Призер «Ігор Нескорених», вінницький боєць «Апостол» із протезом захищає країну на фронті

Євген Ісаєв перше бойове хрещення пройшов у 2014 році під час АТО. Тоді, у 2014 році, військовий отримав поранення, внаслідок якого йому ампутували стопу і зробили протезування. Боєць лікувався у Вінниці. Згодом він вирішив переїхати до нашого міста на постійне проживання. Євген срібний призер національних змагань «Ігри Нескорених». Зараз знову став на захист країни.

Кореспондент Вінниця.info поспілкувалась з незламним героєм.

«У свої 18 років я пройшов строкову службу в армії, це був кінець 2013 року і на початку 2014 уже почалась війна на Сході. Я зібрав речі та повернувся назад в частину. З 2014 року я в строю. В мене було все життя попереду, але я вирішив йти захищати країну. Служив в декількох підрозділах, починав свій військовий шлях з лав десантно-штурмових військ. А у 2014 році я отримав перше важке поранення, довелося ампутувати стопу. Я був морально зломлений, відчув себе не потрібним. В той час моїм рятівником став 44-й навчальний центр, в якому я пройшов навчання з домедичної допомоги й пройшов підвищення кваліфікації з декілька складніших курсів та отримав статус інструктора. І почав як інструктор навчати хлопців та дівчат як безпосередньо в тилу. Також працював із цивільними, військовими частинами, виїжджав на фронт і працював із хлопцями вже безпосередньо на позиціях. В мене були закордонні відрядження, де ми в складі 44 центру працювали із нашими закордонними колегами», – розповідає Євген.

Позивний бійця «Апостол». Пригадує, що отримав його, рятуючи життя пораненому побратиму.

«Була евакуація пораненого, він почав марити, я був з ним і тримав його у свідомості, тому що не можна аби він втратив свідомість. Він почав марити й казати: апостол, апостол. Я відповідаю: «так братан – тримайся» і так уже цей позивним в мене залишився з 2014 року. З тих, з ким я воював в ті роки в АТО зараз нікого немає поруч, тобто в одному підрозділі. Але ми перетинаємось на теренах Донбасу та інших регіонів. Перетинався із побратимами в бойових операціях Лисичанська Сєвєродонецька, ми допомагали один одному. Досі тримаємо зв’язок, з тими, хто залишився живий», – каже Апостол.

Взимку, каже військовий, найважче побути в строю, адже окрім зовнішнього ворога є ще недуги та дошкуляє холод.

«Зараз теплі речі потрібні, буржуйки теж дуже потрібні, маскувальні сітки і будь-яка, моральна підтримка. Є один випадок який в мене вразив, коли я був у Запорізькій області, ми виконували певне завдання і під’їжджаючи до однієї з точок, до нас виходить бабуся, і виносить каву. Вона так робила щоразу. Приносила каву, молоко, яйця. І ти думаєш, «бабусю тобі самій скрутно, може немає що їсти, а вона ще й наказує нам: « їжте бо не будете мати сили, як будете ворога гнати, а мені треба, щоб ви були сильні та здорові аби тих росіян вигнати, мені до онуків потрібно». Таку націю не можна здолати», – розповідає захисник.

Запитуємо, що найперше зробили б після перемоги?

«Після війни я б хотів поїхати додому і побачити рідних. Це найперше, – відповідає Апостол і додає, ми обов’язково здолаємо і виграємо цю війну».