоїло і коляску відрізав.

Пенсія нормальна, зараз добавили. Але ж діти ростуть, онуки ростуть.

Молодим, хто прийшов з АТО, порада: не будуть пити і косяк курити — житимуть. Інакше біда швидко їх зжере. І наших багато так. Навіть поприходили здорові і цілі, а поспивалися і позкурювалися. Тримати в руках себе треба. Я не святий: ось на цигарки як підсів, так і сиджу. До армії курив, під час і після.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №37 (1791), 10 вересня 2020 року

Gorod.cn.ua