З 2017 року учні із особливими потребами вчитимуться у звичайних школах. Уже з 1 вересня наступного року з’являться інклюзивні класи у загальноосвітніх навчальних закладах. До 2022 року учнів зі спеціальних шкіл для дітей із затримкою психічного розвитку поступово переведуть до інклюзивних класів звичайних шкіл. Відтак вперше за багато років діти з особливими навчальними потребами будуть займатися у класах поряд зі звичайними учнями у загальноосвітніх школах. Про це повідомили у Кабміні.
“Усюди є умови для життя “особливих” людей. Суспільство привчило своїх громадян, що це абсолютно нормальний процес інтеграції такого контингенту. у нас до цього не звикли. І це трагедія. Ми залишили за бортом багато людей з інвалідністю. Але це люди, які мають такі ж самі права як ми”, – каже Gazeta.ua український педагог Віктор Громовий. Він розповідає про інклюзію в Україні.
Які проблеми в Україні із навчанням дітей-інвалідів?
– Серед проблем – застаріла стаціонарно-інтерната система та намагання впровадити сучасні підходи, пов’язані з інклюзією, – навчання таких дітей у звичайних школах. Більшість дітей, які перебувають в інтернатах, можна включити у навчальний процес звичайної школи. Утім для цього потрібні необхідні умови. До прикладу, для дітей з вадами слуху має бути сурдоперекладач чи вчитель, який має такі навички. Тоді дитина буде включена. Зрозуміло, що більшість шкіл цього не мають.
Чи реально це зробити в наших економічних умовах?
– Все реально зробити – головне бажання. Але це достатньо дороге задоволення, яке вимагає і матеріальної підготовки, і технічної. Тобто будь-яка школа повинна мати ліфт для дітей вадами опорно-рухового апарату, спеціаліста для роботи з дітьми, які мають вади слуху чи зору.
Не менш важлива підготовка вчителів. Робота з такими дітьми потребує психологічної підготовки. Наші зарубіжні колеги говорять, що вчитель має володіти технологіями індивідуального педагогічного супроводу. Тобто вчитель для усіх дітей: для тих, які мають інвалідність, і для тих, які не мають ніяких проблем. Від цього буде користь усім. Це дає можливість розвиватися кожній дитині. Це треба робити, щоб відбулося зрушення у нашій педагогічній свідомості.
Яка користь буде для звичайних учнів та учнів з особливими потребами від навчання в одному шкільному кабінеті?
– Дуже довго в нашому суспільстві такі діти були ізольовані. Їх прирікали бути в ізоляції усе життя. Суспільству треба зрозуміти, що інклюзія необхідна для усіх дітей. Дитина повинна не тільки айк’ю розвивати чи інтелект, а й співчуття та любов до ближнього. А з’явиться воно тоді, коли в класі будуть різні діти.
Учні різних класів це незрілі й несвідомі люди. Настільки великого поширення може набрати нетерпимість до дітей-інвалідів?
– На перших порах можуть виникати будь-які проблеми. До всього треба звикнути. Знаєте, треба робити різноманітність. Чим більше різноманітностей у житті дітей, які не мають інвалідності, тим краще вони пізнають світ. Вони бачать інших, не таких дітей. Бачать, що світ різний. Вони вчаться співчувати, співпрацювати, допомагати один одному.
У яких країнах повноцінно працює інклюзивна освіта?
– Інклюзивна освіта повноцінно працює у країнах західної Європи, США чи Японії. Щоб це побачити – достатньо зайти у будь-яку школу. Ви побачите спеціальний ліфт, туалети, у штаті обов’язково буде сурдоперекладач. Це загальноприйнята практика кожної нормальної розвиненої країни. Коли вперше опинився у США, то дві речі мені розкрили очі. По-перше, маса людей пишуть лівою рукою. Там ніколи з лівші правшу не робили, як це люблять у нас. По-друге, маса людей, які мають видимі ознаки інвалідності. Людина навчається у Гарварді, але він не може самостійно тримати ложку. Нікого не дивує картина, коли у їдальні один студент з ложки годує іншого. Що наше суспільство зробило, щоб таким людям було легше: чи пандуси скрізь є, чи спеціальні доріжки, чи світлофори?
Чому в нашому суспільстві зовсім інше ставлення до “особливих людей”?
– Усе це наслідки нашого тоталітарного минулого, які сьогодні даються взнаки. Традиційно ми жили у тоталітарному суспільстві, y якому права “не таких як усі” ущемляли. Люди опинялися в ізоляції. Раптово в один “чудовий” день після Другої світової війни з вулиць міст зникли усі інваліди. Їх знищив режим, щоб вони не псували картинку соціалістичного щастя. Це абсолютна жорстокість тоталітарного суспільства, яким був Радянський Союз. Саме тому наші інтернати – це прототип гетто.
Олена Капнік