Житель Житомирщини втратив на фронті руку й ногу, але не впав у депресію і складає плани на майбутнє

© Sean Gallup/Getty Images

Андрій Корнійчук — командир відділення батальйону «Вовки да Вінчі». В одному з боїв на Лимано-Куп’янському напрямку втратив праву руку й праву ногу нижче коліна. Пережив вісім складних операцій і тепер готується до протезування, пише «ZN.UA».

Таких, як він, дуже багато. Всі, хто втратив у боях кінцівки, переживають це по-різному. Дехто впадає в депресію, дехто шукає розради в алкоголі. Але, на щастя, є й такі, як Андрій, — вони й далі живуть, люблять, трудяться на благо сім’ї. Для цього потрібно бути сильною людиною.

Сила, любов до життя й оптимізм Андрія просто вражають. Звідки беруться ентузіазм і усмішка в людини, яка пройшла крізь пекло й стала інвалідом? Андрій погодився розповісти про пережите, про своє сьогодення й поділитися планами на майбутнє.

Андрій Корнійчук із дружиною Ганною
Юлія Мельничук

«Я живий, і це головне»

— Я живий, і це головне, — каже Андрій. — Багатьох моїх друзів уже немає, дехто загинув у мене на очах. А я мав щастя повернутися додому, до своєї дружини й двох донечок-школярок. Доля зробила мені подарунок, яким треба дорожити.

— До війни ви були цивільною людиною. Як опинилися на фронті?

— Так, я цивільний, працював на лісопилорамі. 24 лютого 2022 року, коли почалося масштабне вторгнення в Україну, я відразу пішов до військкомату. Мені сказали почекати, але я був наполегливим і наступного дня знову прийшов до військкомату. Спочатку служив у теробороні, потім мене записали до штурмової роти й відправили на полігон до навчального центру «Десна». Тоді я вперше зрозумів, що смерть може заскочити в будь-який момент. Після тренувань ми мали піти на ночівлю до гуртожитку, але вирішили заночувати на полігоні. І саме того вечора по гуртожитку вдарила ворожа ракета. Доля! Якби ми не залишилися на полігоні, то загинули б усі. Командир тоді сказав, що ми з хлопцями народилися в сорочці.

— Куди вас направили після «учебки»?

— Бойове хрещення я отримав у селі Клинове біля Бахмута. Тоді я був медиком відділення, разом із хлопцями брав участь у боях, але, крім того, був зобов’язаний надавати першу медичну допомогу пораненим, накладати турнікети й тампонувати рани. На моїх очах загинув мій найкращий друг Андрій Бурковський. Я відпросився в начальства й повіз його тіло на похорон додому.

— Не боялися опинитися в полоні?

— Ніхто не хоче потрапити в полон, тому всі хлопці постійно носять при собі гранату саме на такий крайній випадок. І я теж.

— За яких обставин ви втратили кінцівки?

— Після повернення на фронт мене перевели в 67-му бригаду батальйону «Вовки да Вінчі», призначили командиром відділення. Ми ходили на штурми, відбивали втрачені позиції й завойовували окуповані території на Лимано-Куп’янському напрямку. В серпні цього року в селі Вільшани нам удалося відбити позиції й узяти в полон кількох рашистів, аж тут почалися масовані ворожі артилерійські й танкові обстріли. Ворог прагнув знищити нас і своїх військових, яких ми взяли в полон. Просто біля мене розірвався снаряд. Я побачив, як попадали хлопці, котрі були поруч, а сам відчув якийсь дивний холод у руці й нозі. Відразу не збагнув, що сталося, але коли впав, побачив, що немає руки й ноги. Лівою рукою зумів накласти на ногу турнікет і почав непритомніти. Підбігли наші хлопці, наклали мені турнікет на плече, де була права рука, й відправили на евакуацію…

Вісім операцій одна за одною

— Ви пережили вісім складних операцій. Чи треба було платити за послуги лікарів, купувати медикаменти?

— Спочатку мені зробили ампутацію в Куп’янську, потім був шпиталь у Харкові, а реампутацію я проходив у лікарні святого Пантелеймона у Львові. Мене оперував досвідчений хірург Данило Туркевич, дуже йому вдячний. Після восьми операцій я зітхнув із полегшенням, бо операції й нескінченні перев’язки — це, м’яко кажучи, некомфортно. Всю допомогу, яку я одержав, оплатила держава. І реабілітацію теж. Мене направили до національного реабілітаційного центру «Незламні» у Львові. Там дуже хороші умови, комфортні кімнати, є кондиціонер, душ. Нас вивозили на риболовлю, на стадіон, де ми дивилися футбол. Словом, нас намагалися витягнути з депресії, поліпшити психологічний стан, а волонтери приносили смачну домашню їжу. Я не платив ані копійки за всі послуги й дуже вдячний за допомогу та добре ставлення.

— Як відреагували ваші близькі на звістку про втрату двох кінцівок?

