Зруйнувати «кола пекла» і будувати нову країну: інтерв’ю з київським десантником, який втратив ногу на війні

Олександр Швачка. Фото: Борис Корпусенко

Про протезування в Україні, реабілітацію та необхідність реформ для військових, пише «Вечірній Київ».

Олександр Швачка до війни був інженером комп’ютерних систем. Ще у 2015 році він пішов боронити Україну на Донецькому напрямку. У 2016 році демобілізувався та продовжив працювати на цивільній посаді. Тоді ж вступив до Спілки ветеранів АТО/ООС, займався активною громадською та волонтерською діяльністю.

24 лютого 2022 року Олександр повернувся до лав ЗСУ. Він став заступником командира взводу десантно-штурмової бригади та обороняв рідний Київ.

А невдовзі, під час ворожого штурму, воїн отримав важке поранення та втратив ногу.

Нині Олександру 37, він працює менеджером у компанії з виробництва цементу і бетону. Активно займається спортом, бере участь у змаганнях, готується до марафону у Вашингтоні та продовжує допомагати ветеранам, які стикаються з труднощами після повернення з фронту.

Ми поговорили з Олександром про його шлях від поранення до повернення в активне життя, а також труднощі, які зараз виникають у військових.

Олександр Швачка

— Розкажіть, коли ви долучилися до Збройних сил України?

— Вперше я доєднався до ЗСУ ще у 2004-2005 роках. Це була строкова служба. Там я прийняв присягу, а потім звільнився запас.

У 2014 році хотів піти на фронт, але моя вже колишня дружина поставила умову, якщо я піду воювати, то подасть на розлучення.

У січні 2015 року я все-таки пішов, служив на Сході у складі 79-ї аеромобільної бригади, зараз вона десантно-штурмова. Працювали в районі Волновахи, Новотроїцького Донецької області.

Олександр обороняв Україну ще з 2015 року. Фото з фейсбука Олександра

— 24 лютого ви самі вирішили піти на фронт чи вас призвали?

— Ще з грудня 2021 року зрозумів, що цього не оминути, почав готуватися. 23 лютого 2022 року я вже був у військкоматі, бо я оперативний резерв першої черги. Потрапив в оперативний резерв 95-ї бригади, ще коли їздив на збори у 2016 році.

24-го я зібрав своїх побратимів, з якими разом вирушив у Житомир. Звідти нас відправили на Київщину.

Фото з фейсбука Олександра, березень 2022 рік

— У який населений пункт ви потрапили?

— Заходили у Фасівочку через Калинівку, яка була наполовину під русньою. А потім і в Макарів (Бучанський район — ред.).

З перших днів повномасштабного вторгнення Олександр боронив Київщину

НАКЛАСТИ СОБІ ТУРНІКЕТ ФІЗИЧНО НЕ МІГ

— 13-го березня ви отримали поранення. Можете детальніше розказати, що це було?

— Вони (російські війська — ред.) нас неодноразово намагалися штурмувати.

13-го березня, приблизно о восьмій ранку, вони знову почали штурм. Був жорсткий обстріл наших позицій з підтримкою артилерії, танків, БМП та піхоти.

Я тоді відпочивав після поля бою. Швидко накинув на себе броню, розвантаження, зброю і вибіг з укриття. Побачив, що наш кулеметник вже засипаний по пояс газоблоками. Я намагався дістати його, але безрезультатно. Мене командир відтягнув звідти за броню, тому що противник вів порційний вогонь по нас.

Потім дізнався, що один з наших гранатометників загинув. Ще одного — поранили 12 березня. Розумію, що у нас немає жодного гранатометника. Забрав гранатомет і зарядив перший постріл на звук, бо вже нічого видно не було. Далі зарядив інший та вирішив обійти з флангу.

