Військовий та призер “Ігор нескорених” Олександр “Терен” Будько про доступність українських міст та культуру

Олександр “Терен” Будько. Фото: Суспільне

Військовий, письменник та призер “Ігор нескорених” Олександр “Терен” Будько запустив інклюзивне тревел-шоу “Відвал ніг, або All інклюзив” і вже разом із коміком Василем Байдаком відвідав перше місто Вінницю, щоб перевірити його доступність. Протягом усіх наступних випусків шоу Терен спілкуватиметься зі своїми гостями та показуватиме, наскільки українські міста адаптовані під потреби людей з інвалідністю й на що варто звернути увагу, інформує Суспільне.

Доступність — одна з гострих проблем, які стоять перед українським суспільством. Про потребу почати діалог щодо безбар’єрності та інклюзивності культурних інституцій говорила директорка Музею Ханенків Юлія Ваганова. Вона звертала увагу на комплексний підхід та залучення до розмови спеціалістів з архітектури, спадщини, музейників, юристів та правників — усіх фахівців, які б могли допомогти у розробці бачення та зробити культурні інституції доступними у різних аспектах.

Суспільне Культура запитало Олександра “Терена” про те, який є запит на культуру та чи готові українські культурні заклади до змін.

Фото: YouTube/ТЕРЕН

Розкажіть, будь ласка, про ваш досвід споживання культури у різних культурних та мистецьких закладах вже після поранення. У які заклади культури ви ходили?

Я відвідував такі місця не так часто. На початку вторгнення багато закладів не працювали, це вже згодом вони почали відкриватися та робити свої програми. Я ходив на виставки в Музей історії Києва біля Театральної, ходив у театр Франка. Також відвідував і менші виставкові центри. Я не можу сказати, що помічав багато інституцій, які були доступними. Але, наприклад, музей Києва має ліфти, немає також бар’єрів, які б заважали туди дістатися. Безпосередньо в музеї також можна їздити на колісному кріслі. Якщо ж стосується людини, яка має протезів, то для неї не буде перешкод взагалі. Загалом важливо звертати увагу на багато різних аспектів: наприклад, сходи — чи вони складні, чи їх багато? У таких місцях може бути складно тим, хто має ампутацію ніг вище коліна.

Але важливо не лише те, як простір облаштований всередині, а й те, чи є до нього доступ ззовні та чи може людина з інвалідністю до нього дістатися. Тому що насправді не до всього, що є доступним, можна дістатися. І деколи люди не завжди навіть думають про облаштування території навколо.

Бо, здається, з вигляду все гаразд: є пандус, вхідна група хороша, всередині приміщення є підйомник чи ліфт. Але як людина дістанеться до самого пандусу? Вона ж не телепортується? Вона мусить приїхати. І навіть якщо вона приїде на авто, то має стати на стоянку, де передбачено місце для колісного крісла, немає ані бруківки, ані щебеню на дорозі, який би заважав.

Я часто помічав собі ці аспекти: немає ані асфальту, ані дороги — вона, наприклад, розмита.

Виступ Олександра Будька у складі United Ukrainian Ballet. alexeiratmansky/Instagram

Тому очевидно, що питання доступності — це не питання до адміністрації закладу. Хоча працівники культурних центрів також мають бути зацікавлені у тому, щоб сприяти змінам. Адже це важливо не лише для людей з інвалідністю, а й загалом для суспільства, та і як візуальне рішення, адже приємніше бачити довкола облаштований простір, аніж місце, оточене болотом чи щебенем.

Я розумію, що деякі будівлі не можна архітектурно переробити — у таких випадках є, наприклад, розкладні пандуси. Вони не стаціонарні: їх можна забрати, можна поставити у потрібний час. Ми намагаємося комунікувати з людьми, які працюють з міськими адміністраціями, що рішення можна знайти, навіть якщо будівля є спадком ЮНЕСКО. У таких випадках ми рекомендуємо ставити саме такі пандуси, які можна прибирати за потреби. Інколи люди не заморочуються, і навіть купивши такий пандус, не тестують його.

Ще одне питання: чому не купують такі речі. Вони вважають, що немає такої потреби, бо немає кому користуватися. Але немає кому користуватися, бо люди з інвалідністю звикли, що не можуть потрапити у такі місця. Це також про втрату комунікації.

Мета нашого шоу — відновити цю комунікацію, показати, що є люди з інвалідністю, ось такі їхні потреби, і ось заклади культури, будівлі та інфраструктура, що потребують змін.

Ми говоримо з вами про зовнішні зміни — зміну простору та доступності до цього простору. А як щодо змін всередині та доступності самої інформації?

Буду відвертим, я не можу оцінити всі заклади культури і моя відповідь буде дуже суб’єктивною. Але зазвичай, якщо ми говоримо про музей, всі підписи подаються під картинами, їх можна прочитати; тут немає перешкод для людей на колісному кріслі. У PinchukArtCentre, наприклад, створили аудіогід, яким можна користуватися. Це також комфортно для людей з порушеннями зору. Не всюди, але я також натрапляв на місця, де був шрифт Брайля і за його допомогою дублюється інформація.

