Захистити найцінніше: бахмутянин втратив ногу на війні, але прагне повернутися на фронт заради сім’ї (інтерв’ю)

Дмитро Шевченко на реабілітації. Фото: Дмитро Шевченко

“Постійно чухається п’ята, якої вже немає”, — каже бахмутянин Дмитро Шевченко, який вже 7 років боронить державу від окупантів. У вересні 2022-го чоловік втратив ногу, але після реабілітації збирається повернутися на передову. Захисник поділися, як обороняв від окупантів рідне місто, як постраждалі від війни надихаються рватись у бій і заради кого це роблять та наскільки тяжко переносить фантомні болі.

Звідки ви та як уперше опинилися на війні?

Родом я з окупованих наразі Пологів Запорізької області. Служити пішов з 2015 року, коли мене мобілізували після строкової служби. Відверто кажучи, у перший час служити не хотілось, але потім я зрозумів, наскільки важливо захищати свою землю та рідних. Загалом служу вже в 7 років та був і в Донецькій, і в Луганській областях. До речі, саме на війні з дружиною й познайомились.

Дмитро Шевченко з дружиною Юлією на службі. Фото: Дмитро Шевченко

Як ви опинились у Бахмуті та що скажете про місто?

У якийсь момент я звільнився зі служби та переїхав у Бахмут до дружини. В неї є син Кирило, якого я буду всиновлювати, а тепер ще є наш спільний син Діма, йому два роки.

Насправді я розумів, що нічого гарного на Бахмут не чекає у майбутньому, але дружина вперлась, бо була звідти. Вона ніяк не хотіла кудись переїжджати, й мені нічого не залишилось, як піти їй назустріч. У новому для себе місті я почав мирне життя та встиг відпрацювати два роки на заводі українських конструкцій.

Бахмут став для мене своїм та рідним. У спогадах він залишився маленьким та красивим містом. Але потім понеслось…

Дмитро Шевченко мешкав у районі “Алеї троянд”. Фото: Вільне радіо

“Був готовий боронити рідне місто та сприйняв це без зайвого болю”

Як ви зустріли початок повномасштабної війни?

Мене 24 лютого [2022 року] мобілізував Бахмутський ТЦК, дали одну годину на збори, а вже наступного дня я був у військовій частині Часів Яра. Служу зараз в 109 батальйоні територіальної оборони Бахмута.

Перші два місяці ми постояли на Сухій Балці (селище Торецької громади, — ред.), а потім поїхали у район села Покровського. Там були дуже інтенсивні бої, які тимчасово й вибили мене зі строю.

Такою була мапа бойових дій, коли Дмитро Шевченко боронив Бахмутський напрямок під Покровським. Скриншот: deepstatemap.live

Як ви відреагували на початок великої війни?

Я був готовий до різних подій і тому спокійно та без зайвого болю сприйняв цей факт. Бо по перше, я буду боронити місто, яке стало своїм, а по друге буду захищати свою сім’ю.

Ось дружина перенесла це важко. Вона до останнього відмовлялась вірити, що буде велика війна і мене мобілізують. Тільки десь на 3-4 день [відкритого вторгнення] вона почала усвідомлювати, що відбувається.

Ви швидко евакуювали дружину з Бахмута?

Ні, це була спецоперація з обманним шляхом. Весною 2022 року нас перестали вже відпускати з позицій додому, бо ситуація ставала все важчою. Тоді я набрав її та питаю:

— “Зай, поїдеш?

— Без тебе — ні!

— Та там буквально на місяць треба виїхати, поки там все вщухне, і одразу назад.

— Ну якщо тільки на місяць, тоді гаразд”.

Все, я одразу попросив нашого водія, щоб вивіз дружину з дітьми. Дякувати Богу, вони так у Дніпрі й залишаються, а в Бахмуті був тільки я.

Дмитро на передовій з чотирилапим другом. Фото: Дмитро Шевченко

“На хвилину відволічешся — “вагнерівці” вже стрибають у твій окоп”

Як ви можете описати бої з окупантами?

Тактика тоді була вже всім відома — вони просто не шкодували своїх людей. Як було в нас: працює різна важка техніка, а в цей момент окупанти лізуть на нас. Складність у тому, що ти не можеш сховатись в укриття, бо можуть легко в окоп залізти. З одного боку це невеличкі групи по 10 людей, а з іншого… вони ж лізуть та лізуть без зупинки.

В мене не раз було, коли вони близько підходили до наших позицій під вогонь артилерії. Ситуацію ми рятували тільки завдяки тому, що, ризикуючи, не ховались від обстрілів, а розстрілювали їх.