Росіяни зайшли до нас з двох флангів і вели вогонь. З одного — вони проламали паркан з підтримкою танка та «бехи» (БМП — ред.). А з другого — з боку цегельного заводу — був хороший коридор між гаражами, який вів на нашу позицію, і він добре прострілювався.

Я вийшов з-за паркану, за нашу точку, зробив кілька кроків і… приліт з танка. У цей момент мені відрізає ногу. Бачу, що вона вже на шкірі теліпається. Розумію, що падаю. Подивився на себе: трьохсотий важкий.

Олександр Швачка. Фото: Борис Корпусенко

Весь цей час триває бій. Я трохи відповз у більш-менш безпечне місце та почав стягувати з себе турнікет. Його раніше попросив хлопців затягнути мені на розгрузці (розвантажувальний жилет — ред.). Але він так добре затягнувся, що фізично я його не міг зняти. До всього цього у мене вже був й занепад сил.

Закурив цигарку і подумав: «Можливо, це мій останній день?».

— Що було далі?

— Далі командир віддав наказ: «NLAW до бою!». Двоє наших отримали поранення. Командир уже віддав крайній наказ: викликав просто артилерію на себе.

У цей час мій побратим, з яким я служим в 79-тій бригаді у роки АТО, побачив мене, вибіг та наклав турнікет. Вколов мені кацапський промідол, який ми забрали у групи, яку розбили. Далі вже я у нього попросив цигарку (посміхається — ред.).

Наші хлопці — красавчики просто, дуже добре відпрацювали. Орки замовкли і потихеньку почали давати задню. Вони були десь за 30 метрів від наших позицій.

Ну а потім — евакуація. Приїхав автомобіль з відкритим бортом. Якщо знаєте, той, яким вікна перевозять металопластикові. Закинули туди кулеметника, а потім — мене. Довго думали, як це зробити, бо нош у нас не було. Не знали, як за ліву ногу мене взяти.

Але все ж закинули. Ми з кулеметником зустрілися очима і потисли один одному руки (посміхається — ред.). І під обстрілом погнали на стабілізацію в Макарівську лікарню.

— Скільки ви пробули без турнікета?

— Десь 20 хвилин.

— Скільки приблизно пройшло часу від вашого поранення і до евакуації?

— Поранення я отримав приблизно о пів на дев’яту. У Макарівську лікарню я потрапив приблизно о десятій. Потім була евакуація в Брусилівську лікарню. Везли мене на «буханці» (УАЗ 452 — ред.). Дорога була просто жах, десь півтори години їхали.

Увесь цей час я був при тямі. Пам’ятаю, як медик мене будив, оскільки я почав втрачати свідомість — почався м’язовий біль та велика крововтрата. Я постійно повторював одне і те саме: «Мене знеболять?». Тому що вже жодне знеболююче не допомагало.

А далі — операційний стіл. Мене закинули, пристібнули, вкололи знеболююче і я врешті відліг. Прокинувся у Житомирі, в шпиталі.

— Що вам сказали лікарі, коли ви прокинулися?

— Та що сказали. Я просто побачив, що кінцівки немає, її не врятували. Але лікарі сказали, що «зроблять мені нормальну лапу і буду ганяти».

Ну і я почав планувати собі, що скоро дадуть нову ногу і я повернуся назад, бо там мої хлопці лишилися. Проте зовсім скоро зрозумів, що не так все швидко буде. Та і не факт, що взагалі повернусь. Врешті, так і сталось. У моєму випадку мені дуже важко пересуватись пересічній місцевості.

— Бували випадки, коли з протезами йшли на фронт?

Так. Знаю, що на Азовсталі хлопчина воював на електричному протезі. Ще бачив кількох хлопців (вже у протезному центрі), які поверталися до служби.

Все залежить від того, які завдання виконуєш. Зараз я тренуюсь, щоб не втрачати навички: хожу на полігон, стріляю в тирі тощо.

