Тих боєприпасів, які штурмовики ЗСУ захопили у ворога на Рогані, вистачило б щоб взяти весь Харків і йти далі, – Сергій Шевченко.
Історія жителя Харківщини тягне на окрему новелу в антивоєнній прозі Ремарка. З 2014 року він намагався мобілізуватися в АТО, але через протез у нозі хлопця не брали в армію. Однак з початком широкомасштабного російського вторгнення, коли важливим був кожен “багнет”, чоловік зранку вступив до лав ЗСУ, а вночі вже був у складі… штурмової роти.
Проходячи курс молодого бійця в максимально жорстких боях на “нулі”, він три пекельні місяці боронив схід України. Про обстріл фосфорними бомбами, перші дні оборони Харківщини та “ленінградських максимок”, 30-річний Сергій Шевченко розповів в інтерв’ю “Телеграфу”.
— Сергію, зараз чимало здорових чоловіків призовного віку намагаються відкосити від мобілізації, купуючи довідки про інвалідність. У вас ситуація прямо протилежна: маючи інвалідність, вступили до лав ЗСУ. Яка була особиста мотивація такого вчинку?
— Я хотів піти на фронт ще в 2014 році, адже мій двоюрідний брат був мобілізований. Та навіть не тільки через брата. Мені й самому хотілося захищати країну.
У військкоматі у Валках (місто в Харківській області. — Ред.) я пройшов комісію без проблем. У мене тільки питали: “Хочеш служити?”, а я казав, що хочу. І одразу писали “придатний”, не дуже дивилися на мій стан здоров’я. Коли я повернувся до військкомату і дав свою справу, воєнком сказав: “А як ти взагалі пройшов комісію?” А він знав мій діагноз, що я інвалід дитинства.
Мені пообіцяли записати до якоїсь частини, і якщо війна почнеться більш масштабна — зателефонувати. Я поїхав додому і працював до широкомасштабного вторгнення кур’єром. Після 14 року ще кілька разів ходив до військкомату, питав, чи нічого не змінилося, але мене все одно не брали.
— Масштабна війна почалася. Тоді вам зателефонували з військкомату?
— Ніхто не телефонував. 24 лютого зранку зі мною зв’язалися друзі з Харкова і сказали, що почалася війна, місто бомблять. Я думав, що вони приколюються, але увімкнув телевізор і сам все побачив. Машиною поїхав до Харкова, щоб вивезти знайомого і побачив черги, як люди їдуть з міста. Я таке раніше тільки в кіно бачив: просто люди йшли по Київській трасі, хтось подушку несе, хтось — валізи, хтось — дітей. Один я на Харків їхав, смуга вільна, всі дивляться на мене, мовляв, куди він їде…
Я вивіз знайомого з міста, а наступного дня, не сказавши нічого ні батькам, ні дружині пішов у сільраду. Староста був мій однокласник, я запитав , що потрібно, щоб мене відправили захищати країну. Він відповів: “Сергію, ти інвалід, тебе не візьмуть”. Але я наполіг, щоб він мені виписав повістку, бо ж сільрада має таке право, а там вже розберемось. Тим паче, ну який інвалід: патрони подавати я б міг чи там трактором щось орати, бо я з батьком працював на тракторі і в полі.
— Тобто ви свого домоглися? До армії вас таки взяли?
— Так. У військкоматі у Валках посадили мене й інших хлопців в автобус і привезли в Нову Водолагу (колишній райцентр на Харківщині. — Ред.). Там вже конкретно записували, хто куди на яку посаду йде. Був майор, побачив, що я кульгаю, і запитав, що трапилося? Я відповів, що інвалід дитинства. “То чого ти сюди приїхав? Ти впевнений, що хочеш?” — питав він мене. Ну, звісно, я впевнений. І після цього мене записали водієм.
Потім нас відправили в якусь школу, видали всім броніки й автомати. Близько другої ночі до школи забіг майор і каже: “Потрібно 30 добровольців, бо під*ри заходять у Харків”. Зі мною був ще один чоловік з мого села. Я йому кажу: “Ну шо, Вітя, пішли, ми ж сюди приїхали не в школі сидіти”. Нас посадили в автобус, там ми просиділи години дві, а потім висадили і кажуть, мовляв, касок нема, підшоломників нема, не можуть нас нікуди відправити. Повернулися ми до школи, а годині о шостій ранку знову забігли командири і кажуть: “Ті, хто були добровольцями, поїхали, бо під*ри вже майже в Харкові”. І вже не потрібно було ні касок, нічого.
