“Я — кадровий офіцер, першим маю стояти в строю”. 26-річний десантник повернувся на службу після ампутації ноги (ФОТО, ВІДЕО)

Дмитро Василюк (зліва) із побратимом. Фото надане героєм матеріалу

“З першого дня поранення я знав, що повернусь на службу”, так вважає кадровий військовий десантник Дмитро Василюк. Він був тяжко поранений неподалік Лимана торік у травні. Переніс 28 операцій, лікарям довелось ампутувати ногу. Після відновлення захисник повернувся до своєї 79-ї десантно-штурмової бригади. Про оборону Сєвєродонецька і штурми в районі Лимана Донецької області, про снарядний голод та бій, в якому отримав поранення, Дмитро Василюк розказав в інтерв’ю Суспільному.

Фото надане героєм матеріалу

Мені 26 років, родом з Рівненщини, місто Володимирець. В армії — з 2017-го року. Я — кадровий офіцер, професійний військовий. Прийшов на контракт в 79 десантно-штурмову бригаду. І по цей час проходжу там службу.

Лютий-березень. Оборона Луганщини, бої за Сєвєродонецьк

“Розвідка тоді ще пішки ходила”

На Луганщини, ми тоді стояли в Станиці Луганській з 15 лютого 2022 року почались сильні обстріли. Командир посилив мені позицію розрахунком міномета. А в ніч з 23 на 24 лютого я посилив позиції військовими.

О 4-й ранку я стояв на позиції, нічого не відбувалось, було тихо. Повна тиша. Я вже хотів повертатися в бліндаж, йти собі відпочивати. Десь 4:30-4:35 почались з напрямку Луганська масові залпи “Градів”. Не знаю, скільки там було машин, але я такого раніше не бачив.

Фото надане співрозмовником

Керівництво, я вважаю, було на найвищому рівні. Одразу були вводні, не було ні хвилини паніки. Наказ: утримувати там оборону у разі прориву противника. Ми тримали тоді бригадою район оборони — давали можливість всім нашим тиловим підрозділам відійти, і потім вже відходили ми, щоб вирівняти лінію фронту. Лінія фронту була дуже широка. Противник заходив півночі Луганської області, з Харківської області. Він нас міг перерізати і відрізати просто.

Ми виходили 25-го лютого в Сєвєродонецьк. Десь в обід почали невеличкими колонами почали виходити, по дорозі зібрались в єдину колону, побатальйонно і рухались в район Сєвєродонецька.

В Сєвєродонецьк ми приїхали з 25 на 26 лютого вночі, десь о півночі, тому що о 4-й ранку ми вже чекали, що противник буде наступати з певного напрямку. Копали окопи, мінували підходи.

Штурму одразу не було, вони підійшли до населеного пункту в сторону Старобільська — Боровенькі, і просто обстрілювали Сєвєродонецьк всіма видами артилерії, всіма видами систем залпового вогню.

Коли противник висунувся в нашу сторону, в сторону Сєвєродонецька, зі сторони Боровеньок колоною (це була рота), наша розвідка це помітила. Тоді не було коптерів, як зараз, все було по-іншому зовсім. Розвідка пішки ходила, і вона все розвідувала пішки, і доповідала. Вони побачили противника, вказали характер дій цього противника, які сили та засоби є у противника. Відповідно командир батальйону віддав мені наказ висунутись.

Полонені, яких захоплював підрозділ Дмитра Василюка. Фото надане співрозмовником

Це у нас, можна сказати, перші такі штурмові дії були. Ми висунулись на противника і знищили сім одиниць БМП, одну МТЛБ і закріпились.

Перший місяць, мабуть, в плані бойових дій ми наносили сильне вогневе ураження противнику. В нас були боєприпаси до артилерії, дуже потужно обороняли місто.

Ми навіть не думали, що в Сєвєродонецьк можна зайти. На правому фланзі Сєвєродонецька, де у нас другий батальйон тримав оборону, там було все випалено: там такий величезний житловий масив — все було згоріле, всі будинки. Але тримали позиції, нікуди не відходили. Противник підходив, його відбивали, брали полонених.

Квітень. Штурми Лимана

“Скільки ми нищили — стільки ж заїжджали”

В кінці березня або на початку квітня нас замінили в Сєвєродонецьку. Ми переїхали південно-східніше від Ізюма, в сторону Лимана.

В нас був, як кажуть, снарядний голод. Противник просто величезною кількістю продавлював, проводив там штурмові дії: на одну роту виїжджало, наприклад, 20 одиниць техніки плюс авіація. Наші підрозділи знищували щось, а відповідно від противника підходили такі ж самі резерви. Скільки ми знищили — стільки ж заїжджає, заїжджає напливами такими, напливами.