Під Покровським не було нормальних укриттів, бо позиції, які ми тримали під Бахмутом, були вже розбиті до нашого приходу. І це було найскладніше, бо ми там були як на долоні. Тому нам було все одно, що в нас летіло, бо чуєш ти чи не чуєш, що летить — сховатись було ніде. Хіба що падати на землю.

Додатково накопати нових окопів ми не могли через нестачу людей. Уявіть, нас на одній позиції було 5-6 людей, а бої не вщухають: без зупинки тривають обстріли та йдуть хвилі піхоти. Ми втомлювались і могли собі дозволити тільки одного чоловіка відправити пообідати та посидіти, бо очей не вистачало.

Дмитро на передовій. Фото: Дмитро Шевченко

Це була російська регулярна армія?

Ні, це ж Бахмутсько-Соледарський напрямок, вже тоді з весни [2022 року] там були одні “вагнерівці”. У перші місяці війни це були не зеки, які лізли на Соледар потім, а професійні “вагнера”, яких тоді було дуже багато. Це ж специ, еліта, і на наших п’ятьох бійців їх завжди було десь 15.

Пізніше, вже під Покровським був випадок, коли в наш окоп застрибнув непідготовлений зек-“вагнерівець” і, уявіть собі, він просто забув зняти автомат з запобіжника! Якби не ця його помилка, то він би всіх нас розстріляв у тому окопі. Але ми швидко відреагували, тож усе закінчилось добре. Там взагалі все дуже швидко відбувається: ось цей зек до нас застрибнув не тому, що ми спали пів години, там на одну хвилину відволікся — все, вже стрибають до тебе, настільки близькі бої.

Страх був у моментах близького бою з найманцями?

Думок про те, щоб відступати, не було ніколи, а ось думки, що я вже не вийду з позиції — так, звичайно.

Скажу як є — не боїться тільки дурень! Я не хочу наговорювати на когось, але були люди, які били себе у груди та казали, що голими руками будуть вбивати їх, а потім теж боялись. Насправді в такій ситуації ти боїшся не тільки за себе, а й за сім’ю. Саме ця думка допомагає стояти, і навіть одна людина може втримати позицію.

“Втративши ногу, фізичний біль я відчув лише на операційному столі”

Як ви втратили ногу?

16 вересня 2022 року ми приїхали на позицію міняти хлопців і почали готуватись. Річ у тім, що коли ми приїжджаємо, то кожен під себе готує позицію з точкою вогню та іншим. Тоді не було жодного дня без штурмів наших позицій, і я готувався до бою.

Я йшов займати свою позицію та навіть не почув “виходу” снаряду, як мене вдарила вибухова хвиля, і я впав. Лежачі на землі, я не кричав і не відчував нічого особливого та навіть намагався встати. Однак у мене нічого не виходило — я просто падав. Тоді я попросив побратима принести турнікет і наклав його на ногу. Хлопець витягнув мене з-під обстрілів, вважаю, завдяки йому я і залишився живим.

Дмитро Шевченко в лікарні. Фото: Дмитро Шевченко

Що ви відчували після поранення?

Не було ніякого болю. Весь час я був при тямі, чудово пам’ятаю все. Єдине, що я відчував — це дискомфорт, але не від поранення, а від холоду, бо тоді була холодна погода. Мене 40 хвилин везли з Бахмута у Дружківку до шпиталю, і тільки в цей момент я усвідомив найгірше — в мене немає ноги.

Нога Дмитра Шевченка. Фото: Дмитро Шевченко

Два тижні я залишався з відкритою раною, яку ще називають “брудною”. Коли настав час операції, тоді я і відчув справжній фізичний біль. Мені зашивали рану, і чи то наркоз не подіяв, чи ще щось, але я тоді переніс дуже тяжкі післяопераційні болі.

Потім я доволі швидко відмовився від всіх знеболювальних пігулок. Вважаю, що мені це не потрібно. Насправді вони не дуже й допомагали, хіба що засинав швидше.

“П’ята свербить або палець виламує в інший бік, а ти нічого не можеш з цим зробити”

Таке явище як фантомні болі вас не відвідують?

Ще як. Була ситуація, коли ми сиділи з сім’єю у кафе, я хотів малому (сину, — ред.) передати сік і забув, що в мене немає ноги. Розумієте, я точно відчував, як моя нога твердо стоїть на підлозі. Тому коли я потягнувся, опираючись на “ногу”, я впав під стіл.

Буває, що великий палець затискає або виламує в інший бік або п’ята постійно свербить, ти хочеш почухати, а її немає. Не скажу, що фантомні болі важкі, але коли починаєш відчувати їх, то через дискомфорт неможливо спати.

Дмитро після втрати ноги. Фото: Дмитро Шевченко

З цим можна якось боротись?