— Яка була ситуація в Харкові в ті дні? Адже наскільки я розумію, це були найгарячіші миті оборони міста.
— Нас привезли до станції метро “Пролетарська”. І вже там я зрозумів, що це не Валки, не Нова Водолага, а справжня війна: крики, галас, шум, вибухи. Всі кричать: “Бігом, бігом, бігом”, ховаються в метро. Ми також забігли в метро, бо там можна було озброїтись. Там був коридор метрів 100: боєкомплекти, зброя, гранати, РПГ – бери, що хочеш.
Нам сказали, що є хвилин 40, щоб набрати БК та перекусити якісь бутерброди, а далі нас повезуть на позиції. Та хвилин через 20 до метро забіг якийсь хлопець і кричить: “Повітря! Евакуація”. І після того авіація почала бомбити місто.
Всі повибігали з метро, я подивився, куди біжать мої хлопці, той же Вітя з Валок, ну і я за ним. Мене за руки, за ноги закинули в “Урал”. Сам я вже залізти не міг, бо так озброївся, що ледь рухався. Страшно ж було в перший раз, я нічого не розумів, то набрав гранат і багато чого.
До зустрічі з ворогом чоловік підготувався серйозно
— Але як так сталося, що ви потрапили на службу саме у штурмову роту, якщо військового досвіду взагалі не було.
— Це цікава історія. З Харкова нас вивезли на позицію, а там вже були хлопці, які нас чекали. Ми познайомились, а я у хлопців питаю: “А куди ми? Що ми? Їдемо по дорозі, літаки навколо літають, все бомблять. Хто тут командир?” Мені сказали: “Та от “Рижий” командир (це позивний), звернись до нього”. Підійшов, кажу такі от справи, я водій. А він мене оглянув з ніг до голови та каже: “Та який ти, нах*р, водій? Тепер ти прикомандирований до нас”. — “До кого це “до нас”?” — “Ми штурмова рота”, — відповідає “Рижий”. “А як же… Я ж водій…”, — кажу. Та мені сказали, що ніякий я вже не водій, а тепер у штурмовій роті.
Я підійшов до односельчанина, кажу: “Вітю, ти знаєш, куди ми потрапили?” Той стоїть переляканий: “Куди?” Ну, я розказав. І ніч тоді була незабутня: літала авіація, бомбила Барабашово, заводи, магазини…
— Що було після Харкова? Далі на схід?
— Так. Прийшов “Рижий” і сказав: “Мужики, ми йдемо на штурм на Рогань. Хто хоче, хто боїться, може залишитись і буде нас прикривати”. Тобто не було такого, що йти повинні всі. Але пішли всі.
— Свій перший бій пам’ятаєте? Було страшно?
— Так. Ми думали, що нам капець буде. Страх був, та й всі ж казали, от росія, у них армія — друга в світі. Але коли ми виграли перший бій, то набралися духу і зрозуміли, що можемо дати їм відсіч.
— До речі, про “другу армію” світу. Штурмова рота це ж завжди на “нулі”, тобто ви стикалися з ворогом максимально близько. Розкажіть, хто наш ворог? Це бомжі, контрактники, мобіки чи дійсно професійні військові?
— Ні, жодного бомжа ми не зустріли. Коли брали їх в полон, при них же були документи. Наприклад, був такий Максимка з Ленінградської області. Досі дуже гарно його пам’ятаю. Ми його нагодували, дали цигарок і навіть одягли, бо вони були в “дутіках”, а не в нормальних берцях. Цей Максимка почав казати, що його забрали з дому, не вбивайте мене, у мене дружина хвора, двоє дітей. Показав фотографії, дав номери телефонів, мовляв, зателефонуйте, вам все підтвердять. Але! Коли ми цього Максимку “пробили”, то виявилося, що він спец. У нього за плечима була вже не одна війна, був в Іраку, служив офіцером.
Підбита техніка на Харківському напрямку
— А як щодо їхньої підготовки? Вони ж планували взяти Київ за три дні. Дійсно на це розраховували?