Фото надане співрозмовником

Артилерії не було в достатній кількості. На один наш снаряд, який ми випускаємо, противник випускає снарядів 200, наприклад. Така різниця величезна була. Воно і морально всіх продавлювало.

Мій батальйон відходив в район Лиману, організували оборону. Ми довго тримали Лиман, перші штурми відбивали, противнику завдавали колосальних втрат, але він просто кількістю продавлював.

Наші кадрові солдати, контрактники, часто вибували зі строю: хто пораненим, хто загиблим. Підрозділи мали дуже великі втрати, і в техніці також. Наприклад, в противника згоріла техніка — приїхала нова. У нас згоріла техніка — не було на заміну нової техніки.

Якщо брати співвідношення: наше і що на нас наступало — це не 1 до 3, знаєте, як говорять, там 1 до 30, напевно, наступали. В плані техніки це 100%. З декількох напрямків по 20-30 одиниць танків заходило. І у нас на момент, коли я отримав поранення, на ходу був один танк — все.

Травень-2022. Лиман. Бій за дамбу. Поранення

Я був важкий 300-й, ліг під тим деревом. Ну сьогодні мені не пощастило

отримав поранення 10 травня. Це був період активних штурмів. 10 травня я о 4-й ранку почав робити обліт (квадрокоптером). Я тоді був командир роти, фронт у мене був розтягнутий, позиції були розкидані напевно через кожний кілометр. І не було техніки, щоб можна було з кожної позиції маневрувати особовим складом.

Я побачив, що на одну з позицій іде піхота — близько 100 чоловік. Вони були розкидані групками, три БМП і три БТРи їздили між цією піхотою. Я відразу віддав команду позиції, що була на правому фланзі, щоб вони трохи змістилися, відправили особовий склад, який би з флангу зустрів і дав бій.

Відповідно, ця позиція чуть змістилась. Перші дали бій противнику. Там почались 300-ті, почали вибивати моїх. Це була посадка, не підготовлені позиції, ми не були “закопані” в окопах. Тоді все було так активно, ми відступали: що під собою встиг викопати — все, це твоя позиція. І на той момент та позиція, що з правого флангу підходила, зайшла просто в посадку, просто за деревами ховалися. Так само і противник, але вони ще за будинками там ховалися.

Далі, за посадкою стояла в мене одна позиція, на яку ішов противник. І її можна було обійти по дамбі і вийти їй в тил. Я розумів, що цю дамбу потрібно тримати 100 відсотків. І от я свій резерв, відправив на оборону цієї дамби. Але там, як виявилось, зайшла невелика група з кількох росіян — і мої потрапили в засідку. Командир резерву із позивним Гаррі загинув: куля в шию, стік кров’ю. З нашої сторони були також полонені і поранені. Але єдиний наш БТР вони (російські військові — ред.) розстріляли.

Фото надане співрозмовником

Мій резерв повернувся. Тая розумів, що цю дамбу в будь-якому випадку треба відбивати, бо вони забирають повністю позицію — моїм не було куди відходити, треба було б йти чистим полем, а тоді дуже щільно працювала їхня артилерія.

Я зібрав невеличку групу, нас було шестеро, висунулись в район цієї дамби, щоб її відбити. Поїхали туди на трофейній БМП, але залишили позаду, щоб противник її не знищив, як той останній БТР.

Тож самою піхотою ми підійшли до будинку, де вони були. Все оглянули. По нас ніхто не відкривав вогонь, тож ми зрозуміли, що їх нема, вони відійшли. Напевно, у них теж були поранені. Ми підійшли до будинку, там Гаррі і лежав. Я викликав БМП, закинув його тіло.

Раптом, коли один з моїх сержантів вже хотів зайти в будинок, вже в дверях стояв, розвернувся і каже: командир, а тут хтось є. Я кажу (тим, хто там всередині — ред.): виходимо з будинку, викидаємо зброю, потрапите в полон — залишитесь живі. А в мене кидають гранатою. Я собі відплигнув в сторону. Так смішно все виглядало, всі розбіглися в різні сторони, граната розірвалась, нікого не зачепило, все добре.

Але він (один з російських військових — ред.) побачив, куди я побіг, кинув ще одну гранату. На вулиці був туалет, я — туди, вибух. І ми почали шквальним вогнем обстрілювати будинок.

Фото надане співрозмовником

Далі почався бій. Вони в будинку у підвалі сиділи і відстрілювались. Там четверо були. Я просто брав гранату, підбігав, в двері закидав. Хочу туди заходить: та-та-та, стріляє. Граната вибухає — і він одразу стріляє. Ніяк не можу в будинок зайти. Я ще гранату, ще. В нас закінчились гранати! Будинок горить. Я перебігаю, стріляю, з різних сторін простріляв всі вікна, двері.