Лікарі прописують купу ліків, але я відмовляюсь їх приймати. Замість цього я відволікаюсь на щось. Головне — знайти заняття, бо якщо сидіти без справи, то фантомні болі швидко нагадують про себе. Коли я в лікарні, то дивлюсь фільми або читаю щось. Мені зараз дуже допомагає читати книжки з психології, бо це ж як раз із голови йде й ось я намагаюся пізнати ці процеси.

Є ще один шлях — у Дніпрі почали робити операції проти фантомних болів. Для цього відрізають нервові закінчення вище ніж залишають після операції, але чергова операція — це знову стрес для ноги, я не хочу.

Як почуваєте себе зараз?

Стан свій можу оцінити як задовільний. В мене ж нижче коліна десь сантиметрів десять є нога. Тобто стегном та коліном я можу рухати. Я вважаю, все в мене нормально, бо є хлопці, у яких обох ніг немає.

Мені легше, бо найкраща реабілітація — це коли знаходишся з сім’єю. Одразу після поранення дружина приїхала до мене та кожного тижня відвідує. А ще іноді неофіційно можуть відпустити до дружини, і я цьому дуже радий, бо сім’я для мене все!

Вам з протезом допоможуть?

На перший час при втраті ноги видають тимчасовий протез. Ти ним користуєшся, поки в тебе нога не “зсохнеться” та не стане твердою.

Тоді приходить час для постійного протеза. Його мені робитимуть безкоштовно та привезуть з Німеччини. Це буде органічний протез, мені встановлять його у Львові.

Насправді протези зараз настільки якісні та мобільні, що хлопці, які залишились без ніг раніше мене — вже бігають так, що ти зі сторони ніколи не скажеш, що він з протезом. Однак треба бути готовим і до проблем, бо буває, в когось кістка випирає та тисне у протез.

“За Бахмут ЗСУ битимуться до кінця, і ми обов’язково туди повернемось”

Станом на початок травня 2023 року окупантам досі не вдалося захопити Бахмут. Що ви відчуваєте, спостерігаючи за битвою на відстані?

Важко бачити наші вулички, де з візочком ходили, та магазини, де ми скуплялись. Я вірю, що попри всі руйнування успіхів в окупантів у Бахмуті не буде. Всі мої побратими кажуть: “Будемо триматись до останнього!”

Дмитро Шевченко та його побратим з журналістом Дмитром Комаровим. Фото: Дмитро Шевченко

Ви подумки попрощалися вже з Бахмутом?

Чому я повинен це робити? Ми багато говорили з дружиною про час після війни. В нас є плани повернутись у Бахмут — це наша земля, це наш будинок! Навіть якщо нічого не залишиться, ну то й що? Поставимо намет та будемо своїми силами відбудовувати.

Чим плануєте займатись до перемоги?

В мене є намір повернутись на фронт, сім’ю я вже налаштував на це. Хоча визнаю: з дружиною було дуже важко домовитись.

Почну з того, що отримаю протез та звикну до нього. Я повинен бути впевненим, що зможу бігати та допомагати хлопцям. На це в мене піде 3 місяці. Бажання повернутись на службу в мене велике, і я впевнений, що зможу відновитись на 100% для піхоти.

Я хочу тільки на передову і тільки як піхотинець! Всі 7 років я був на “нулі” (на передовій, — ред.) і якщо мені запропонують відсиджуватися десь у штабі, то ні, я одразу відмовлюсь.

Лікарі хіба не повинні визнати вас не придатним до служби?

Так, військово-лікарська комісія обов’язково визнає мене непридатним до служби, але я домовлюся з військовою частиною. Є процедура на розсуд командира, я пишу заяву, що не маю претензій у випадку наслідків і що я сам напросився, і все.

Я бачу в нашій армії багато прикладів, як хлопці служать з протезом, і мене це дуже надихає. Головна мотивація для мене повернутися — це захист родини та патріотизм. Так, є шанс не повернутись, і сини можуть залишитись без батька, але якби мені не було боляче за родину, я повинен йти воювати. До того ж людину з інвалідністю у цивільному житті дуже неохоче беруть на мирну роботу, та я і не хочу.

Сподіваюсь на найкраще, а раптом загину — я знаю, що про мене ніхто нічого поганого не скаже.

***

Для військових і цивільних, які, як і Дмитро, залишилися без кінцівки через війну, в Україні працюють спеціальні фонди допомоги. Там супроводжують під час та після протезування, а також надають психологічну підтримку. Також є можливості навчання та пошуку роботи для ветеранів. Один із таких фондів, Mindy Foundation, почав працювати майже одразу після початку відкритої війни. Ми дізналися в його засновників, яку підтримку там можуть отримати військові.

Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.

Євген Вакуленко

Вільне радіо