УКРАЇНСЬКІ ПРОТЕЗИ ТА ПОЧАТОК РЕАБІЛІТАЦІЇ

— Як ви отримали протез? Це була державна програма чи вам допомагали спонсори, благодійні фонди?

— У нас держава повністю забезпечує протезуванням не тільки військових, а й цивільних. Просто різний бюджет виділяється.

Після реабілітації мені ВЛК дала направлення на протезування. Я почав обирати протезний центр, де я хочу протезуватися. Дивився на відгуки про центр та протезиста.

Потім разом з побратимом, з яким познайомилися на реабілітації, вирішили протезуватися у Києві.

— Як це відбувається?

— Спочатку дають тренувальний протез. Після нього, якщо все влаштовує, протезний центр замовляє постійний.

— Ці протези в Україні роблять?

— Мою стопу замовляли у США. Все інше роблять у нас в Україні. Куксоприймач (частина, яка з’єднує сам протез до кінцівки — ред.), саму гільзу, робить протезист. І цей куксоприймач — це 70-80% успішного пересування людини. Якщо він буде незручним, а стопа, наприклад, найкрутіша, то людина все одно не зможе нормально пересуватися.

Протез Олександру виготовляли в Україні. Фото: Борис Корпусенко

— Ваш протез знімається, він не вживлений в кістку?

— Так знімається. На кнопочку натискаю і витягую. Взагалі бувають різні протези, різної мобільності.

Перший рівень дозволяє, грубо кажучи, пересуватись по квартирі. Другий — вийти в магазин по хліб. З протезом третього рівня людина вже може пройтись, десь прогулятися, стає мобільнішою.

Четвертий рівень — максимальний. З ним людина може навіть пробігтися, брати участь у спортивних заходах.

— Держава пропонує протез на вибір пацієнта?

— Для військових, які втратили кінцівки, вперше видають протез четвертого рівня мобільності. Коли підходить термін для наступного протезування, то якщо людина, колишній військовослужбовець, не працює, держава виділяє кошти на третій рівень.

Якщо працює, то отримує, знову ж таки, четвертий рівень мобільності.

— А як часто їх треба змінювати?

— В залежності від рівня ампутації та інших чинників. Наприклад, мені треба змінювати кожні три роки.

— Ви казали, що отримали спортивний протез. Їх також видають в Україні?

— Спортивний протез мені дали, щоб підготуватися до змагань.

Але люди, які беруть участь у змаганнях, можуть податися на спортивний протез. Держава це гарантує.

Олександр на спортивному протезі. Поряд — протезист військового.

— Де ви проходили реабілітацію?

— В Україні. Після поранення реабілітувався у Немирові, Хмельницька область.

Далі продовжую реабілітуватися в Києві, беру участь у спортивних заходах.

Неабияк надихає те, що роблять зараз Департамент молоді та спорту, Федерація стронгменів України, Київ Мілітарі Хаб разом з нашою місцевою владою.

Заходи, які вони організовують, дуже потрібні зараз. Вони допомагають людині повернутися в соціум, набратися позитивних емоцій, сили та фізично бути розвиненою.

— Якою, на вашу думку, має бути якісна реабілітація для ветеранів? Які етапи має включати?

— Після будь-якого поранення перші, хто мають підтримувати людину — це рідні, близькі. Далі вже допомога від держави, ну і різні спортивні заходи. Це справді дієво.

— А хто підтримував вас? Ви такий натхнений, вмотивований. Хто або що дає вам сили?

— Це мій внутрішній світ. Я ніколи не звик вішати носа. Завжди можу цим поділитися, або комусь підняти бойовий дух (посміхається, — ред.). Вважаю, що це просто українська кров.

— Зараз ви їздите на автомобілі. Вам потрібні були спеціальні навички?

— На машині з автоматичною коробкою передач ліва нога відпочиває завжди, тому ніяких навичок мені не потрібно.

