Я побачив цю жінку в поїзді. Вона роздавала людям маленькі іконки – щоб пасажири купили їх у неї. Поряд з жінкою ходив маленький хлопчик і з сумки витягав різноманітні дерев’яні хрестики та календарі із зображенням святих. Пасажири здебільшого відвертались. Дехто, щоправда, питав про ціну. Жінка розкривала долоню і показувала: п’ять гривень. “Та вона глухоніма. Чи лише придурюється? Женіть її звідси”, – крикнув хтось. Жінка швиденько зібрала товар і побігла до іншого вагона, де витирала сльози. Дитина підійшла до неї, обняла і заспокоїла: “Мамо, не плач. Я говоритиму за тебе”.
За словами голови Чернівецької обласної організації УТОГ Євгенії Циганюк, нині в області нараховується дві тисячі триста вісімдесят нечуючих людей, з них двісті сорок – діти. “Ми не даємо пропасти цим людям. Щодня вони приходять до нас по допомогу. Більшість з них шукає роботу. Ми співпрацюємо з іншими фірмами, і ті охоче беруть таких людей до себе, оформляють їх, виписують трудові книжки”, – каже Євгенія Опанасівна.
Сьогодні сто двадцять п’ять нечуючих людей працюють на двох чернівецьких підприємствах, які підпорядковуються обласному УТОГу. Та, як пояснює Євгенія Циганюк, багато підприємців використовують інвалідів. “До нас зверталися люди, які скаржилися, що частину заробітної плати їм дають у конверті. Але ми виправили ситуацію”, – каже пані Євгенія.
Та не усім інвалідам щастить. “Моя дружина не чує з народження. Я допомагаю їй у багатьох справах. Вона закінчила фізичний факультет Чернівецького університету. Вчитися було складно, але диплом таки отримала. Зараз сидить дома з дітьми, позаяк роботу так і не знайшла. Підприємці кажуть, що для людини з вадами слуху роботи у них нема”, – говорить вижничанин Валерій Демчук.
Більшість нечуючих людей, не знайшовши роботу, займаються випадковими підзаробітками у поїздах, автобусах чи просто на вулиці. Товар роблять власними руками: плетуть обереги, хрестики, вінки чи тешуть з дерев іграшки. “Купіть у мене образок для своєї хати. Я молитимусь, щоб ваша сім’я була здоровою. Лише купіть”, – можна прочитати в очах немолодого чоловіка, який на вулиці обласного центру підходить до перехожих і сумним поглядом благає їх, щоб купили у нього сувенір. Недорого… три гривні. Та люди повертаються і йдуть. Їм байдуже.
“Мій чоловік – майстер на всі руки. Друзі просять його про допомогу завжди: то кран полагодити, то табуретки позбивати, то ще щось. Інколи на його очах бачу сльози. Він плаче, бо не може сказати мені багато речей. Коли ми познайомились, він на аркуші паперу написав мені “люблю”. З того часу щороку на Миколая знаходжу під подушкою такі записки. Це для мене найкращий подарунок”, – говорить чернівчанка Софія Корнійчук. Її чоловік Іван кожного вечора плете маленькі кошики для квітів та фруктів, а зранку відвозить на ринок і продає. Та не завжди йому вдається щось заробити. “Міліція виганяє мене. Пишуть мені на папері, що я не маю права торгувати на тротуарі”, – пояснює на пальцях Іван Корнійчук, а його дружина перекладає.
Зрештою, це не єдина проблема нечуючих людей. Бо ж вони не в змозі навіть викликати ні швидку, ні міліцію, ні пожежників. Тому, щоб допомогти цим людям, одна з чернівецьких служб таксі розпочала створення сервісу для викликів екстрених служб. За допомогою такої новинки можна надіслати смс-повідомлення на телефонний номер служби таксі. Таким чином оператори зв’язуватимуться з потрібною для людини службою і ті виїжджатимуть на допомогу. “Ми уже уклали договір з МНС, далі проводитимемо переговори з міліцією та швидкою”, – каже один з директорів служби таксі пан Михайло (прізвище чоловік відмовився говорити). Та склалося не так, як хотілося. “Керівництво обласного УТОГу відмовилося надати нам телефонні номери та адреси цих людей”, – розповідає чоловік.
Але інвалідність – це не кінець життя. Багато з них ввечері після важкого робочого дня знаходять час для мистецтва, спорту, живопису. “У нас працює багато нечуючих людей. Вони пишуть сценарії, ставлять сценки та клоунади. Життя цих людей продовжується, є серед них талановиті актори”, – каже директор Чернівецького обласного будинку культури УТОГу Людмила Дубровіна.
Багато відвідувачів будинку культури – діти. Одні мріють стати акторами і зніматися в кіно, другі хочуть бути режисерами, треті – співати на сцені… “Моя дочка колись написала на папері, що хоче співати. Тому попросила у св. Миколая, щоб той подарував їй голос. Алінка навчається у п’ятому класі і уже пише вірші. Мріє перетворити їх на пісню”, – каже чернівчанка Ганна Олійник (прізвище та ім’я жінки змінено).
Хоча нечуючі люди не можуть нічого сказати і не можуть нікого почути, вони щасливі від того, що живуть і навіть можуть допомогти іншим.