— Окопи у них були по коліно. Тобто, з одного боку, вони були дуже непідготовлені. З іншого — боєкомплекту у них було дуже багато. З тим, що було на Рогані, можна було взяти весь Харків і йти далі. Реально були вагони БК. Куди наша розвідка дивилася, не знаю.
Стосовно їхнього обладнання… Ну от, наприклад, у нас були тепловізори і через них вночі було видно максимум на 50 метрів. Ну, як видно? Тільки якщо є хтось в кущах чи поміж дерев, то видно лише червону пляму. І не зрозуміло, то людина чи якась тварина. Коли ж ми зачистили їхні позиції, знайшли російські оптичні приціли і подивились, то просто офігіли: видимість кілометра півтора-два і все видно, як удень і людину побачити взагалі не проблема.
— Служба у штурмовій роті, коли постійно перебуваєш на вістрі атаки, як це взагалі?
— В чому була наша робота. Наприклад, йде наступ. Спочатку ворога накриває наша авіація. Але, чесно кажучи, вона часто промазувала. Далі працюють наші міномети, а після цього трьома групами заходимо на ворожі позиції: дві групи по флангах, одна по центру. Наша група майже завжди заходила по центру. Нас було 22 людини, зараз залишилось лише семеро, та і те всі “трьохсоті”. Задача — зайти, зачистити, закріпитись, день-два максимум на одній точці і йти далі в інше село, ліс, де знаходиться ворог. Тобто ми ніколи не сиділи на місці: бронежилети не знімали, не спали, пили енергетики.
— Ви пережили обстріл фосфорними бомбами. Як це було?
— Ми перебували у лісі вночі. І я бачу, що летить якась куля, ми такої раніше ніколи не бачили, а потім вона розірвалась, як феєрверк і донизу почали падати якісь краплі. Дійсно, як справжній феєрверк, але він не згоряє у небі, а падає на землю. Мені стало цікаво, що це таке, я запитав у хлопців, та навіть атошники не знали і не могли відповісти. Аж потім по рації передали: “Мужики, обережно! Б’ють фосфором”.
Вони випалювали фосфором цілі села, ліси. В той час на землі лежав сніг, і навіть він горів, і запах, ніби горить очерет на болоті.
Потім ми зайшли в село Перемога, що було близько до кордону. Там теж був фосфор. Ми стояли в окопі і навіть не почули “виходу” — одразу вибух. На якийсь час я ніби знепритомнів, але очі були розплющені і я бачив у небі це сяйво, яке мене засліпило, як від зварювання. Дивлюся – хлопці побігли, а я встати не можу, бо ніг не відчуваю. Думав, що ноги відірвало, та ні, ноги були на місці. Дотягнувся до рації і почав кликати на допомогу. Прибігли чотири хлопці (нікого з них вже немає, в Куп’янську лягли) і відтягнули мене. Був цілий, але не міг тримати голову – бовталась на шиї. Через два дні мене евакуювали.
— Евакуація була важка, зважаючи на постійні потужні обстріли?
— Ми їхали по трасі в автівці, навколо самі лише поля, ні лісу, нічого. І в цей момент на нас вилетіла під*рська “вертушка”. Це була жесть. Головний медик скомандував: “Мужики, вистрибуємо!” А водій каже: “Ми то вистрибнемо, а як же Шева? Він же не вистрибне”. Та, на щастя, вогонь по нас тоді не відкрили, скоріш за все, “вертушка” вже була пуста і відпрацювала по цілях раніше.
— Сергію, після всього пережитого важко було повертатися до цивільного життя?
— Мене звільнили за станом здоров’я. У мене отруєння фосфором. Я і досі лікуюся. До цивільного життя я й досі не адаптувався. Я тут не почуваюся комфортно. Я все одно залишаюсь на зв’язку з хлопцями і майже щотижня їжджу до них за Куп’янськ. Там бомблять. Мені кажуть, навіщо ти туди їдеш, ти що, дурний, ти ж вже звільнений з армії, ти — цивільна людина. Але як не поїхати? Ті ж цигарки хлопцям відвезти… Це не відпускає мене. Все одно залишається відчуття, що я і досі на війні.
Артур Гор