Пам’ятаю, коли з побратимом протезувалися, то деякий час мали один автомобіль на двох.

Були ситуації, коли під’їжджаємо під протезний центр, підходимо до машини, милиці закинули назад, а люди, які це бачать, ледь не непритомніють. Дві ноги на двох, як вони поїхали? Це типу кум рулює, а я газую? (сміється, — ред.)

— Щоб б ви порадили людям, які отримали травми на війні, та їхнім близьким, щоб пришвидшити реабілітацію.

— По перше — це підтримка. Близьким треба завжди показувати, що вони поряд, що вони їм вдячні.

Треба нагадувати, що людина, яка втратила кінцівку, — не інвалід, а просто стала «ексклюзивною» (сміється, — ред.)

І те, про що я казав — спорт. Це і можливість побачити світ, адже будь-які змагання можуть перерости у міжнародні.

Також зараз є багато грантів для тих, хто постраждав на війні. Тому, люди, давайте, займайтеся! Перед вами відкривається новий шлях, є дуже багато можливостей. Не зациклюйтеся на поганому. Головне — завжди рухатися вперед!

СПОРТИВНЕ ЖИТТЯ І МАРАФОН У ВАШИНГТОНІ

— Скільки часу пройшло від того, як ви отримали постійний протез, до першої участі у спортивному заході?

— Постійний протез я отримав восени минулого року. З того часу самостійно робив якісь фізичні вправи. А от приблизно з січня чи лютого 2023 року почав брати участь у спортивних заходах.

— Чому ви вирішили взяти участь у заході? Спорт — це певна мотивація для вас?

— Це прикольно. Мені подзвонив Сергій Конюшок, представився президентом Федерації стронгмену України, і запросив на захід.

Я був шокований. Мене набрав атлет, силач, людина з величезним досвідом у спорті і не лише там. Звичайно, треба було поїхати та спробувати.

— Що це був за захід?

— Це були відкриті тренування для ветеранів Києві (18 січня — ред.). Ми, до речі, там з вами і познайомились.

Відкрите тренування для ветеранів у Києві

— Ви казали, що будете брати участь у змаганнях за кордоном. Можете розказати детальніше?

— Якщо маєте на увазі Вашингтон, то це будуть не змагання, а просто забіг.

— Яка мета цього забігу?

— Цей марафон у США проводять щорічно. По-перше, це зроблено для того, щоб підтримати ветеранів. Американці — своїх, а українці — своїх.

Це також можливість пожити на американській базі та подивитися, як живуть там військові.

Нині Олександр готується до марафону у Вашингтоні. Фото: Борис Корпусенко

— У заході будуть брати участь представники різних країн?

— Я зараз не готовий відповісти на це питання. Але те, що там будуть українці та американці — це точно. У 2019 році в забігу брали участь ветерани з 60 країн світу.

— А це ваш перший захід такого масштабу? Чи були ще якісь змагання?

— Марафон буде першим. Щодо змагань, то беру участь у тому, що влаштовує Федерація стронгмену України. Я вже був на змаганнях у Полтаві та Києві. Зараз готуємося до змагань у Житомирі, а потім знову в Києві.

— Хто може взяти участь в заході?

— Запрошують всіх охочих. Тих, хто хоче познайомитися з іншими побратимами, зарядитися цією енергією.

9 липня на набережній пройшов спортивний захід для ветеранів «Київ Незламний».

Змонтували про нього відео. Подивіться його і ви зрозумієте, про що я кажу. Воно передає всі ті емоції, які там присутні.

— Вас готують до змагань?

— Ні, кожен готується сам.

— Яка особисто у вас програма тренувань?

— Більшість часу я готуюсь самостійно. Зараз це турніки, бруси. Скоро додам біг, коли буде готова моя спортивна «лапа».

Планую обрати якийсь заклад, де можна потренуватися на тренажері з імітацією веслування.

— Зараз ви вже повернулися на роботу. Це військова сфера?