— Дружина спочатку не повірила, а може, в неї був шок, не знаю. Просто напередодні я зателефонував їй, ми поговорили, і я сказав, що йду на роботу (так я називав бойові завдання) й мене не буде день чи два. А наступного дня я знову зателефонував і повідомив, що втратив руку й ногу. Вона спочатку не зрозуміла, що це правда. А потім дуже плакала. Я переживав за те, як сказати про це матері, адже в неї хворе серце. Попросив дружину взяти на себе цю важку місію. Мама теж дуже плакала. І коли приїхала до мене до Львова, не могла стримати сліз. До мене приїздили й дружина з доньками, ми гуляли Львовом і розуміли, що життя триває, головне — ми разом і все буде гаразд.

***

У грудні Андрій знову повертається до шпиталю, де має пройти протезування. Дуже сподівається на ефективні сучасні протези. А наразі користується тимчасовим протезом для ампутованої ноги, який дає змогу пересуватися. Цей протез він придбав власним коштом. А ще купив електричного візка для пересування містом. «Добре, що цілим залишилося коліно, адже без нього було б набагато складніше, — каже Андрій. — А коли буде протез на праву руку, яку я втратив практично повністю, зможу робити набагато більше, ніж тепер».

«Андрій місив тісто на піцу, яку ми разом готували»

— Наскільки змінилося життя після ампутації кінцівок?

— Я вже можу себе обслуговувати: одягнутися, підігріти їжу. Допомагаю дружині по господарству.

— Андрій учора допомагав готувати піцу, — долучається до розмови дружина Ганна. — Наша донька тримала миску з тістом, а Андрій його місив лівою рукою. Ми тільки підсипали борошно. До речі, Андрій дуже любить різні спеції, які додає в усі страви. А найулюбленіша його страва — український борщ, де мають бути помідори, перці й багато спецій.

— Наскільки важко психологічно було чекати чоловіка з війни, адже щодня ви могли одержати страшну звістку? — запитую в Ганни.

— Дуже важко. Я постійно молилася за нього. Казала в телефонних розмовах, що ми на нього чекаємо й віримо в нього. Ми з дітьми добре розуміли, що, коли тато на війні, можуть бути три варіанти: тато залишиться живий і неушкоджений, дістане поранення або загине. І ми були готові прийняти будь-який варіант. Так себе налаштовували. Ми щасливі, що Андрій живий, і намагаємося підтримати його. Я розумію його проблеми, але залучаю його до готування їжі й узагалі до господарства. В нас є відео, де ми разом смалимо гусака, а ще разом готували ковбасу, Андрій носив дрова…

— Чи є зміни в психологічному стані чоловіка після всього пережитого?

— На щастя, він не страждає на безсоння, як багато інших воїнів, але може вві сні розмовляти, щось там комусь доводити. Ще я зрозуміла, що маю дуже ретельно обмірковувати кожне слово, яке скажу чоловікові, щоб чимось не образити, адже бувають різні ситуації. Іноді, коли мене немає вдома, він може й випити наодинці. Та загалом він теж намагається мене слухати й не кривдити. Наші дівчатка вміють розрядити обстановку своїм сміхом та іграми. Нещодавно ми вирішили зіграти в мумію й повністю замотали нашого тата в простирадла, як мумію, — він навіть не пручався, а сміявся. Нам утрьох завжди добре й весело.

— Про майбутнє замислюєтеся? Які плани? — запитую в Андрія.

— Нині я перебуваю на військовій службі й отримую фінансове забезпечення, якого вистачає на життя. Потім отримаю групу інвалідності, в мене буде пенсія. Я можу навіть повернутися на лісопилораму, де працював до війни. Там у мене була не фізична робота, а з обладнанням. Я впораюся. А можу повернутися до ЗСУ. Мій товариш, який втратив руку, після протезування знову повернувся до своєї частини й прослужив цілий рік. Я міг би бути інструктором із ведення бою…

Щодо дружини, то вона вважає, що теж повинна мати власну справу. Тому в сезон продає морозиво, а ще якісно ремонтує одяг. З ентузіазмом береться за будь-які підробітки, вони ніколи не бувають зайвими.

«…Я відчуваю такий біль, немовби хтось цвяха в мене забив»

— Ви відчуваєте фантомні болі?

— Так, я вживаю спеціальні ліки від фантомного болю. Однак нервові закінчення на ампутованих кінцівках іще не зовсім зажили, і якщо в ці місця вкусить комар або по них починає повзати мушка, я відчуваю такий біль, немовби хтось цвяха в мене забив.

***

Взагалі Андрій — правша, та нині поступово стає шульгою. «Я вже можу сам зав’язати шнурки на черевиках», — хвалиться він. — Але пишу поки що так кострубато, наче учень другого класу…»

Андрій вірить, що після встановлення сучасних протезів усе налагодиться й він почуватиметься впевненіше. Головне — вибити ворога з країни, а решта обов’язково буде.

Юлія Мельничук