Звісно, у Європі така практика поширеніша. Але більшість із цих центрів — сучасні, тому побудовані вже з урахуванням необхідних речей. Мені б хотілося, щоб ми переймали їхній досвід; його від нас ніхто не ховає.

Олександр “Терен” Будько на відборі до збірної Ігор нескорених-2023. Фото: Invictus Games: Team Ukraine

Як ви можете оцінити обізнаність українського суспільства щодо теми доступності та інклюзії?

Скажу так: тут треба розділити тих людей, які цікавляться темою, і тих, які розуміють. Бо за 10-бальною шкалою я б оцінив обізнаність людей, напевно, на три бали.

Люди не те щоб не готові чи відмовляються, чи не хочуть брати участь, або ж вивчати цю тему — їм просто бракує інформації.

Ця тема стоїть зараз гостро в суспільстві, про це говорять і на високому щаблі. Тема є в обговоренні в суспільстві, але не є такою, де б усі спільними зусиллями рушили до якогось рішення. Тобто хтось щось вчить, десь щось чує, але немає чіткого розуміння, чому це треба робити і що вони можуть робити.

Бо найбільш поширені питання: що ми можемо зробити для людей з інвалідністю, як комунікувати і так далі.

Я розумію, немає якоїсь комунікаційної політики від уряду, яка б працювала і на широкому рівні. Наприклад, інформацію про доступність та безбар’єрність можна було б транслювати у телемарафоні, наприклад за допомогою спеціальних роликів. Тому хтось десь щось шукає, десь щось знаходить. Саме тому ми створили своє шоу, щоб комунікувати цю тему. І коли вийшла перша серія, нас підтримало дуже багато людей і написало нам. Це свідчить про те, що людям цікава ця тема. І коли ми подаємо інформацію цікаво, це знаходить відгук.

Повертаючись до необізнаності людей: це не камінь у город людей. Втрата комунікації відбулася давно і ми тільки зараз починаємо налаштовувати. Але якщо зараз хтось скаже слово “інвалід” — це вже буде інше ставлення та реакція, адже це слюр*. Зараз всі розуміють, що “інвалід” – це образа. Тому багато людей шукають варіанти, як правильно звертатися до людини. Але є сталий термін “людина з інвалідністю”, який варто використовувати.

Олександр “Терен” Будько видав автобіографічний роман. Колаж Суспільне Культура

Я вас питала про заклади культури — але чи є запит на культурні події серед військових? Який він?

Особисто в мене такий запит є точно, він також є у моїх друзів військових. Військових можна побачити на різних подіях — і на концертах, і в театрі. Вони або у відпустці, або це поранені військові, які перебувають на реабілітації.

Тому однозначно запит існує, і це показує те, що наші люди хочуть розвиватися культурно та розвивати всесвіт навколо себе. Люди бажають отримувати інформацію, але інше питання у тому, чи мають вони цю можливість.

Ви самі створюєте культурний продукт і берете участь у різних заходах. Як ви оцінюєте цей досвід?

Ця війна — це війна двох культур. Росія це прекрасно розуміє, адже намагається знищити нас не лише фізично, але й знищити нашу культуру, мову, ідентичність, традиції. Росія прекрасно розуміє, що без культури не існує держави. І ми як носії української культури повинні зараз максимально занотовувати, записувати, переказувати своїм дітям, зберігати інформацію, традиції…

Власне через такі речі як написання книг, створення постанов, хореографії, музичних творів відбувається цей процес запам’ятовування і збереження. Споживаючи такий контент, людина розуміє свій зв’язок із сучасною культурою та українським народом. Але це також впливає на закордонну аудиторію.

Наприклад, коли ми робили постанову в Лос-Анджелесі, отримали дуже великий позитивний відгук від людей. Через призму культури ми можемо донести дуже багато, це набагато глибше торкається і душі людей, і розуму людей, які це дивляться. Тому через культуру набагато легше і краще впливати на свідомість людей: не лише українців, а й, знову ж, закордонної публіки.

Розкажіть про фільм, створений про вас і спродюсований Сарою Джессікою Паркер.

Я ніколи не комунікував із Сарою Джессікою Паркер і не знайомий з нею. Вона не знімала цей фільм: вона є генеральною продюсеркою, яка продюсуватиме та промотуватиме стрічку. Ось в кінці лютого я їду в Велику Британію, в Лондоні відбудеться прем’єра фільму. Вже фільм знятий, його знімали протягом весни та літа. Восени був монтаж, тож зараз відбуваються останні роботи над ним.

Я бачив стрічку в чорновому варіанті. Мені подобається, що вона класно і професійно зроблена. І хоча це документальний фільм, у ньому простежуються художні елементи. Я був у захваті від того, що вийшло.

Наостанок, можливо, ви можете порадити інформативні ресурси, які можуть бути корисними людям?

Я би радив стежити за діяльністю громадської організації “Доступно.UA”, створеної Дмитром Щебетюком, а також за діяльністю Уляни Пчолкіної, яка є лідеркою громадської організації “Група активної реабілітації” та працює з темою доступності.

*Від англ. slur. Означає лайливі слова, які дискримінують групи людей за гендером, етнічною належністю, віком, фізичними або ментальними особливостями тощо.
Слюр із використанням слів, що пов’язані з фізичними або психічними порушеннями, є проявом ейблізму.

Катерина Яковленко