— Ні, це інша сфера.

— А яка, якщо не секрет?

— Я повернувся до старої роботи. Зараз продаю цемент.

— Коли ви повернулися?

— 6 грудня 2022 року мене списали зі Збройних сил України. І 7 грудня я повернувся.

«КОЛА ПЕКЛА» ДЛЯ ПОРАНЕНИХ ВІЙСЬКОВИХ: ЩО ЗМІНИТИ

— Що б ви хотіли змінити в країні чи в суспільстві, щоб людям з протезами було комфортніше? Можливо, це інфраструктурні зміни чи поведінка людей?

— Так, інфраструктурні зміни потрібні. Наприклад, треба збільшити можливості для пересування людей на візочку. Про них також треба думати.

Те саме стосується транспорту. Цим людям має бути зручно ними користуватися. Або ж заклади харчування, місця для відпочинку тощо — їх також треба підлаштувати.

І, звісно, підтримка держави має бути. Ця сфера має розвиватися.

— Держава надалі подовжує вас підтримувати?

— Так. Це пенсія, різноманітні можливості, які зараз впроваджує київська міська влада.

Якщо знаєте, мають відкрити електронний кабінет захисника. Бета-версію планують запустити вже у вересні. Я вважаю, що це досить велика підтримка для ветеранів з боку місцевої влади.

Людина зможе один раз завантажити туди документи, один раз набути статус, будь це ветеран чи член сім’ї загиблого, чи особа з інвалідністю, чи просто учасник бойових дій. Людина зможе, не виходячи з дому, податися на якусь пільгу чи скористатися якоюсь послугою.

Не треба буде копіювати ці всі документи по 20 разів, їздити в кожну інстанцію. Через кабінет людина зможе побачити, на якій стадії її заява перебуває. Це дуже важливий крок. Я сподіваюсь, що дуже скоро його реалізують.

— У нашій розмові ви сказали, що «пройшли всі кола пекла» під час реабілітації. Що б ви хотіли змінити зараз, щоб інші ветерани уникнули цих труднощів?

— По-перше — це паперова проблема. Вона стосується Міністерства оборони і надання довідок. Наприклад, щоб надати пораненому військовому довідку обставин травми, треба провести службове розслідування.

Військові проходять низку етапів перш ніж отримати певну довідку. Фото: Борис Корпусенко

— Воно затягується на довгий час?

— Так. Не завжди у командира, який має проводити службове розслідування стосовно свого бійця, є на це час. Він може бути на «нулі», виконувати бойове завдання.

Навіть тоді, коли службове розслідування провели, воно закріплюється начмедом.

Це все проходить через стільки рук… Потім — стройова (частина — ред.), служба персоналу, відповідальна особа, яка є у кожному підрозділі (є спеціальні особи, які відповідають за 300, за зниклих безвісти, наприклад).

Опісля, коли військовий проходить всі ці «кола пекла», цей папірець попадає до комбрига на стіл.

У комбрига вона теж може пролежати дуже довго. Один документ можна вибивати два-три місяці.

Поясню, для чого треба довідка обставин травми. Боєць, який знаходиться в шпиталі, у якого важке поранення, він коли буде проходити першу ВЛК-комісію, то без цієї довідки йому напишуть, що він під час проходження військової служби отримав поранення, а не під час виконання бойового завдання.

— На що це впливає?

— Це впливає на його статус і ще на багато чого. Звісно, потім можна змінити це, коли у нього з’явиться довідка, але це створює додаткові труднощі.

— Як вирішити цю паперову проблему? Перевести усе в електронний варіант?

— Так, перш за все, щоб я змінив — це б перевів Міністерство оборони на електронний документообіг, на можливість надання військовослужбовцям електронної довідки або статусу учасника.