І от я за деревом заховався. І думаю: хай під’їде БМП наша і просто впритул туди вистрілить два снаряди. По радіостанції кажу, вони підкатились, зробили два постріли і почали далі по дорозі котитись в ту сторону, де був противник, бо не знали, що він там є. І от я виглянув з-за дерева і в радіостанцію: “Копєєчка, давай назад”.

А той росіянин, мабуть, побачив мене — я ж правий свій бік висунув — і він почав стріляти. Я відчув попадання в ногу одне, друге, третє.

Я швидко себе схопив за ногу, швидко відкинув за дерево, щоб забрати свій силует з зони вогню. Ногу не відчував взагалі, побачив, що в мене дуже активно тече кров, аж пульсує. Зрозумів, що в мене розірвана стегнова артерія. Я взяв турнікет з плитоноски, довго не думаючи, швидко почав надівати.

Ніякої паніки не було. У нас кожний день були загиблі, поранені. Це вже було для всіх нас нормально. Я казав до своїх в підрозділі: просто вам або пощастить, або не пощастить. Чи ти сильно підготовлений, чи не сильно, — все одно велика доля везіння.

Фото надане співрозмовником

Я надіваю той турнікет, а росіянин і далі стріляв біля мене: попав мені в руку, в плече, одна куля рикошетом розірвала мені фастекс на плитоносці, розірвала мені бороду. В мене підлетіла голова.

Коли я затягнув турнікет, в мене в очах просто побіліло, не було взагалі сил. Я відчував з кожною секундою, як я втрачаю сили — від втрати крові, напевно. Як лампочкою впритул світять — все було біле перед очима. Думаю, ну окей, взяв радіостанцію, кажу: я важкий 300-й, ліг під тим деревом і думаю — ну сьогодні мені не пощастило.

В один момент мене почали смикати, кудись сунути. Я навіть не розумів, що відбувається, чи це свої, чи руські. А вони почали: командир, тримайтесь. Я зрозумів: свої.

Мене завантажили в БМП, швидко відкотились. Далі головний сержант роти мене чекав на пікапі з медиками. Вони швидко почали надавати мені допомогу, надягнули ще один турнікет.

І вони від Дробишево в Райгородку (це кілометрів з 50) летіли на величезній швидкості. Там мені почали тампонувати рани, і вже я втратив свідомість.

Я був потім у Краматорську, але лише в Дніпрі я прокинувся. Потім мене перевезли в Умань, з Умані в Київ, з Києва в Норвегію.

28 операцій і ампутація ноги

Поранення виявилось тяжким. Лікарі боролись, провели мені загалом 28 операцій за два з половиною місяці. Я втратив за півтора місяця 20 кілограмів ваги. Я постійно — з наркозу в наркоз.

Фото надане співрозмовником

Я ж думав, все буде швидко. Щойно поклали мене до лікарні, я кажу: давайте мене швидко штопайте, треба дальше їхати, працювати. Але одна куля мені роздробила стегнову кістку, розірвала сідничний нерв. Друга куля розірвала стегнову артерію. Я взагалі не відчував ногу, болі були дуже сильні.

В Норвегії лікарі сказали, що зараження вже пішло в кістку, і треба ампутувати. Ампутували ногу — і мені просто стало в сотні раз краще. Я прокинувся тоді з наркозу і кажу дайте поїсти, бо перед тим я тиждень взагалі не міг їсти нічого — так було погано.

Далі вже була реабілітація. Мені зробили в Норвегії протез. Вони питають: що ти хочеш? Кажу, хочу бігати. Вони: ну, бігати не знаємо, будемо спочатку пробувати ходить. Але я навчився як ніяк бігати.

Фото надане співрозмовником

Весна-2023. Повернення у стрій

Моє коліно так і не згинається, і через сідничний нерв дуже сильні невротичні болі. Коли ліки перестають діяти, аж скручує тіло від болю. Але випиваєш ліки — і все стає ок.

Я з першого дня поранення знав, що повернусь на службу. Так мені ампутували ногу, але нічого не змінилось. В мене є знайомі, які служать без ноги, все нормально.

Фото надане співрозмовником

Так, я не можу обіймати бойові посади, зрозуміло. Зараз я заступник командира з логістики. Повернувся у свою бригаду, в свій підрозділ. Зараз мій підрозділ знаходиться саме в Мар’їнці — це одна з найважчих ділянок, а міста як такого вже не існує. Там навіть позиції вже не в будинках, бо будинків там немає, а підвалах: якщо підвал не завалений, — це і є позиція. І одна єдина дорога, яку противник постійно моніторить.

Я вважаю, що маю колосальний досвід, здатний багато що робити. Я кадровий офіцер, випускник десантно-штурмового факультету. Це я — перший, хто має виконувати задачі.

Анастасія Дашко