По-перше, це зніме навантаження в самих підрозділах Міністерства оборони. По-друге, це зніме навантаження з військовослужбовця і не буде його демотивувати, тому що нещодавно ще ти був потрібен, а зараз ти вже не потрібен.

Зміни мають бути і радикальні.

Приклад наведу. Людину списують зі Збройних сил України. Вона проходить ВЛК-комісію на придатність у шпиталі. Там видають свідоцтво про хворобу. А потім, щоб оформити інвалідність, ти на підставі цього свідоцтва йдеш до цивільної МСЕК та знову проходиш тих самих лікарів.

Тобто, ти пройшов коло військових лікарів, які констатували, що в тебе немає ноги, і списали. І потім ти ще раз робиш те саме.

Або військовослужбовці з іншими важкими пораненнями, які реально непридатні. Вони всі проходять те саме. Знову йдуть до терапевта, беруть направлення і так далі.

А як ми знаємо, зараз спеціалістів у поліклініках дуже мало. Людині без кінцівки треба поїхати в одну поліклініку до невропатолога, а потім в інший кінець міста до окуліста, то в тій поліклініці його немає.

У нас недоукомплектація у Міністерстві охорони здоров’я, ні для кого не секрет. Тому що когось мобілізували, хтось виїхав за кордон. І людині приходиться «навколо світу» їздити. А не у всіх є транспортний засіб і можливість їздити.

Про транспорт. Наприклад, у нас в країні передбачене забезпечення транспортним засобом осіб з інвалідністю. І людині, щоб стати на облік на авто, треба по другому колу пройти ту саму МСЕК, яку вона вже пройшла. Так, додаються нарколог і психіатр. Але знову ж таки, більшість лікарів людина проходить повторно.

З мого досвіду. Я живу на Лісовому масиві. У своїй поліклініці я пройшов двох лікарів. Потім поїхав на Троєщину до окуліста. Потім — в район ринку «Юність» (Деснянський район — ред.), щоб пройти психіатра. На Голосіївській я проходив нарколога.

Ось над чим ще треба працювати. Можливо, треба один раз створити якусь одну комісію, щоб людина за раз пройшла усіх потрібних лікарів.

— Яка справа зараз займає більшість вашого життя?

— Моя робота і робота із ветеранами, які втратили кінцівку. Я зараз в складі координаційної ради з питань реінтеграції Захисників і Захисниць. Ну і до спорту ветеранів намагаюся залучати, і це успішно виходить.

— Розкажіть детальніше про цю раду. Яка її мета і як саме ви допомагаєте?

— Координаційна рада складається з представників місцевої влади, місцевих депутатів, керівників різних департаментів і ветеранів. На координаційну раду виносять різні болючі питання ветеранів. Це і створення додаткових ВЛК, тому що хлопці стоять у чергах, і той самий електронний кабінет захисника, реабілітація, спорт тощо.

Олександр Швачка на засіданні Координаційної ради

Потім, згідно з протоколом, який виноситься після координаційної ради, депутати на сесії обговорюють ці питання і ставлять на голосування. Або працюють з відповідними департаментами, Міністерством оборони.

Цю раду створили для того, щоб знищувалася бюрократична складова, щоб ветеранам було комфортніше. Це поки стосується лише Києва, але я сподіваюся, що ці всі ідеї підхоплять інші міста, державні відомства. Наприклад, Мінветеранів підхопити ідею електронного кабінету захисника і запровадити таке на державному рівні.

— Про що ви зараз мрієте?

— Звичайно, про перемогу.

— Так, ми всі зараз про це мріємо. А ще якась, можливо, ваша особиста мрія є?

— Збудувати нормальну країну. Без корупції, без прорашистських… не буду виражатися кого.

У нас перспективи дуже великі, ні для кого не секрет. Україна після перемоги буде розвиватись дуже динамічно. Головне, щоб вона настала якомога скоріше, тому що втрати… Мусимо це зупинити!

Юлія Сергеєва, фото Борис Корпусенко